№ 521/10450/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 521/10450/17

провадження № 61-15368св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ляшана Сергія Анатолійовича на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2018 року у складі судді Сегеди О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 рокуу складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2017 року ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на спадкове майно.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. З 23 вересня 1997 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 . На підставі свідоцтва про право власності від 10 грудня 1997 року їм з дружиною на праві спільної часткової власності належала в рівних частках квартира АДРЕСА_1 . 12 жовтня 2005 року він разом із ОСОБА_5 уклали з ОСОБА_2 договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Петрушенко Т. А., за умовами якого він та його дружина передали у власність ОСОБА_2 належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язалась їх довічно утримувати, забезпечувати харчуванням, одягом, необхідною допомогою, сплачувати комунальні платежі, провести ремонт в квартирі та зобов`язалась зберігати в їх безкоштовному довічному користуванні вказану квартиру. Відповідно до пункту 5 договору вартість матеріального забезпечення харчування, одягу, догляду і необхідної допомоги сторонами була визначена у розмірі 500 грн на місць з урахуванням інфляції та індексації. Пунктом 6 договору передбачено, що вказаний договір може бути розірваний за згодою сторін, а в разі невиконання його умов та відмови від добровільного розірвання однією з сторін - у судовому порядку. Починаючи з дати укладання договору, відповідач жодного місяця в повному обсязі не виконувала обов`язки, передбачені договором, а з 2012 року остання взагалі не з`являлась у вказаній квартирі, не приходила до позивача та його дружини, не піклувалась про них та не цікавилась як вони живуть. У лютому 2014 року він потрапив до лікарні, де знаходився до 07 березня 2014 року, та за весь час перебування у лікарні його відвідувала тільки дочка ОСОБА_1 , яка щоденно приносила йому їжу, необхідні ліки, несла всі додаткові витрати. У зв`язку з тим, що він та його дружина потребували догляду, між ними та Комунальною установою «Територіальний центр соціального обслуговування Малиновського району м. Одеси» (далі - КУ «Територіальний центр соціального обслуговування Малиновського району м. Одеси») укладені договори про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина. Потім йому стало відомо, що відповідач зверталась до КУ «Територіальний центр соціального обслуговування Малиновського району м. Одеси» з проханням розірвати вказані договори у зв`язку з існуванням договору довічного утримання, з підстав чого на адресу позивача направлено лист про розірвання договору обслуговування. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , померла. Її похованням займалася ОСОБА_2 .

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про залишення права власності.

На обґрунтування позовних вимог посилалася на таке. 12 жовтня 2005 року між нею та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 укладений договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори Петрушенко Т. А., зареєстрований за № 2-4403. Вона має право залишити за собою частину майна, яке є предметом договору довічного утримання, оскільки виконала свої обов`язки перед ОСОБА_5 , після смерті якої 02 травня 2017 року здійснила її поховання, а тому має право на майно ОСОБА_5 у вигляді її частки в розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . На час смерті ОСОБА_5 між ними був відсутній судовий спір з приводу невиконання або неналежного виконання нею своїх зобов`язань перед ОСОБА_5 , тому після смерті ОСОБА_5 , вона є власником її майна.

Посилаючись на частину другу статті 756 ЦК України й на те, що оскільки ОСОБА_4 оскаржував договір довічного утримання в частині, що стосується його частини квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 просила суд залишити за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , яка є предметом договору довічного утримання.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2018 року до участі у справі як правонаступника позивача за первісним позовом, відповідача за зустрічним залучено спадкоємця ОСОБА_4 - ОСОБА_1 , яка є рідною дочкою померлого і яка уточнила та доповнила позовні вимоги. Просила суд розірвати договір довічного утримання від 12 жовтня 2005 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в частині, що належала ОСОБА_4 , та визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано договір довічного утримання, укладений 12 жовтня 2005 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 щодо передачі у власність ОСОБА_2 1/2 частини ізольованої квартири АДРЕСА_1 , що складається в цілому з трьох житлових кімнат, житловою площею - 36,9 кв. м, загальною площею - 62,7 кв. м, яка належала ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в рівних частках на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово - комунального господарства міськвиконкому Одеської міської ради народних депутатів 10 грудня 1997 року за № 6-7496 та зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості, 16 лютого 1998 року за № 24 в книзі 243 на сторінці 187.

Визначено, що частка ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , складала - 1/2 частини.

Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що складається в цілому з трьох житлових кімнат, житловою площею - 36,9 кв. м, загальною площею - 62,7 кв. м, яка належала на праві власності ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про залишення права власності - залишено без задоволення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з доведеності та обґрунтованості вимог, зазначивши, що відповідачем не надано доказів на підтвердження здійснення нею зобов`язань за договором довічного утримання від 12 жовтня 2005 року стосовно ОСОБА_4 , що є підставою для розірвання договору. Застосовуючи наслідки розірвання договору довічного утримання, частку ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 визначено як 1/2. Оскільки після смерті ОСОБА_4 спадщину прийняла ОСОБА_1 вона набула право володіння та користування спадковим майном, а з огляду на наявність спору між сторонами позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частини спірної квартири підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не довела, що вона належним чином виконувала свої обов`язки за договором довічного утримання щодо ОСОБА_4 , і договір у відповідній частині підлягає розірванню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ляшан С. А. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2018 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за законом скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення: рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2018 року в частині розірвання договору довічного утримання та визначення частки ОСОБА_4 у праві власності скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року скасувати.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_4 зловживав своїми правами, оскільки позов подав після спливу майже 12 років з дати укладення договору, а незважаючи на договір довічного утримання, уклав договір соцобслуговування. Суди не дослідили та не надали оцінки свідченням свідків зі сторони відповідача, іншим доказам, не врахували пояснення відповідача.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції оскаржується в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , тому в частині зустрічного позову ОСОБА_2 не є предметом перегляду в касаційному порядку (стаття 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у шлюбі, зареєстрованому 23 вересня 1997 року у Відділі реєстрації актів громадянського стану Іллічівської райадміністрації виконкому Одеської міської ради, актовий запис № 452, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т. 1, а. с. 19).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 10 грудня 1997 року, виданого на підставі розпорядження органу приватизації від 10 грудня 1997 року № 109038,квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 62,7 кв. м, належала в рівних частинах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності (т. 1, а. с. 16, 17).

12 жовтня 2005 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, посвідчений 12 жовтня 2005 року державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 2-4406 (т. 1, а. с. 4, 5).

Відповідно до пункту 1 вказаного договору ОСОБА_4 , ОСОБА_5 передали у власність ОСОБА_2 належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , що складається в цілому з трьох житлових кімнат, житловою площею - 36,9 кв. м, загальною - 62,7 кв. м.

За змістом пункту 4 договору ОСОБА_2 зобов`язувалась довічно повністю утримувати ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , забезпечуючи їх харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, сплачувати комунальні послуги, провести ремонт у квартирі, що є предметом договору, а також зобов`язалась зберігати вказану квартиру в їх безкоштовному довічному користуванні. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду і необхідної допомоги) сторонами визначена у розмірі 500 грн на місяць з урахуванням інфляції та індексації, що передбачено пунктом 5 цього договору.

Згідно з пунктом 6 договору вказаний договір може бути розірваний за згодою сторін, а в разі невиконання його умов та відмови від добровільного розірвання однією із сторін - у судовому порядку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 06 травня 2017 року №1514, виданого на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 139).

Встановлено, що ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_5 , що підтверджується рахунком-фактурою від 08 травня 2017 року (т. 1, а. с. 141).

Відповідно до частини другої статті 755 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача.

Згідно з частиною першою статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Отже, після смерті ОСОБА_5 ОСОБА_2 відповідно до умов укладеного договору довічного утримання від 12 жовтня 2005 року набула право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_5 на праві власності і це право ніким не оспорюється.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно зі статтею 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини, або на вимогу набувача.

Статтею 756 ЦК України визначено, що у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов`язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації (стаття 1299 ЦК України).

Згідно зі статтею 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 30 листопада 2017 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (т. 2, а. с. 9). Спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 є його дочка ОСОБА_1 , яка своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, що підтверджується матеріалами спадкової справи № 1/2018, щодо майна ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Інші особи із відповідними заявами до нотаріуса не звертались.

Виходячи зі встановлених, на підставі поданих сторонами належних та допустимих доказів, оцінених у їх сукупності, та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, установивши, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала свої зобов`язання за договором довічного утримання, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про розірвання договору довічного утримання в частині його укладення з ОСОБА_4 , який цей позов пред`явив за життя.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про наявність підстав для відмови у розірванні договору довічного утримання з мотивів зловживання ОСОБА_4 своїми правами. Заявник помилково розцінює тривале незвернення особи до суду за захистом порушеного права як зловживання правами.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, а зводяться до оцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 чинної редакції ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про неправильність оскаржуваних судових рішень в частині задоволення вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на спадкове майно (1/2 частини спірної квартири). Ці доводи також зводяться до непогодження з оцінкою судами наявних у справі доказів та з прийняттям позову до розгляду.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про порушення, на її думку, судом першої інстанції норм процесуального права, - неприйняття до спільного розгляду її додаткових вимог про усунення ОСОБА_1 від спадщини. Зважаючи на стадію розгляду справи, предмет спору за первісним та зустрічним позовами, прийняте судом першої інстанції процесуальне рішення є правильним.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ляшана Сергія Анатолійовича залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на спадкове майно залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

Г. В. Коломієць

О. В. Ступак