№ 520/8004/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 520/8004/18

провадження № 61-6281св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_5 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (відповідачі за зустрічним позовом),

треті особи: Третя одеська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Ірина Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Мажеру Інна Олександрівна, на постановуОдеського апеляційного суду від 10 червня 2022 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , треті особи: Третя одеська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М., про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, встановлення факту родинних відносин, встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позовну заяву мотивовано тим, що домоволодіння АДРЕСА_1 належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , оскільки побудовано ними під час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти. Від шлюбу у зазначених осіб народилися діти: ОСОБА_12 , 1948 року народження, ОСОБА_13 , 1954 року народження. При цьому спірне домоволодіння було зареєстровано за ОСОБА_10 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на Ѕ частику зазначеного домоволодіння та спадкоємцями після його смерті були: дружина ОСОБА_10 - 4/6 частин домоволодіння (1/2 частка якого належала їй на праві спільної сумісної власності, а 1/6 частка набута у порядку спадкування); син ОСОБА_12 - 1/6 частка; дочка ОСОБА_14 - 1/6 частка, які прийняли спадщину шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном, оскільки постійно мешкали та були зареєстровані разом зі спадкодавцем у спірному домоволодінні. Офіційно свої права на спадщину ОСОБА_12 та ОСОБА_14 не зареєстрували.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_12 , після смерті якого відкрилася спадщина на 1/6 частку домоволодіння, яку прийняли шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном його спадкоємці першої черги за законом: ОСОБА_1 (дружина спадкодавця), ОСОБА_4 (син спадкодавця), ОСОБА_10 (мати спадкодавця).

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_14 , після смерті якої відкрилася спадщина на 1/6 частку домоволодіння, яку прийняли шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном її спадкоємці першої черги за законом - дочки: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позивачі, як спадкоємці першої черги після смерті своїх батьків

ОСОБА_12 та ОСОБА_14 , зазначають, що 20 липня 1982 року їх баба ОСОБА_10 заповіла усе домоволодіння своєму сину від першого шлюбу ОСОБА_15 , який після смерті останньої

ІНФОРМАЦІЯ_4 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на домоволодіння від 05 жовтня 1999 року. ОСОБА_15 у свою чергу 31 березня 2017 року заповів домоволодіння своєму онуку - відповідачу у справі ОСОБА_5 .

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_15 ОСОБА_5 успадкував вказане домоволодіння, про що свідчить видане 21 грудня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Сегедченко І. М. свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Позивачі вважають, що при видачі зазначених свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 1999 року та від 21 грудня 2017 року не враховано їх право на спадщину після смерті їх батьків, яким належало

5/18 частин цього домоволодіння після смерті ОСОБА_11 .

Посилаючись на вищевикладене, позивачі просили:

- визнати житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м, та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай, «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня», «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа, таким, що належав подружжю ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у рівних частках, по Ѕ частці кожному;

- визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 1999 року, видане на ім`я ОСОБА_15 , в частині отримання ним права власності на домоволодіння

АДРЕСА_1 , вказавши у тексті свідоцтва: спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з

13/18 часток домоволодіння та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м, та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай, «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня», «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа;

- визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 21 грудня 2017 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , в частині отримання ним права власності на житловий будинок, з надвірними спорудами, виключивши із тексту свідоцтва: спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з: житлового будинку, загальною площею 166,9 кв. м, житловою площею 85,6 кв. м, який в цілому складається з житлового будинку, позначеного на плані літерою «А», загальною площею 125,6 кв. м, житловою площею 58,0 кв.м; житлового будинку, позначеного на плані літерою «Б», загальною площею

41,3 кв.м, житловою площею 27,6 кв.м; літньою кухні літ. «В»; сараю літ. «Г»; сараю літ. «Д»; душу літ. «Е»; вбиральні літ. «Ж»; сараю літ. «К»; сараю літ. «М»; гаражу літ. «П»; літньої кухні літ. «И»; навісу літ. «С»; вимощення літ. «І»; огорожі № 2-4-6, вказавши у тексті свідоцтва: спадкове майно, на яке видано це свідоцтво складається з 13/18 частин домоволодіння та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай; «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня, «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа;

- встановити факт родинних відносин та визнати, що ОСОБА_11 та ОСОБА_10 є батьками ОСОБА_12 , а ОСОБА_12 є чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_4 ;

- встановити факт того, що ОСОБА_12 постійно проживав на час відкриття спадщини та фактично прийняв спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_11 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вигляді 1/6 частки спірного домоволодіння;

- визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_12 право на спадщину у вигляді 1/18 частини домоволодіння;

- визнати за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_12 право на спадщину у вигляді 1/18 частини домоволодіння;

- встановити факт постійного проживання ОСОБА_16 зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та фактичного прийняття спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_11 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 у вигляді 1/6 частки домоволодіння;

- визнати за ОСОБА_3 право на спадкування за законом після смерті ОСОБА_16 на 1/12 частину домоволодіння;

- визнати за ОСОБА_2 право на спадкування за законом після смерті ОСОБА_16 на 1/12 частину домоволодіння;

У червні 2018 року ОСОБА_5 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_17 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщеннями, що знаходиться на АДРЕСА_1 ; усунути йому перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном шляхом виселення та зняття з реєстрації відповідачів з приміщень за вказаною адресою.

Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що його дід ОСОБА_15 успадкував зазначене домоволодіння після смерті ОСОБА_10 , яка була єдиним власником спірного майна та отримала його на підставі рішення виконкому Приморської райради депутатів трудящихся від 11 грудня

1959 року. Позивач зазначив, що він у передбаченому законом порядку успадкував спірне майно, у якому без його згоди проживають відповідачі, які не є членами сім`ї позивача.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2020 року первісний та зустрічний позови були об`єднані в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 березня 2021 року у складі судді Салтан Л. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.

Позов ОСОБА_5 задоволено.

Визнано ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 такими, що втратили право користування житловими приміщеннями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Усунуто перешкоди ОСОБА_5 у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном шляхом виселення та зняття з реєстрації ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , з житлових та нежилих приміщень, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне домоволодіння належало ОСОБА_10 на праві особистої приватної власності на підставі рішення виконкому Приморської райради депутатів трудящихся від 11 грудня

1959 року. Це майно належало їй з 1938 року до укладення шлюбу із

ОСОБА_11 (29 грудня 1948 року), отже, вона мала право заповісти це майно, а відповідач та його дід відповідно отримати його у спадок, а тому вимоги позивачів за первісним позовом є необґрунтованими.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі, які не є членами сім`ї власника спірного домоволодіння, неправомірно та без його згоди проживають у цьому майні та чинять позивачу перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 червня 2022 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться на

АДРЕСА_1 та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м, та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай, «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня», «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа, таким, що належав подружжю ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у рівних частках, по Ѕ частці кожному.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 1999 року, видане на ім`я ОСОБА_15 , в частині отримання ним права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , вказавши у тексті свідоцтва: спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з 13/18 часток домоволодіння та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м, та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай, «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня», «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 21 грудня 2017 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , в частині отримання ним права власності на житловий будинок, загальною площею 166,9 кв. м, з надвірними спорудами, виключивши із тексту свідоцтва: спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з: житлового будинку, загальною площею 166,9 кв. м, житловою площею 85,6 кв.м, який в цілому складається з житлового будинку, позначеного на плані літерою «А», загальною площею 125,6 кв. м, житловою площею 58,0 кв.м; житлового будинку, позначеного на плані літерою «Б», загальною площею 41,3 кв.м, житловою площею 27,6 кв.м; літньою кухні літ. «В»; сараю літ. «Г»; сараю літ. «Д»; душу літ. «Е»; вбиральні літ. «Ж»; сараю літ. «К»; сараю літ. «М»; гаражу літ. «П»; літньої кухні літ. «И»; навісу літ. «С»; вимощення літ. «І»; огорожі № 2, 4-6, вказавши у тексті свідоцтва: спадкове майно, на яке видано це свідоцтво складається з 13/18 частин домоволодіння та складається з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай; «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня, «К» сарай, «І» мостіння, № 2-4-6 огорожа.

Встановлено факт того, що ОСОБА_12 постійно проживав на час відкриття спадщини та фактично вступив в управління спадщиною, що відкрилась після смерті ОСОБА_11 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вигляді 1/6 частки спірного домоволодіння.

Встановлено факт того, що ОСОБА_4 і ОСОБА_1 постійно проживали на час відкриття спадщини та фактично вступили в управління спадщиною, що відкрилась після смерті ОСОБА_12 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_2 , кожний по 1/18 частки домоволодіння.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_12 право на спадщину по 1/18 частини домоволодіння за кожним.

Встановлено факт того, що ОСОБА_16 постійного проживала на час відкриття спадщини та фактично вступила в управління спадщиною, що відкрилась після смерті ОСОБА_11 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вигляді 1/6 частки спірного домоволодіння.

Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право на спадкування за законом після смерті ОСОБА_16 по 1/12 частин домоволодіння за кожним.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджено, що право власності на спірне домоволодіння набуто подружжям ОСОБА_10 та ОСОБА_11 за спільні кошти та спільною працею в період зареєстрованого шлюбу, і є таким, що належало обом членам подружжя ОСОБА_18 на засадах спільної сумісної власності подружжя. При цьому суд виходив із того, що до укладення шлюбу спірне майно мало статус недобудови, право власності на домоволодіння виникло 11 грудня 1959 року.

Тому після смерті ОСОБА_11 відкрилася спадщина на Ѕ частину домоволодіння, яку успадкували, крім дружини ОСОБА_10 , їх діти

ОСОБА_12 та ОСОБА_14 по 1/6 частці. Після смерті ОСОБА_12 спадщину прийняла його дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_4 (по 1/18 частці домоволодіння) та мати ОСОБА_10 . Після смерті ОСОБА_14 спадщину прийняли її дочки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (по 1/12 частці домоволодіння).

Отже, видача свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 1999 року на ім`я ОСОБА_15 та від 21 грудня 2017 року на ім`я

ОСОБА_5 на усе домоволодіння порушує спадкові права позивачів, тому їх слід визнати недійсними у відповідній частині, а також визнати за позивачами право власності у порядку спадкування за законом на відповідні частки спірного майна.

З огляду на те, що позивачам належить на праві власності частина спірного майна, то суд вважав за неможливе задовольнити зустрічні позовні вимоги ОСОБА_5 про виселення їх із спірного домоволодіння та зняття з реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що його прабаба ОСОБА_10 була єдиною власницею домоволодіння з 1938 року, ще до укладення шлюбу з ОСОБА_11 , а тому саме ОСОБА_10 23 грудня 1959 року було видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння. Діти ОСОБА_10 : ОСОБА_12 та ОСОБА_19 не оскаржували право особистої приватної власності ОСОБА_10 на спірне майно та не оскаржували її заповіт на користь ОСОБА_15 , а тому спірне майно правомірно, на підставі складеного прабабою заповіту, перейшло до її сина ОСОБА_15 , який заповів це майно відповідачу за первісним позовом. Таким чином, жодних прав на спадкове майно позивачі не мають, а тому суд апеляційної інстанції помилково задовольнив їх позовні вимоги та відмовив у задоволенні зустрічного позову. Суд апеляційної інстанції не встановив, які ж поліпшення у спірному майні були здійсненні подружжям ОСОБА_18 під час їх перебування у шлюбі, вартість таких поліпшень та час їх здійснення, оскільки у висновку експерта від 08 лютого 2021 року зазначено, що будь-яких доказів, які б свідчили про площі спірного домоволодіння станом на 1948 рік та 1995 рік не надано. Зазначене призвело до неправильного вирішення спору та суперечить судовій практиці, висловленій у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справа № 214/6174/15-ц,

від 23 листопада 2020 року справа № 399/322/16-ц, від 21 жовтня 2020 справа № 343/763/18, постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року справа № 6-1447цс17.

Крім того, суд апеляційної інстанції, встановлюючи факт постійного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на час відкриття спадщини та фактично вступили в управління спадщиною, що відкрилась після смерті ОСОБА_12 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , кожний по 1/18 частки домоволодіння, вийшов за межі позовних вимог, оскільки таких вимог позивачі не заявляли, чим порушив принцип диспозитивності судового процесу.

Також вказує, що суд апеляційної інстанції не забезпечив участь представника ОСОБА_5 у судовому засіданні.

Відзиви на касаційну скаргу

У вересні 2022 року від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких вони посилаються на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Крім того, у вересні 2022 року від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшли заяви про закриття касаційного провадження у справі на підставі

пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено дію оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 грудня 1948 року ОСОБА_10 та ОСОБА_11 уклали шлюб, від якого у них народилися діти: ОСОБА_12 та ОСОБА_13

ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та їх діти ОСОБА_12 та ОСОБА_19 постійно мешкали та були прописані у житловому будинку АДРЕСА_2 , який відповідно до першої інвентаризації згідно даних БТІ

від 13 листопада 1946 року та обмірного плану житлового будинку

від 13 листопада 1946 року складався з житлового будинку літ. «А», загальною площею 38, 1 кв. м, з яких нежитлова площа 32, 23 кв.м, житлова площа 5,87 кв. м (а. с. 76-88, т. 1, а. с. 94, т. 2).

Під час шлюбу, подружжям ОСОБА_18 з метою поліпшення житлово-побутових умов за спільні кошти збудовано ще окремий житловий будинок літ. «Б», загальною площею 41, 3 кв.м., та господарські будівлі. За даними технічної інвентаризації та згідно технічного паспорту станом на 27 лютого 1953 року домоволодіння складалося вже з житлового будинку під літерами «А», «Б», літери «В», «Л» - літня кухня, літери «Г», «Д», «З», «І», «К» - сараї, літери «Е» - душ, літери «Ж» - вбиральня, літери «І» - мостіння, № 1-4 - огорожа (а. с. 96, т. 2).

23 грудня 1959 року на ім`я ОСОБА_10 було видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння

АДРЕСА_1 на підставі рішення Приморської райради депутатів трудящих

від 11 грудня 1959 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на Ѕ частку зазначеного домоволодіння та спадкоємцями після його смерті були: дружина ОСОБА_10 - 4/6 частин домоволодіння

(1/2 частка якого належала їй на праві спільної сумісної власності, а 1/6 частка набута у порядку спадкування); син ОСОБА_12 - 1/6 частка; дочка ОСОБА_14 - 1/6 частка, які прийняли спадщину шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном, оскільки постійно мешкали та були зареєстровані разом зі спадкодавцем у спірному домоволодінні.

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_10 , яка за життя 20 липня

1982 року заповіла усе належне їй майно своєму сину від першого шлюбу ОСОБА_15 .

05 жовтня 1999 року ОСОБА_15 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 , та складається в цілому з кам`яної житлової будівлі, загальною площею 35,1 кв. м, та надвірних споруд: «В» літня кухня, «Г» сарай, «Д» сарай, «Е» душ, «Ж» вбиральня», «К» сарай, «І» мостіння, № 2, 4-6 огорожа, розташованих на земельній ділянці площею 784 кв. м.

31 березня 2017 року ОСОБА_15 склав заповіт, яким заповів указане домоволодіння своєму внуку - відповідачу у справі ОСОБА_5

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_15 , після смерті якого спадщину прийняв ОСОБА_5 , отримавши 21 грудня 2017 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Відповідно до цього свідоцтва, спадщина складається з житлового будинку з надвірними спорудами за адресою:

АДРЕСА_1 , загальною площею 166,9 кв. м, житловою площею 85,6 кв.м, який в цілому складається з житлового будинку, позначеного на плані літерою «А», загальною площею 125,6 кв. м, житловою площею 58,0 кв.м; житлового будинку, позначеного на плані літерою «Б», загальною площею 41,3 кв.м, житловою площею 27,6 кв.м; літньою кухні літ. «В»; сараю літ. «Г»; сараю літ. «Д»; душу літ. «Е»; вбиральні літ. «Ж»; сараю літ. «К»; сараю літ. «М»; гаражу літ. «П»; літньої кухні літ. «И»; навісу літ. «С»; вимощення літ. «І»; огорожі № 2, 4-6.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Щодо спільного майна подружжя ОСОБА_18

Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року, Кодекс законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР (в редакції 1926 року) та КпШС України (в редакції 1969 року).

Статтею 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР (в редакції 1926 року, чинній на час набуття подружжям у власність спірного майна) майно, набуте подружжям роботою в період зареєстрованого шлюбу, вважається таким, що належить обом членам подружжя на засадах спільної власності. Розмір частини, яка належить кожному з подружжя, в разі спору, визначається судом. Інше майно становить окрему власність кожного з дружин.

Указаною нормою презюмувалася спільність майна подружжя, набутого ними працею в період зареєстрованого шлюбу.

Статтею 22 КпШС України (в редакції 1969 року, чинній на час смерті одного із подружжя - ОСОБА_11 ) визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно із частиною першою статті 28 КпШС України (в редакції 1969 року) в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС).

Відповідно до даних БТІ від 13 листопада 1946 року та обмірного плану

від 13 листопада 1946 року спірне домоволодіння складалося з житлового будинку літ. «А», загальною площею 38,1 кв. м, з яких нежитлова площа 32, 23 кв. м, житлова площа 5,87 кв. м (а. с. 94, т. 2).

Під час шлюбу, укладеного у 1948 році, подружжям ОСОБА_18 , з метою поліпшення житлово-побутових умов за спільні кошти подружжя, збудовано ще окремий житловий будинок літ. «Б», загальною площею 41, 3 кв. м, та господарські будівлі. За даними технічної інвентаризації та відповідно технічного паспорту станом на 27 лютого 1953 року, домоволодіння складалося вже з житлового будинку під літерами «А», «Б», літери «В», «Л» - літня кухня, літери «Г», «Д», «З», «І», «К» - сараї, літери «Е» - душ, літери «Ж» - вбиральня, літери «І» - мостіння, № 1-4 - огорожа (а. с. 96, т. 2).

23 грудня 1959 року, тобто в період зареєстрованого шлюбу з

ОСОБА_11 на ім`я ОСОБА_10 було видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння на підставі рішення Приморської райради депутатів трудящих від 11 грудня 1959 року (а. с. 56, т. 2).

Отже, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що зазначене домоволодіння АДРЕСА_2 , побудовані подружжям ОСОБА_18 за час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя та спільною працею подружжя.

Посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_10 набула право власності на спірний домоволодіння до укладення із ОСОБА_11 шлюбу є помилковими, оскільки право власності на спірне домоволодіння було визнано за прабабою відповідача лише 11 грудня 1959 року на підставі рішення Приморської райради депутатів трудящих, тобто у період перебування ОСОБА_11 та ОСОБА_10 у шлюбі (а. с. 95, т. 2).

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що до укладення шлюбу за адресою АДРЕСА_3 знаходилось недобудований житловий будинок загальною площею 38, 1 кв. м, однак право особистої приватної власності у ОСОБА_10 на нього не виникло, а обмірний план житлового будинку від 13 листопада 1946 року не є правовстановлюючим документом на нерухоме майно.

Слід зазначити, що земельну ділянку площею 784 кв. м під спірним будинком закріпили за ОСОБА_10 у 1953 році на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 25 вересня 1953 року (а. с. 59, т. 1), а не у 1938 році як помилково зазначає заявник у касаційній скарзі, оскільки такого рішення міської ради від 1938 року матеріали справи не містять.

З урахуванням того, що на майно, яке придбано за час шлюбу розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує.

ОСОБА_5 не спростував презумпцію спільної сумісної власності ОСОБА_11 та ОСОБА_10 на домоволодіння і не довів, що це майно набуте до укладення шлюбу за особисті кошти останньої, а тому доводи касаційної скарги у цій частині є необґрунтованими, а висновки суду про належність майна до спільної сумісної власності ОСОБА_18 ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону.

Щодо спадщини ОСОБА_11 та його дітей ОСОБА_12 та ОСОБА_14 .

Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК Української РСР (чинного на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_11 та ОСОБА_12 ) спадкоємство здійснювалося за законом і за заповітом.

Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно з положеннями частини першої статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти ( у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Визнається , що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 549 ЦК УРСР).

Судом апеляційної інстанції правильно установлено, що після смерті

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 відкрилася спадщина на Ѕ частину спірного домоволодіння АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями після смерті ОСОБА_11 були: дружина ОСОБА_10 - 4/6 частин домоволодіння (1/2 частка якого належала їй на праві спільної сумісної власності, а 1/6 частка набута у порядку спадкування); син

ОСОБА_12 - 1/6 частка; дочка ОСОБА_14 - 1/6 частка, які прийняли спадщину шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном, оскільки постійно мешкали та були зареєстровані разом зі спадкодавцем у спірному домоволодінні, що підтверджується копією домової книги з реєстраційними даними (а. с. 76-88, т. 1).

Отже, позивачам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 належить право по

1/18 частин спадкового майна - домоволодіння АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_14 , після смерті якої відкрилася спадщина на 1/6 частку домоволодіння

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Частиною третьою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Судом установлено, що після смерті ОСОБА_14 спадщину прийняли спадкоємці першої черги за законом - дочки спадкодавця: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщина на АДРЕСА_1 . Факт проживання спадкоємців ОСОБА_14 за вказаною адресою відповідачем не оспорюється.

Оскільки ОСОБА_14 належала 1/6 частина домоволодіння, то її спадкоємці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 успадкували по 1/12 частці цього майна.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що позивачам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 належить право по 1/18 частин, а позивачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 1/12 частин спадкового майна - домоволодіння

АДРЕСА_4 , а тому дійшов правильного висновку про визнання за ними права власності у порядку спадкування на відповідні частини спірного домоволодіння.

Щодо спадщини ОСОБА_10 .

Статтею 534 ЦК Української РСР передбачено, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Судом установлено, що 20 липня 1982 року ОСОБА_10 склала заповіт, який усе своє майно заповіла своєму сину від першого шлюбу ОСОБА_15 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_10 померла. Після її смерті відкрилася спадщина на 13/18 частин спірного домоволодіння.

Положеннями чинного на час смерті ОСОБА_10 ЦК Української РСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

17 липня 1999 року, тобто у передбачений законом строк, ОСОБА_15 звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10 та 05 жовтня 1999 року отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на усе домоволодіння АДРЕСА_1 , незважаючи на те, що до складу спадщини після смерті ОСОБА_10 входило лише 13/18 частин цього майна та на наявність прав позивачів на це майно.

31 березня 2017 року ОСОБА_15 склав заповіт, яким заповів указане домоволодіння своєму внуку - відповідачу у справі ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_15 помер. ОСОБА_5 у передбачений законом строк та спосіб прийняв спадщину після смерті ОСОБА_15 , отримавши 08 травня 2018 року відповідне свідоцтво про право на спадщину за заповітом на усе спірне домоволодіння, однак ОСОБА_15 мав право успадкувати тільки частину цього домоволодіння.

Щодо визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину

Статтею 1301 ЦК України встановлено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщобуде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України підставою визнання свідоцтва недійсним передбачено відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Установивши, що оспорювані свідоцтва про право на спадщину, видані

05 жовтня 1999 року на користь ОСОБА_15 та 08 травня 2018 року на користь ОСОБА_5 на усе домоволодіння, а не на 13/18 його частку, яка належала ОСОБА_10 , порушує право ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на спадкування після смерті їх батьків частини цього домоволодіння (1/18, 1/18, 1/12, 1/12 частин відповідно) апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину у

5/18 частин цього майна.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачі не оспорювали заповіт, який був складено ОСОБА_10 та ОСОБА_15 , а тому відсутні підстави для визнання недійсними свідоцтв, безпідставні, оскільки за заповітом від 20 липня 1982 року ОСОБА_10 заповіла лише те майно, яке їй належало (стаття 534 ЦК Української РСР), яке й перейшло до ОСОБА_15 , а від ОСОБА_15 до ОСОБА_5 (положення статті 1218 ЦК України).

Щодо зустрічного позову ОСОБА_5 .

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Установивши, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками спірного майна, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для їх виселення, а також виселення членів їх сімей ОСОБА_17 ,

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 із домоволодіння

АДРЕСА_1 , у зв`язку із чим правильно відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом вселення зазначених осіб.

Щодо порушення судом норм процесуального права

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

За змістом частин першої, шостої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Апеляційний суд вважав за необхідне встановити факт проживання постійного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на час відкриття спадщини та фактичного вступу в управління спадщиною, яка відкрилася після смерті ОСОБА_12 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , кожний по

1/18 частини.

Однак, таких позовних вимог ні у первісній редакції позову, ні у заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не заявляли (а. с. 6-17, т. 1, а. с. 89-91, т. 2).

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції усупереч вимогам статті 367 ЦПК України під час перегляду справи в апеляційному порядку вийшов за межі позовних вимог, та погоджується з доводом касаційної скарги ОСОБА_5 про порушення апеляційним судом принципу диспозитивності та частини шостої статті 367 ЦПК України.

За таких обставин, постанову суду апеляційної інстанції у зазначеній частині слід змінити шляхом виключення абзацу 9 її резолютивної частини.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР визнається , що спадкоємець прийняв спадщину якщо він фактично вступив в управління або володіння майном.

Разом з тим, означені особи ( ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ) є такими, що прийняли спадщину в силу фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном шляхом проживання у цьому майні на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_12 .

Отже, на правильність вирішення спору в частині визнання за

ОСОБА_4 та ОСОБА_1 права власності на спадкове майно зазначене порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права не впливає.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не забезпечив участь представника ОСОБА_5 у судовому засіданні є помилковими, оскільки про призначене на 01 червня 2022 року судове засідання

ОСОБА_5 був належним чином повідомлений, що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення

(а. с. 142, т. 7). Про розгляд справи була обізнана і представник

ОСОБА_5 - ОСОБА_20 , яка 29 травня 2022 року направила на електронну адресу суду заяву про відкладення розгляду справи до закінчення воєнного стану, обґрунтувавши її тим, що вона знаходиться за межами України і не має можливості взяти учать у судовому засіданні

(а. с.153, т. 7).

Апеляційний суд правильно визнав причину неявки представника

ОСОБА_5 у судове засідання неповажними і розглянув справу за її відсутності, що відповідає повноваженням апеляційного суду (стаття 372 ЦПК України), оскільки вона не була позбавлена можливості подати заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду як це передбачено статтею 212 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 вересня

2020 року справа № 214/6174/15-ц, від 23 листопада 2020 року справа

№ 399/322/16-ц, від 21 жовтня 2020 справа № 343/763/18, постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року справа № 6-1447цс17 є помилковими, оскількивисновки у справі, яка переглядається, не суперечить висновками Верховного Суду, зробленим у зазначених справах.

Узагальнений виклад правової позиції зводиться до того, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшення внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

Заявник з посиланням на зазначені висновки Верховного Суду не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про визнання спірного майна спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_18 , оскільки вважає, що суд не встановив вартість майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат. Однак такі доводи касаційної скарги є помилковими, оскільки вказане стосується набуття одним із подружжя майна до укладення шлюбу та подальше поліпшення цього майна спільною працею, однак у справі, яка переглядається спірне майно було набуте подружжям 11 грудня 1959 року на підставі рішення Приморської райради депутатів трудящих, тобто у період перебування ОСОБА_11 та ОСОБА_10 у шлюбі.

Щодо заяв ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження

У вересні 2022 року від позивачів надійшли заяви про закриття касаційного провадження, які мотивовані тим, що правові висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду та на які посилається заявник касаційної скарги, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, яка переглядається (пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду

та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини першої статті 396

ЦПК України).

Разом із цим, колегія суддів уважає, що відповідним правовим висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник касаційної скарги та які стали підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи, а тому Верховний Суд відмовляє у задоволенні вказаних заяв.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша - четверта статті 412 ЦПК України).

З огляду на вищевикладене, постанову суду апеляційної інстанції в частині встановлення факту постійного проживання ОСОБА_4 та

ОСОБА_1 на час відкриття спадщини та фактичного вступу в управління спадщиною, яка відкрилася після смерті ОСОБА_12 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_2 , кожний по 1/18 частини, слід змінити шляхом виключення абзацу 9 її резолютивної частини.

В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Мажеру Інна Олександрівна, задовольнити частково.

ПостановуОдеського апеляційного суду від 10 червня 2022 року змінити, виключивши абзац 9 її резолютивної частини про встановлення факту того, що ОСОБА_4 і ОСОБА_1 постійно проживали на час відкриття спадщини та фактично вступили в управління спадщиною, яка відкрилася після смерті ОСОБА_12 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , кожний по 1/8 частки, у вигляді житлового будинку з надвірними спорудами, розташованих на земельній ділянці, площею 784 кв. м.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 10 червня

2022 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Одеського апеляційного суду від 10 червня

2022 року у незміненій судом касаційної інстанції частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович