Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 520/5452/15-ц

провадження № 61-6181св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В. та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 рокупублічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Ощадбанк») в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - Одеське ОУ АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 13 жовтня 2006 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 952-н, згідно з яким відповідач отримала від банку кредит у сумі 40 000,00 доларів США на умовах сплати відсотків за користування кредитом в розмірі 11,5 % річних та комісійноївинагороди, на строк 204 місяців з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 13 жовтня 2023 року (далі - кредитний договір).

Назабезпечення виконання позичальником вимог з повернення кредитних коштів, 13жовтня 2006 року між банком, позичальником та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 1 до кредитного договору від 13 жовтня 2006 року №952-н, відповідно до якого, ОСОБА_2 зобов`язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за несвоєчасне та неповне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором, а також за додатковимиугодами до нього, що укладені та можуть бути укладеними в майбутньому.

Також у забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та позичальником ОСОБА_1 13 жовтня 2006 року укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - Одеський МНО ) Бардіною О. О., предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (далі - договір іпотеки).

Банк виконав свої зобов`язання за кредитним договором, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі 40 000,00 доларів США, а позичальник, в свою чергу не виконує покладені на неї зобов`язання з повернення кредитних коштів, у зв`язку з чим у відповідачів перед банком виникла заборгованість яка станом на 01 січня 2017 року становила 28 973,68 доларів США та 28 362,17 грн.

Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, банк просив вирішити питання про розподіл судових витрат та стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 28973,68 доларів США та 28362,17 грн, яка складається з:

- основного боргу по кредиту - 22 560,16 доларів США;

- прострочених процентів за користування кредитом - 6 413,52 доларів США;

- простроченої комісійної винагороди за супроводження кредиту - 9 240,00 грн;

- пені за прострочений основний борг по кредиту за період з 04 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року - 7 965,17 грн;

- пені за прострочені проценти за користування кредитом за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року - 80 017,39 грн;

- пені за прострочену комісійну винагороду за супроводження кредиту за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року - 2 210,28 грн;

- 3 % річних від простроченої заборгованості по кредиту за період з 09 квітня 2012 року по 09 квітня 2015 року - 938,33 грн;

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто на користь ПАТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеського ОУ АТ «Ощадбанк» з ОСОБА_1 заборгованість за кредитом у загальному розмірі 28 973,68 доларів США та 28 362,17 грн, яка складається з: основного боргу за кредитом у розмірі 22 560,16 доларів США; прострочених процентів за користування кредитом у розмірі 6 413,52 доларів США; простроченої комісійної винагороди за супроводження кредиту у розмірі 9 240,00 грн; пені за прострочений основний борг по кредиту за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року у розмірі 7 965,17 грн; пені за прострочені проценти за користування кредитом за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року у розмірі 8 017,39 грн; пені за прострочену комісійну винагороду за супроводження кредиту за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року у розмірі 2 210,28 грн; 3 % річних від простроченої заборгованості за кредитом за період з 09 квітня 2014 року по 09 квітня 2015 року у розмірі 938,33 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовлено у задоволенні позову про стягнення у солідарному порядку заборгованості за кредитним договором та судових витрат із поручителя ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позичальник отримавши кредитні кошти від банку, повністю їх не повернув, тобто порушив взяті на себе зобов`язання, тому позов у частині стягнення заборгованості з ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості із поручителя ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що строк договору поруки закінчився, оскільки право вимоги у позивача виникло з моменту порушення позичальником взятих на себе зобов`язань (з 09 квітня 2014 року), а до суду з вимогами про стягнення заборгованості банк звернувся 20 квітня 2015 року, тобто зі спливом встановленого частиною четвертою статті 549 ЦК України строку звернення до поручителя.

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 28 лютого 2020 року апеляційні скарги ПАТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеського ОУ АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2017року скасовано і прийнято постанову, якою позов задоволеночастково.Стягнутона користь АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеського ОУАТ «Ощадбанк», з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в солідарному порядку заборгованість за кредитом у загальному розмірі 23753,18 доларів США та 5 707,51 грн, яка складається з: основного боргу за кредитом у розмірі 22560,16 доларів США; прострочених процентів за користування кредитом у розмірі 1 193,02 доларів США; пені за прострочений основний борг по кредиту за період з 20квітня 2014 року по 20квітня 2015 року у розмірі 3057,79 грн; пені за прострочені проценти за користування кредитом за період з 20квітня 2014 року по 20квітня 2015 року у розмірі 2649,72 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 28 лютого 2020 року виправлено описки у постанові Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову до поручителя та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що шестимісячний строк виконання кредитного зобов`язання, який передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, виникає з моменту настання строку виконання основного зобов`язання закредитним договором, в даному випадку з 09 листопада 2014 року, оскільки 30вересня 2014 року на адресу відповідача і поручителя ОСОБА_2 банком було направлено письмову вимогу про погашення кредитної заборгованості у 30-ти денний строк, якуотримано ОСОБА_2 10 жовтня 2014 року. А тому шестимісячний строк розпочався з 09листопада 2014 року і закінчився09 травня 2015 року.Оскільки позовна заява подана 20 квітня 2015 року, то вказаний шестимісячний строк звернення до поручителя з позовними вимогами, який передбачений частиною четвертоюстатті 559 ЦК України не збіг.

Зменшуючи розмір відсотків за користування кредитом, апеляційний суд виходив з того, що вони мають нараховуватися лише за період дії кредитного договору, тобто до 09 листопада 2014 року, оскільки нарахування відсотків за кредитнимдоговором після припинення строку його дії є незаконним.

Апеляційний вважав незаконним нарахуваннясуми простроченої комісійної винагороди за супроводження кредиту та пеніза прострочену комісійну винагороду, тому у цій частині відмовив у задоволенні позову.

Зменшуючи розмір пені за прострочений основний борг по кредиту та пеніза прострочені проценти за користування кредитом, апеляційний суд виходив з того, що пеня може стягуватисяв межах річного строку позовної давності, про застосування якого ОСОБА_1 заявлено клопотання. Томунараховувати пеню слід за один рік, що передував зверненню до суду з позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення 3% річних від простроченої заборгованості за кредитом, апеляційний суд виходив з того, що ці кошти можуть бути стягнуті на підставі частини другої статті 625 ЦК України, однак такі позовні вимоги не заявлялися.До настання строку виконання зобов`язання зі сплати кредиту, сторони передбачили сплату відсотків за користування кредитними коштами у кредитному договорі.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову до нього ( ОСОБА_2 ).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, оскільки право вимоги у позивача виникло з моменту порушення позичальником взятих на себе зобов`язань (пеня за несплату почала нараховуватися з 09 квітня 2014 року), а до суду з вимогою про стягнення заборгованості банк звернувся 20 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України.

ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12, від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12, від 17 вересня 2014 року у справах № 4-53цс14 та 6-6цс14, у яких викладено правовий висновок щодо припинення договору поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

Вважає, що вимога до поручителя може бути пред`явлена в межах строку дії поруки тільки шляхом звернення кредитора до суду протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу, а не шляхом направлення поручителю вимоги про дострокове погашення заборгованості. Зазначає, що аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду: від 03 травня 2018 року у справі 3 520/14671/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 756/10926/16-ц, від 14 травня 2018 року у справі № 509/1080/15-ц.

Поручитель посилається на те, що висновки апеляційного суду щодо нарахування пені за період з 20 квітня 2014 року по 20 квітня 2015 року (дата звернення до суду з указаним позовом) суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, відповідно до яких право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦУ України.

ОСОБА_2 також посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права у зв`язку з відмовою у задоволенні клопотання про призначення у справі судової експертизи (ухвала від 06 червня 2019 року). Відмовляючи у задоволенні клопотання суд посилався на те, що сам може правильно розрахувати суму заборгованості і спеціальних знань фахівця у галузі економіки не потрібно. Разом з тим, судом не було враховано докази (квитанції про оплату кредиту ОСОБА_1 ), а також не зазначено про їх відхилення.

Крім того, ОСОБА_1 було подано до суду клопотання про витребування доказів від позивача, а саме відомостей про зарахування платежів, здійснених у 2017 році, однак указане клопотання взагалі не розглянуто судом.

Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (провадження № 14-154цс18), щодо припинення права кредитора нараховувати неустойку після пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове погашення заборгованості.

Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи, вважаючи, що справа не потребує спеціальних знань, однак при цьому не врахував квитанції про сплату заборгованості, подані ОСОБА_1 також вказує на те, що апеляційним судом не розглянуто клопотання про витребування доказів у банка.

Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу

У жовтні 2020 року АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеського ОУ АТ «Ощадбанк», подало письмові пояснення на касаційні скарги відповідачів, у яких просило залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 16 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу № 520/5452/15-ц призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 13 жовтня 2006 року між ПАТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеського ОУ АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 952-н, відповідно до якого остання отримала від банку кредитні кошти в сумі 40 000,00 доларів США, строком на 204 місяці, зі сплатою позивачеві процентної винагороди за користування кредитом у розмірі 11,5 % річних.

Пунктом 1.2 указаного кредитного договору встановлено, що кредит надається на 204 місяці, з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 13 жовтня 2023 року.

Із договору поруки від 13 жовтня 2006 року №1 до кредитного договору від 13 жовтня 2006 року № 952-н, укладеного між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вбачається, що поручитель ОСОБА_2 зобов`язався перед банком відповідати, солідарно, в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. Відповідно до пункту 4.1 зазначеного договору поруки, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання за кредитним договором, а також, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором від 13 жовтня 2006 року № 952-н не пред`явить вимоги до поручителя.

Відповідно до пункту 4.2.1 кредитного договору банк має право вимагати від позичальника належного виконання кредитних зобов`язань.

Установлено, що листами від 30 вересня 2014 року № 28/1-19/9095 та від 01 жовтня 2014 року № 28/1-19/9094 позивач повідомиввідповідачів про невиконані ними зобов`язання завказаним кредитнимдоговором, та просив у 30-денний строк погасити заборгованість у сумі 25144,10 доларів США та 12636,51 грн.

Указані вимоги отримано ОСОБА_2 10 жовтня 2014 року, а ОСОБА_1 - 11жовтня 2014 року.

Згідно розрахунку загальної заборгованості за кредитним договором від 13 жовтня 2006року №952-н після отримання кредиту, позичальник погашення кредиту здійснював належним чином до 2014 року.

Станом на 01 січня 2017 року утворилась загальна заборгованість в сумі 28973,68 доларів США та 28362,17 грн, яку позивач і просив стягнути в солідарному порядку з відповідачів, та складові частини яких вказані в позовній заяві.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Щодо доводів касаційних скарг про розгляд судами клопотань про призначення експертизи та витребування доказів від банку

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у касаційних скаргах посилаються на порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки ним було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення у справі судової експертизи (ухвала від 06 червня 2019 року). Відмовляючи у задоволенні клопотання суд апеляційної інстанції посилався на те, що сам може правильно розрахувати суму заборгованості і спеціальних знань фахівця у галузі економіки не потрібно. Разом з тим, судом не було враховано докази (квитанції про оплату кредиту ОСОБА_1 ), а також не зазначено про їх відхилення.

Пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

З ухвали Одеського апеляційного суду від 06 червня 2019 року убачається, що суд відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судової експертизи, мотивуючи це тим, що для вирішення справи матеріали справи містять достатньо доказів, а тому спеціальних знань у галузі економіки для вирішення питань, які ставляться заявником перед судовим експертом не потребується.

Отже, апеляційний суд, оцінивши докази у справі, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні клопотань про витребування доказів.

Відповідачі зазначають, що ОСОБА_1 було подано до суду клопотання про витребування доказів від позивача, а саме відомостей про зарахування платежів, здійснених у 2017 року, однак указане клопотання взагалі не розглянуто судом.

Указані посилання не відповідають дійсності, оскільки судом розглянуто два клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , про витребування доказів від банку, зокрема, копій вимог, заяв, звернень направлених на імена відповідачів та відмовлено у задоволенні цих клопотань, оскільки зазначені документи містяться у матеріалах справи (протокол судового засідання від 20 лютого 2020 року, час 15:12:48).

Слід зазначити, що інших клопотань, на які посилається заявник матеріали справи не містять.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про припинення договору поруки

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що порука є припинеою, оскільки право вимоги у позивача виникло з моменту порушення позичальником взятих на себе зобов`язань (пеня за несплату почала нараховуватися з 09 квітня 2014 року), а до суду з вимогою про стягнення заборгованості банк звернувся 20 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України.

Крім того, поручитель посилається на те, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12, від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12, від 17 вересня 2014 року у справах № 4-53цс14 та 6-6цс14; висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 03 травня 2018 року у справі № 520/14671/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 756/10926/16-ц, від 14 травня 2018 року у справі № 509/1080/15-ц; та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18, від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18.

У постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_2 , зроблено наступні висновки.

У постанові № 6-78цс12 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що, якщо в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, умова цього договору про його дію до повного виконання боржником своїх зобов`язань перед банком за кредитним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12 зроблено висновок про те, що умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника, не свідчать про те, що договором встановлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому у цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, а оскільки банком відповідно до умов кредитного договору змінений строк виконання основного зобов`язання, то відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України вимоги до поручителів могли бути заявлені у межах шести місяців від дня настання цього строку. Верховний Суд України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі № 6-6цс14 виклав правовий висновок, згідно з яким строк поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування зобов`язання поруки. Право кредитора й обов`язок поручителя після спливу строку поруки припиняються, а тому кредитор не може вчиняти жодних дій щодо реалізації своїх прав, зокрема, й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку. Навіть якщо в межах строку поруки була пред`явлена претензія і поручитель не виконав зазначені у ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку існування поруки, оскільки із його закінченням відповідне право припинилося.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим, права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).

Згідно із частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до пунктів 4.1.-4.2 договору поруки порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання за кредитним договором. Порука припиняється якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов`язань по кредитному договору від 13 жовтня 2006 року № 952-н не пред`явить вимог до поручителя.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням.

Строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Виходячи з вимог статті 251 ЦК України та пункту 4.2 договору поруки до спірних правовідносин підлягає застосовуванню частина четверта статті 559 цього кодексу (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя.

Враховуючи висновки, викладені у постанові Верховного Суду 03 травня 2018 року у справі № 520/14671/16-ц та від 14 травня 2018 року у справі № 509/1080/15-ц та з огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

У пункті 1. 2 кредитного договору від 13 жовтня 2006 року № 952-н передбачено термін остаточного погашення кредиту не пізніше 13 жовтня 2023 року.

У пункті 1.5 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов`язується щомісячно до останнього робочого дня звітного місяця проводити погашення кредиту рівними частинами та сплачувати проценти, нараховані банком на залишок заборгованості за кредитом.

Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично щомісячно, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Разом із тим, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати.

Установлено, що 10 жовтня 2014 року ОСОБА_2 отримав від банку вимогу про сплату заборгованості позичальника по кредитному договору. У зазначеній вимозі банк просив погасити заборгованість за кредитом, процентами та іншими платежами у розмірі 25 144,10 доларів США та 12 636,51 грн у 30-денний строк. Аналогічну вимогу отримано і позичальником.

Ураховуючи, що таке рішення про дострокове повернення кредитних коштів приймалося саме банком, згадані зміни настали та є обов`язковими для позивача, це зумовлювало обов`язок банка пред`явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати, визначеної у вимозі про дострокове погашення заборгованості по кредитному договору.

Таким чином, банк скористався своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України щодо дострокового повернення усієї суми кредиту, чим змінив строк виконання зобов`язань за кредитним договором з 13 жовтня 2023 року на 09 листопада 2014 року (30-й день після отримання вимоги).

Отже, кінцевою датою припинення поруки є 09 травня 2015 року, банк звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року.

Водночас, апеляційний суд не звернув уваги, що право вимоги до поручителя за зобов`язаннями боржника є лише щодо платежів, після настання строку виконання яких не минуло шість місяців (частина четверта статті 559 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 2-685/10 (провадження № 61-15324св19) зазначено, що «у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (14-10цс18) зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

Суд апеляційної інстанції на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернув, належним чином не з`ясував обставини справи, не перевірив наявність підстав для припинення поруки в частині щомісячних платежів, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Таким чином, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо доводів касаційних скарг про оцінку судами доказів у справі

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтями 526 527 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (частина перша статті 1048 ЦК України).

Обгрунтовуючи вимоги касаційних скарг відповідачі посилалися на те, що судами попередніх інстанцій не було надано оцінки усім доказам у справі. Зокрема, ОСОБА_1 подавалося до суду клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, а саме квитанцій про погашення заборгованості, однак суди не надали їм ніякої оцінки та не вказали мотиви щодо відхилення таких доказів.

Предметом позову у даній справі є стягнення заборгованості за кредитним договором.

Банк, обгрунтовуючи свої вимоги надав розрахунки заборгованості, вимоги про дострокове погашення заборгованості та інші докази у справі, які були оцінені судами попередніх інстанцій та на підставі цих доказів ухвалено судові рішення.

У той же час позичальник надав до суду свої докази у справі, зокрема, квитанції про сплату кредитної заборгованості, яким судами попередніх інстанцій не було надано оцінки.

З матеріалів справи убачається, що 29 березня 2017 року судом першої інстанції зареєстровано клопотання ОСОБА_1 про призначення експертизи та долучення до справи доказів (квитанцій) про оплату боргу за кредитним договором. Зазначені квитанції датуються 2006-2015 роками та 2017 роком.

Клопотання про призначення експертизи суд розглянув та відмовив у його задоволенні (протокол судового засідання від 30 травня 2017 року, час 10:10:52). Однак клопотання про долучення доказів суд першої інстанції не розглянув, не виправив зазначеного і суд апеляційної інстанції.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 442/3494/17 (провадження № 61-9944св19) зазначено, що: «за змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують)».

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки клопотанню відповідача про долучення доказів у справі, не навели мотивів відхилення чи спростування таких доказів, ухваливши судові рішення тільки на підставі поданих позивачем доказів.

Дослідження зазначених доказів може вплинути на розмір заборгованості, установлення строку припинення виконання зобов`язання боржником та поручителем, що відповідно вплине на правильність вирішення справи по суті.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про безпідставне нарахування та стягнення неустойки

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать висновками, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (провадження № 14-154цс18), щодо припинення права кредитора нараховувати неустойку після пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове погашення заборгованості.

З постанови апеляційного суду убачається, що апеляційний суд стягнув із відповідачів пеню за прострочений основний борг по кредиту за період з 20 квітня 2014 року по 20 квітня 2015 року у розмірі 3 057,79 грн та пеню за прострочені проценти за користування кредитом за період з 20 квітня 2015 року.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За статтями 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

У справі, яка переглядається, суди виходили з того, щовідповідач припинила погашати заборгованість за кредитним договором у квітні 2014 року. Кредитор, звернувшись до позичальника 30 вересня 2014 року з вимогою про дострокове погашення кредитної заборгованості, на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, у зв`язку із чим право кредитора нараховувати неустойку припинилось.

У той же час апеляційним судом стягнуто неустойку після пред`явлення банком вимоги про дострокове погашення заборгованості (з вересня 2014 до квітня 2015 року).

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що право позивача нараховувати таку неустойку припинилося з моменту зміни строку кредитного договору, тобто з моменту надіслання вимоги про дострокове погашення заборгованості.

Після закінчення строку дії кредитного договору кредитор має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, якщо зобов`язання залишається невиконаним.

Право банку нараховувати проценти та пеню за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, тому його позовні вимоги про стягнення відсотків за таким кредитним договором та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором подані ним поза межами строку дії кредитного договору є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають значення для її вирішення, допустив неповноту у з`ясуванні таких обставин, не встановив дійсний розмір кредитної заборгованості, з урахуванням дослідження усіх доказів у справі чи мотивованим відхиленням таких доказів.

Оскільки встановлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд з урахуванням зазначених обставин щодо припинення поруки, дослідження усіх доказів, розрахунку неустойки, враховуючи, що право на її стягнення припиняється з часу настання строку виконання основного зобов`язання.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального і процесуального права, не досліджено та не надано оцінки доказам,наявним в матеріалах справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, постанова апеляційного суду відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, тому розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук