Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 520/7425/19

провадження № 61-20277св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

за позовом ОСОБА_1

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

за позовом ОСОБА_4

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

03 квітні 2019 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (справа № 520/7160/19).

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_6 на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_7 зареєстрована у спірній квартирі, проте з вересня 2018 року в ній не проживає, у добровільному порядку знятися з реєстрації не бажає, її перебування на реєстраційному обліку створює позивачу перешкоди в користуванні, розпорядженні та володінні майном.

Просить визнати ОСОБА_7 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

08 квітня 2019 року ОСОБА_7 звернулася із позовом до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні житлом (справа № 520/7425/19).

Позов обґрунтований тим, щоз 2016 року вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_6 та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . У грудні 2018 року, після суперечки, сторони вирішили пожити окремо, у зв`язку з чим ОСОБА_6 орендував для неї квартиру. Через деякий час вона повернулася до належної ОСОБА_6 квартири, проте він у квартиру її не впустив.

Просила усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення її у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 20 червня 2019 року цивільні справи № 520/7425/19 та № 520/7160/19 об`єднано в одне провадження, присвоївши об`єднаній справі № 520/7425/19.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року у позові ОСОБА_7 відмовлено. ПозовОСОБА_6 задоволено. Визнано ОСОБА_7 такою, що втратила право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Задовольнивши позов ОСОБА_6 та відмовивши у позові ОСОБА_7 , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_7 не надала доказів, що вона є або була членом сім`ї власника квартири, вона має право проживати в цій квартирі на законних підставах лише за згодою власника квартири та укладеним між ними письмовим договором найму жилого приміщення. ОСОБА_6 не має можливості розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд, договір найму жилого приміщення між сторонами не укладався, будь які домовленості щодо проживання ОСОБА_7 у спірній квартирі між ними не досягнено. Доказів того, що ОСОБА_7 намагалася вселитись у вказану квартиру суду не надано.На сьогодні законних підстав для проживання та реєстрації ОСОБА_7 у спірній квартирі немає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_7 . Усунено перешкоди у користуванні шляхом її вселення до спірної квартири, зобов`язано ОСОБА_6 не чинити їй перешкоди у користуванні квартирою. У позові ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання шодо розподілу судових витрат.

Задовольнивши зустрічний позов ОСОБА_7 та відмовивши у первісному позові ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції не врахував, що спірні правовідносини регулюються не статтями 71, 72 ЖК України (тут і далі назва Кодексу в редакції Закону № 2215-IX від 21 квітня 2022 року), а статтею 405 ЦК України.

Відсутні підстави для визнання ОСОБА_7 такою, що втратила право користування спірною квартирою, оскільки вона незаконно була позбавлена житла, в якому постійно проживала та була належним чином зареєстрованою з 03 липня 2013 року. У матеріалах справи немає належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_7 вселилась до квартири, яка належить ОСОБА_6 на праві приватної власності, на підставі угоди, укладеної між ними будь-яким письмовим договором найму жилого приміщення, не постійно як членсім`ї, а тимчасово.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2021 року ОСОБА_6 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2021 року, просив її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушеннями норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що у матеріалах справи немає жодного доказу, який би підтверджував факт сімейних відносин між сторонами, а послався лише на показання ОСОБА_7 .

Із заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловік та жінка ОСОБА_7 не зверталася.

ОСОБА_7 не могла проживати у спірній квартирі з 2006 року, оскільки право власності у ОСОБА_6 на неї виникло з 11 червня 2007 року, що підтверджується договором дарування.

Сторони не мають сімейних стосунків, спільним побутом не пов`язані, тому право користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до частини другої статті 406 ЦК України.

Крім того, згідно з довідкою Комунальної установи «Саратське бюро технічної інвентаризації» від 28 грудня 2019 року № 382 ОСОБА_7 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що ОСОБА_7 не є власником спірної квартири, а звертаючись до суду посилалася на статтю 391 ЦК України, тому не довела підстав, які б давали їй право на звернення до суду з вимогами про усунення перешкод та її вселення.

Суд апеляційної інстанції проігнорував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»).

Суд апеляційної інстанції залишив клопотання адвоката Подорожнього А. С. про відкладення розгляду справи у зв`язку з необхідністю ознайомлення з матеріалами справи без задоволення, чим порушив принцип змагальності.

Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-709цс16, Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18, провадження № 61-1913св20, від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, провадження № 61-22769св19, від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, провадження № 61-21577св18, від 26 вересня 2018 року у справі № 346/2946/16-ц, провадження № 61-4743св18.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання порушення права особи на житло, у власності якої є інша нерухомість.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_6 на праві особистої приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 11 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Похиленко Л.М.

Суд першої інстанції встановив, що 03 липня 2013 року ОСОБА_7 вселилася у спірнуквартиру, проживала та була зареєстрована в нійяк піднаймач, що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію від 04 квітня 2019 року№ 539.

З вересня 2018 року ОСОБА_7 у спірнійквартирі не проживає, що підтверджується актом,засвідченим головою правління ОСББ «Вільямса 48/1/2/3».

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_7 вселилась у спірну квартиру як член сім`ї ОСОБА_6 , оскільки вони проживали як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 2006 року, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (частина перша статті 401 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі: поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).

Системний аналіз вказаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18, провадження № 61-19233св19.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, провадження № 61-29520св18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, провадження № 61-17372св18, зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня2021 року, справа № 904/5726/19, провадження № 12-95гс20).

Оцінюючи доводи касаційної скарги, висновки судів, Верховний Суд виходить з такого.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача у жилому приміщенні без поважних причин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 13 жовтня 2020 року, справа № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, зазначено, що положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

У позовній заяві ОСОБА_6 не посилався на те, що ОСОБА_7 була членом його сім`ї, а вказав, що вона зареєстрована у належній йому на праві власності квартирі, з 2018 року в ній не проживає, її реєстрація у квартирі перешкоджає йому реалізовувати права власника квартири.

У зустрічній позовній заяві ОСОБА_7 посилалася на те, що вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_6 та проживала за адресою: АДРЕСА_1 .

Верховний Суд зауважує, що стандарт доказування залежить від специфіки обставин, які необхідно довести у конкретній справі, тому доводи касаційної скарги оцінює з урахуванням предмета доказування у цій справі, встановлених судами обставин та їх правової оцінки відповідно до наданих сторонами доказів.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Отже, кожен із позивачів за первісним та зустрічним позовом мав довеститі бставини, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог або заперечень. Вирішуючи спір, суд має також вирішити, наскільки переконливими є фактичні докази, які стосуються предмета спору та надали сторони у справі.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_7 не могла вселитись у квартиру як піднаймач, оскільки з 11 червня 2007 року ОСОБА_6 є її власником.

Водночас суд апеляційної інстанції також встановив, що ОСОБА_7 вселилася як член сім`ї ОСОБА_6 , що ним не спростовано. Зазначив, що із матеріалів справи та пояснень ОСОБА_7 суд апеляційної інстанції безспірно встановив, що вона вселилась у квартиру як член сім`ї ОСОБА_6 , оскільки вони проживали як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 2006 року, вели спільне господарство, у них був спільний сімейний бюджет.

Висновки суду апеляційної інстанції, що ОСОБА_7 вселилась у вказану квартиру як член сім`ї ОСОБА_6 , оскільки вони проживали як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 2006 року, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, не ґрунтуються на досліджених фактичних обставинах справи та достатніх належних та допустимих доказах у справі, у матеріалах справи немає жодного доказу, який би підтверджував факт сімейних відносин між сторонами.

Дійшовши такого висновку, суд апеляційної інстанції не зазначив, які конкретно докази, надані ОСОБА_7 підтверджують її твердження, що вона вселилася як член сім`ї ОСОБА_6 . У позовній заяві ОСОБА_7 не посилалася на докази, які підтверджують проживання з ОСОБА_6 як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, такі суду не надала.

Верховний Суд зазначає, що лише твердження сторони про те, що вона перебувала з іншою стороною спору у фактичних шлюбних відносинах, яка заперечує такий факт, не є достатнім для висновку про його встановлення. За наявності спору факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю встановлюється судом. Відповідного рішення суду, яке набрало законної сили, немає.

Зазначивши, що суд не бере до уваги акт про непроживання ОСОБА_7 у спірній квартирі з вересня 2018 року, засвідченого головою правління ОСББ «Вільямса 48/1/2/3», оскільки такий складений у травні 2019 року, крім того, він не підтверджує того, що ОСОБА_7 не проживає у спірній кватирі без поважних причин більше одного року відповідно до частини другої статті 405 ЦК України, суд апеляційної інстанції не надав оцінки підставам її позову, що в грудні 2018 року, після суперечки, сторони вирішили пожити окремо, ОСОБА_6 орендував їй житло.

Суд апеляційної інстанції встановив, що у сторін була домовленість про окреме проживання.

Верховний Суд зазначає, що при вирішенні спору суд в межах позовних вимог мав встановити зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначити правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Застосувавши до спірних правовідносин статтю 405 ЦК України, суд апеляційної інстанції з урахуванням встановлених обставин справи не взяв до уваги підстави припинення сервітуту відповідно до частини першої статті 406 ЦК України, а саме припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої статті 406 ЦК України), домовленість сторін про проживання у квартирі та їх спільна домовленість про окреме проживання, що випливає із матеріалів справи.

Відмовивши у позові ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції виходив з підстав задоволення позову ОСОБА_7 .

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції без урахування підстав обох позовів помилково застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Встановивши обставини справи, надавши їм правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_8 не надала доказів того, що вона є або була членом сім`ї власника квартири, тому вона має право проживати у спірній квартирі на законних підставах лише за згодою власника квартири, а також не довела створення їй ОСОБА_6 перешкод у користуванні спірною квартирою, не надала доказів на підтвердження того, що вона намагалася вселитись у вказану квартиру.

Враховуючи обставини справи, встановлені судом першої інстанції, а саме відсутність правових підстав для проживання ОСОБА_7 у спірній квартирі, ОСОБА_6 як власник квартири, після залишення ОСОБА_7 квартири за домовленістю з ним, не виявив бажання, щоб вона проживала у його квартирі, тому відповідно до статті 391 ЦК України ОСОБА_6 має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю.

Висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи з урахуванням підстав позову як ОСОБА_7 , так і ОСОБА_6 .

Помилкове посилання суду першої інстанції на укладення договору піднайму ОСОБА_7 не впливає на інші висновки про задоволення позову ОСОБА_6 .

Ухваливши рішення про задоволення позовуОСОБА_7 та відмову в позові ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_8 незаконно була позбавлена житла, в якому постійно проживала та була належним чином зареєстрованою з 03липня 2013 року, ОСОБА_6 належних доказів на підтвердження зворотнього не надав.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, підстави та зміст позовів у цій справі, Верховний Суд зазначає, що оскільки встановлена підстава припинення сервітуту судом першої інстанції, то необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_6 та захистом права ОСОБА_7 на користування квартирою.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Велика Палата Верховного Суду у своїх рішеннях застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkosv. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Велика Палата Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 61-33530св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20).

У своїх рішеннях ЄСПЛ вказує, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50, від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, пункти 40 - 41).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Верховний Суд зазначає, що вирішуючи спір, та з`ясувавши обставини, суд першої інстанції мав надати їм правову оцінку за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами ОСОБА_6 як власника житла та ОСОБА_7 , яка зареєстрована у належній йому квартирі.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону.

Суд першої інстанції встановив відсутність правових підстав проживання у квартирі ОСОБА_7 , яка за домовленістю із власником квартири ОСОБА_6 її залишила, тобто підстави сервітуту припинилися.

Підстави припинення сервітуту, визначені статтею 406 ЦК України, є передбачуваними, тому ОСОБА_7 могла передбачити наслідки закінчення сервітуту у разі не доведення проживання її та ОСОБА_6 у фактичних шлюбних стосунках, отже, відсутність підстав для користування квартирою, яка належить йому на праві власності.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника квартири, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, враховуючи баланс між захистом права власності ОСОБА_6 та правом користування належною йому квартирою ОСОБА_7 , яка тривалий час не проживає у ній за домовленістю із власником квартири, що встановлено судом першої інстанції.

Як на підставу позову ОСОБА_6 посилався на тривале непроживання ОСОБА_9 у належній йому на праві власності квартирі, в якій вона зареєстрована, що створює йому як власнику квартири перешкоди та незручності у здійсненні права користування і розпорядження нею.

Як на правову підставу ОСОБА_7 посилалася на створення їй ОСОБА_6 перешкод у користуванні спірною квартирою.

Враховуючи, що є підстави для визнання ОСОБА_7 такою, що втратила право користування квартирою, необхідно оцінити легітимну мету.

Легітимною метою у цій справі є право ОСОБА_6 користуватися та розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60), щоб визначити, чи були оскаржувані заходи «необхідними в демократичному суспільстві», Суд, беручи до уваги всю справу загалом, має оцінити, чи були мотиви, наведені на виправдання таких заходів, належними і достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції (рішення у справах «К. і Т. проти Фінляндії» (К. and Т. v. Finland) [ВП], заява № 25702/94, пункт 154, ECHR 2001-VII, «Р., С. і S. проти Сполученого Королівства» (Р., С. and S. v. the United Kingdom), заява № 56547/00, пункт 114, ECHR 2002-VI; і рішення від 21 вересня 2006 р. у справі «Мозер проти Австрії» (Moser v. Austria), заява № 12643/02, пункт 64).

Визначаючи, чи є втрата ОСОБА_7 права користування належною ОСОБА_6 на праві власності квартирою «необхідним втручання в демократичному суспільстві», Верховний Суд оцінює, чи навела вона відповідні мотиви.

Суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги твердження ОСОБА_7 щодо загрози втрати нею житла, оскільки вказане спростовується матеріалами справи, зокрема довідкою Комунальної установи «Саратське бюро технічної інвентаризації» від 28 грудня 2019 року № 382, згідно з якою ОСОБА_7 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 .

У позовній заяві вона вказала, що оскільки власник квартири, яку винаймав їй ОСОБА_6 , вирішив її продати, вона вимушена була повернутися до квартири, в якій проживала та була зареєстрована протягом тринадцяти років, тобто до належної ОСОБА_6 квартири.

Такі мотиви не є достатніми для висновку про надмірний тягар для ОСОБА_7 .

Оскільки у справі, що розглядається, ОСОБА_7 усвідомлювала, що за домовленістю із власником квартири припинила користування нею, дії ОСОБА_6 щодо винаймання їй квартири не є достатніми для твердження, що за певних умов вона мала повернутися у квартиру і користуватися нею. Вона не обґрунтувала, чому має користуватися саме належною ОСОБА_6 квартирою, оскільки не довела існування між ними відносин притаманних подружжю, не навела інших для неї надмірних обставин.

Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-709цс16, Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18, провадження № 61-1913св20, від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, провадження № 61-22769св19, згідно з якими правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, законність рішення суду першої інстанції, яке помилково скасував суд апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 413 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З урахуванням сплаченого ОСОБА_6 судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 3 073,60 грн, з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 підлягають стягненню судові витрати у розмірі 3 073,60 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 а задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2021 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 3 073 (три тисячі сімдесят три) грн 60 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко