№ 520/8119/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 520/8119/19

провадження № 61-240св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Одеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , державний реєстратор комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов Ігор Олександрович,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 вересня 2020 року у складі судді Салтан Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року Одеська міська рада звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про скасування рішення державного реєстратора, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що зі змісту листа управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі - УДАБК ОМР) від 15 березня 2019 року позивачу стало відомо про те, що державним реєстратором КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І. О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 червня 2018 року № 41490030 проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 21,5 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1571043051101, номер запису про право власності: 26510859.

Позивач вказував, що вказане рішення прийнято державним реєстратором на підставі виписки з рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року №466 та технічного паспорту, виданого ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» від 24 травня 2018 року № б/н.

Також Одеська міська рада зазначала, що рішення виконкому Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року № 466 не існує, рішення Одеської міської ради про надання земельної ділянки ОСОБА_1 за вказаною адресою не приймалося, дозвільні документи відповідачу про право виконувати будівельні роботи, пов`язані з будівництвом житлового будинку, не надавалися та в експлуатацію закінчений будівництвом об`єкт нерухомості не приймався. При цьому земельна ділянка у встановленому порядку ОСОБА_1 під уже збудоване нерухоме майно також не надавалася.

Враховуючи наведене Одеська міська рада просила суд:

зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва - житлового будинку загальною площею 21,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ;

скасувати рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) 07 червня 2018 року № 41490030, прийняте державним реєстратором КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І. О.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року, позов Одеської міської ради задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва - житлового будинку загальною площею 21,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) від 07 червня 2018 року № 41490030, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І. О.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_1 самовільно зайняв земельну ділянку, належну територіальній громаді на праві власності, на якій здійснив самочинне будівництво житлового будинку без дозвільних документів. При цьому рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та обтяжень є незаконним, оскільки рішення виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 06 грудня 1990 року № 466 органом місцевого самоврядування не приймалося.

Також судами вказано, що станом на 06 грудня 1990 року ОСОБА_1 не виповнилося 18 років, тому орган місцевого самоврядування об`єктивно не міг розглядати заяву неповнолітньої особи про передачу йому в користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У січні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 905/1680/20, провадження № 12-48гс21, від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17, провадження № 61-1978св20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що згідно технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок такий було побудова до 05 серпня 1992 року, тому не є самочинним. Технічний паспорт на будинок є чинним та містить в собі характеристику нерухомого майна.

Крім того, відсутні рішення або вирок суду щодо визнання винними будь-яких осіб у підробці офіційних документів, а саме - виписки з рішення, серія та номер: 466, виданий 06 грудня 1990 року, видавник: виконавчий комітет Одеської міської ради трудящихся.

Також вказує, що суди не залучили до участі у справі орган опіки та піклування та фактично залишили без житла малолітню ОСОБА_3 , іншого житла у батьків не має.

При цьому заявник вказує, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року та постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 522/5900/19 встановлено відсутність будь-яких порушень архітектурно-будівельного законодавства.

Зазначає, що спірна земельна ділянка не є сформованою, тобто не може бути об`єктом цивільних прав та обов`язків, не зареєстрована за Одеською міською радою.

Суди не врахували, що до 05 серпня 1992 року Закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності, тобто індивідуальні (садибні) житлові будинки збудовані до вказаної дати не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики є технічний паспорт на такий об`єкт.

Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З листа управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради вбачається, що державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортовим І. О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 червня 2018 року № 41490030 проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 21,5 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1571043051101, номер запису про право власності: 26510859.

Крім того, з наведеного листа вбачається, що в електронній базі управління земельних ресурсів Одеської міської ради з 1999 по 2010 роки рішення Одеської міської ради щодо надання земельної ділянки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , не виявлено.

Відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора, згідно з яким до Державного реєстру речових прав внесено запис про державну реєстрацію права власності на вищезазначене нерухоме майно, прийнято на підставі наступних документів: виписки з рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року № 466, технічного паспорту, виданого ТОВ «БЮРО КОНСАЛТ СЕРВІС» від 24 травня 2018 року № б/н.

Із реєстраційної справи №1571043051101 вбачається, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 05 червня 2018 року, до якої ним, крім іншого, додані:

копія витягу із рішення виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 06 грудня 1990 року № 466 «Про відвід земельних ділянок під житлове будівництво», згідно якого ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому Малиновського Райради депутатів трудящих відведено земельну ділянку під житлове будівництво площею 120 кв. м по АДРЕСА_1 ;

копія технічного паспорту на житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовлений ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» 24 травня 2018 року, у якому зазначено, що будинок побудований в 1991 році.

З листа головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 25 січня 2019 року №1026/112 вбачається, що згідно наявних у відділі Книг реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, других примірників державних актів та примірників договорів оренди землі станом на 31 грудня 2012 року не зареєстровано право власності (користування) на земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Із змісту листа департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 19 березня 2019 року № 1052-11.1-29 вбачається, що згідно опису справ та журналів реєстрації виконавчого комітету Одеської міської ради за 1990 рік зареєстровано 443 рішень з №1 по №433 і останнє рішення прийнято за датою 02 грудня 1990 року, тобто рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року №466 не існує.

З наведеного листа також вбачається, що в електронній базі управління земельних ресурсів Одеської міської ради рішення щодо надання земельної ділянки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 не виявлено.

Зі змісту листа УДАБК ОМР від 15 березня 2019 року №01-10/628-3Г вбачається, що згідно з даними реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення до опрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, відсутня інформація стосовно реєстрації дозвільних документів на проведення будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно відповіді управління архітектури та містобудування Одеської міської ради від 18 березня 2019 року за даними архіву та відділу загального листування управління дані щодо надання містобудівних умов та обмежень (будівельного паспорту) забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою відсутні. В журналах реєстрації дозволів інспекції ДАБК м. Одеси дозвіл на виконання будівельних робіт за вказаною адресою не значиться.

За відповіддю КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 19 березня 2019 року відсутнє замовлення на проведення інвентаризації об`єкту нерухомості, який розташований за вказаною адресою, тому копія інвентаризаційної справи відсутня. Станом на 31 грудня 2012 року реєстрація права власності на цей об`єкт нерухомості відсутня.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України слідує що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, Одеська міська рада вказувала, що ОСОБА_1 здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, яка йому не передавалась, тобто відповідач здійснив самовільне її зайняття.

Щодо наявності у відповідача права на користування земельною ділянкою

Положеннями статті 12 ЗК України визначено повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин до яких, серед іншого належить, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Судами встановлено, що з реєстраційної справи №1571043051101 вбачається, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 05 червня 2018 року, до якої ним, крім іншого, додані:

Разом із тим, з листа головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 25 січня 2019 року №1026/112 вбачається, що згідно наявним у відділі Книг реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, других примірників державних актів та примірників договорів оренди землі станом на 31 грудня 2012 року не зареєстровано право власності (користування) на земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Також зі змісту листа департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 19 березня 2019 року № 1052-11.1-29 вбачається, що згідно опису справ та журналів реєстрації виконавчого комітету Одеської міської ради за 1990 рік зареєстровано 443 рішень з №1 по №433 і останнє рішення прийнято за датою 02 грудня 1990 року, тобто рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 06 грудня 1990 року №466 не існує.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для користування стан включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Таким чином, з наведеного вбачається, що Одеською міською радою не передавалась у власність або користування спірна земельна ділянка, на якій відповідачем побудовано житловий будинок.

При цьому заявником в супереч положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України не спростовано належними та допустимими доказами посилання позивача щодо відсутності рішення органу місцевого самоврядування, яким би було йому передано земельну ділянку у власність або користування.

Колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що станом на 06 грудня 1990 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не виповнилося 18 років, тому орган місцевого самоврядування не міг розглядати заяву неповнолітньої особи про передачу йому в користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачем не доведено, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності, не можуть бути прийняті судом.

Пунктом 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» визначено, що землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах «а» і «б» пункту 4 цього розділу.

Згідно з пунктом 5 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

З урахуванням наведеного, враховуючи те, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах м. Одеси, не передана ані фізичній, ані юридичній особі, суди дійшли правомірного висновку, що така є землею комунальної власності. При цьому відсутність визначених меж спірної земельної ділянки та відсутність її реєстрації за позивачем не спростовують вищевказаних висновків судів попередніх інстанцій.

Щодо правового статусу житлового будинку

Заявник вказує, що згідно технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок такий ним було побудовано до 05 серпня 1992 року, тому закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності.

Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються:

1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою;

2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав. Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об`єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об`єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність.

Для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості є необов`язковим.

Пунктом 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 в редакції, чинній на час прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення (далі - Порядок № 1127), передбачено, що для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються: 1) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

2) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси. Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Згідно з пунктом 43 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані: 1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги;

2) виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Разом із тим, як зазначено вище, земельна ділянка у встановленому законом порядку в користування відповідачу не надавалась, матеріали справи не містять доказів надання державному реєстратору документів, що підтверджують присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, при цьому право власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, не зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Таким чином, враховуючи, що державним реєстратором здійснено державну реєстрацію за відсутності документів, передбачених вищевказаними нормами, та документів, які б посвідчували речове право відповідача на земельну ділянку, прийнятих відповідних органом, з урахуванням того, що будинок розташовано на землях комунальної власності, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що розміщення ОСОБА_1 вказаного будинку порушує право позивача на володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

При цьому колегія суддів вважає також за необхідне зазначити наступне.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв`язку з положеннями статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об`єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.

Отже, для того, щоб новостворене майно стало об`єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частиною четвертою статті 376 ЦПК України визначено, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

В пункті 55 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (див. постанову від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31-6.33)).

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 використовує земельну ділянку по АДРЕСА_1 самовільно, за відсутності документів, які підтверджують його речові права на неї, тобто така не була відведена останньому для здійснення будівництва, тому побудований на такій земельній ділянці житловий будинок вважається самочинним будівництвом.

Враховуючи вищевикладене, подані сторонами докази, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 самовільно зайняв земельну ділянку, належну територіальній громаді, на якій здійснив самочинне будівництво житлового будинку без дозвільних документів. При цьому позивач відповідно до положень 376 391 ЦК України правомірно звернувся до суду із вказаним позовом.

Щодо строків позовної давності

Також не можуть бути прийняті доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували строк позовної давності.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Вказані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

З огляду на зазначене, приймаючи до уваги, що позивачем по суті заявлено негаторний позов, відсутні підстави для застосування позовної давності.

Щодо втручання у право на мирне володіння майном

Щодо доводів касаційної скарги заявника про втручання у право на мирне володіння майном колегія суддів вважає зазначити наступне.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Разом із тим, враховуючи те, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що ОСОБА_1 здійснив будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яка йому не передавалась та не надавалась для будівництва, тобто зведений відповідачем будинок є самочинним будівництвом, тому відсутні підстави вважати, що ухвалені судові рішення судами попередніх інстанцій порушують право останнього на мирне володіння майном.

Щодо недотримання судами окремих норм процесуального права

Доводи касаційної скарги про те, що судами протиправно не було залучено до участі у справі органу опіки та піклування, не можуть бути прийняті судом, оскільки СК України визначає залучення вказаного органу під час розгляду справ щодо захисту сімейних прав та інтересів, натомість спір у вказаній справі стосується усуненню перешкод Одеській міській раді у користуванні належним їй майном.

Посилання апелянта на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року у справі № 522/5900/19, яким задоволено його позов до УДАБК ОМР та яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року не заслуговують на увагу, оскільки при розгляді зазначеної адміністративної справи суди не розглядали питання законності набуття права власності чи/або користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою, на якій він самочинно побудував житловий будинок, та законності процедури проведення державної реєстрації права власності на такий будинок.

Таким чином, задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович