Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 520/7050/18

провадження № 61-3218св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - Одеська міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Лариса Іванівна, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року у складі судді Гниличенко М. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Одеської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 2000 року за № НОМЕР_1 вони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Поряд з їх житловим приміщенням розташовано сарай, площею 11,3 кв. м, який був побудований ОСОБА_4 та яким вони відкрито і безперервно користуються протягом п`ятдесяти років, оскільки їхнє житло має пічне опалення та в сараї зберігаються вугілля і дрова. Будь-яких претензій з приводу користування сараєм від інших мешканців будинку не надходило.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на підставі статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просили визнати за ними право власності на сарай, площею 11,3 кв. м, у АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивачі передчасно звернулися до суду з цим позовом, оскільки з будь-якими заявами до Одеської міської ради про передачу у власність, користування (оренду) спірного об`єкта або земельної ділянки вони не зверталися.

Спірний сарай знаходиться на земельній ділянці у АДРЕСА_2 , поряд з домоволодінням, в якому позивачам належить на праві власності квартира НОМЕР_2 , проте правовстановлюючих документів на цей сарай у позивачів немає. Користування самочинно збудованим сараєм не породжує жодних правових наслідків для позивачів. Тому спірні правовідносини не можуть бути врегульовані за статтею 344 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року змінено, викладено мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду, у іншій частині рішення залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції постановив, що відповідно до статей 186 380 381 ЦК України господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв`язку з чим право власності на такі будівлі як на окремі об`єкти визнаватися не може. Позивачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Будь-які документи щодо передачі в оренду позивачам земельної ділянки, на якій розташований сарай, відсутні.

ОСОБА_2 звертався до Київської районної адміністрації Одеської міської ради з приводу отримання правовстановлюючих документів на нежитлове приміщення, зокрема сарай, однак листом Київської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради від 14 липня 2005 року йому було запропоновано викупити зазначений сарай у зв`язку з тим, що квартира приватизована.

Отже, у спірного об`єкта нерухомого майна є власник в особі територіальної громади м. Одеса, який від зазначеного майна не відмовлявся, а статус майна дозволяє вирішити питання набуття права на майно у спосіб, який відповідає набуттю права на головну річ, проте позивачі, як обґрунтовано встановлено судом першої інстанції, передчасно звернулись до суду з цим позовом, оскільки вказане питання у позасудовому порядку не вирішували, з будь-якими заявами до Одеської міської ради про передачу у власність, користування (оренду) спірного об`єкта або земельної ділянки не зверталися, тобто не використали способи захисту своїх прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Л. І., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просили скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року заявники вказали неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) та у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 310/1856/17 (провадження № 61-33512св18).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що матеріали справи не містять доказів того, що Одеська міська рада є власником спірного об`єкта нерухомості.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Одеська міська рада зазначила, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-І «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» весь житловий і нежитловий фонд перейшов до комунальної власності. Таким чином, територіальна громада м. Одеси є власником спірного майна.

Також з пояснень позивачів вбачається, що вони раніше зверталися до Київської районної адміністрації Одеської міської ради з питанням щодо викупу спірного об`єкта нерухомості, тому їм було відомо про власника спірного майна.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що спірний сарай є самочинним будівництвом, оскільки відсутні документи про прийняття його до експлуатації, і пред`явити позов до Одеської міської ради у цьому разі можливо лише в порядку та на підставі положень статті 376 ЦК України, як до власника земельної ділянки, на якій розташований самочинно зведений сарай, як на об`єкт самочинного будівництва, а не за набувальною давністю.

У відповідях на відзиви Одеської міської ради та ОСОБА_3 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Л. І., зазначили, що відзиви на їхню касаційну скаргу не спростовують її доводів, тому просили касаційну скаргу задовольнити.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Л. І., на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У квітні 2020 року заявниками у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Л. І., на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року і витребувано із Київського районного суду м. Одеси цивільну справу № 520/7050/18.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Л. І., не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» (далі - КП «ЖКС «Чорноморський») від 10 травня 2018 року № 97 квартира АДРЕСА_1 є двокімнатною, житловою площею 20,4 кв. м, загальною площею 56,1 кв. м, має пічне опалення, балонний газ, каналізацію. У квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх підопічна ОСОБА_5 .

Відповідно до довідок КП «ЖКС «Чорноморський» від 12 грудня 2013 року, від 13 квітня 2018 року № 375 житловий будинок АДРЕСА_2 не знаходиться на балансі КП «ЖКС «Чорноморський» з 1998 року.

ОСОБА_2 звертався до Київської районної адміністрації Одеської міської ради з приводу отримання правовстановлюючих документів на нежитлове приміщення - сарай, однак листом Київської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради від 14 липня 2005 року було запропоновано викупити зазначений сарай, у зв`язку з тим, що квартира приватизована.

Відповідно до технічного паспорта станом на 05 липня 2018 року на нежитлове приміщення в будинку АДРЕСА_2 наявне приміщення, площею 11,3 кв. м.

Згідно з технічним описом і оцінкою будівель та службових будов в інвентаризаційних документах 1959 року значиться сарай, площею 11,3 кв. м, по домоволодінню АДРЕСА_2 , власником якого зазначена місцева рада.

Відповідно до журналу зовнішніх обмірів від 07 грудня 1959 року значиться сарай літ. «З», площею 11,3 кв. м, у АДРЕСА_2 .

Згідно з описом для переоцінки і визначення зносу будівель 1960 року у АДРЕСА_2 значиться сарай під літ. «З».

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в його незміненій частині та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року в справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено такі висновки щодо застосування інституту набувальної давності: «Умовами набуття права:» власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено (постанова Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18)).

Зазначені висновки узгоджуються з роз`ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

Рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-I на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» весь житловий і нежитловий фонд м. Одеси був переданий в комунальну власність.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Статтею 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Матеріали справи не містять доказів того, що Одеська міська рада як власник спірного об`єкта нерухомого майна відмовлялась від права власності на належне їй нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 .

Також відсутні докази щодо передачі Одеською міською радою у користування або у приватну власність спірного нерухомого майна по відношенню до будь-якої фізичної чи юридичної особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи вказаний спір, судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи і сторонами те, що позивачі були обізнані про те, що сарай літ. «З», площею 11,3 кв.м, у АДРЕСА_2 перебуває у власності територіальної громади м. Одеси, оскільки в 2005 році зверталися до Київської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради з приводу отримання правовстановлюючих документів на спірний об`єкт нерухомості. Однак листом Київської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської ради від 14 липня 2005 року їм було запропоновано викупити сарай.

У зв`язку з цим відсутні підстави вважати, що у цього майна відсутній власник або власник невідомий.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що у спірного об`єкта нерухомого майна є власник в особі територіальної громади м. Одеси, який від зазначеного майна не відмовлявся, а статус майна дозволяє вирішити питання набуття права на майно у спосіб, який відповідає набуттю права на головну річ, проте позивачі передчасно звернулися до суду з позовом, оскільки вказане питання у позасудовому порядку не вирішували, з будь-якими заявами до Одеської міської ради про передачу у власність, користування (оренду) спірного об`єкта або земельної ділянки не зверталися, тобто не використали способи захисту своїх прав.

Встановивши фактичні обставини, які мають значення для вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачі не довели всіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, які є необхідним для набуття права власності за набувальною давністю.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявників в касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) та постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 310/1856/17 (провадження № 61-33512св18), оскільки у цих справах інші фактичні обставини справи.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції в його незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Пудлінська Лариса Іванівна, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2018 року в його незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк