Постанова

Іменем України

17 березня 2020 року

м. Київ

справа № 521/15178/16-ц

провадження № 61-16678св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання договору дарування удаваним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16 жовтня 2003 року її мати - ОСОБА_4 подарувала належну їй 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 .

26 грудня 2003 року вказану частину квартири вона подарувала ОСОБА_2 .

Вважала цю угоду договором купівлі-продажу, так як за неї отримала 22 000 доларів США.

Зазначала, що не усвідомлювала, що укладення удаваного правочину в подальшому впливатиме на правовий статус майна, оскільки саме за ці кошти нею була придбана інша квартира в період шлюбу, що є її особистим майном, щодо якого в суді розглядається спір.

Враховуючи наведене просила суд визнати договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 грудня 2003 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Дудіновою І. Д., зареєстрований в реєстрі за № 9-2668, між нею та ОСОБА_2 удаваним та визнати, що 26 грудня 2003 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 грудня 2003 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Дудіновою І. Д., зареєстрований в реєстрі за № 9-2668, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , удаваним.

Визнано, що 26 грудня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що між позивачем та відповідачем фактично було укладено договір купівлі-продажу 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , оскільки відповідач передала, а позивач прийняла грошові кошти за вказану частину спірної квартири.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове.

Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимим доказами, що договір дарування частини квартиру від 26 грудня 2003 року було укладено як удавана угода, а саме договір купівлі-продажу.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У листопаді 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 березня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц, провадження № 61-7118св18, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що переглядаючи справу, апеляційний суд не врахував того, що вона та ОСОБА_2 визнали факт укладення договору купівлі-продажу й відсутність у них волі на укладення договору дарування нерухомого майна. Судом не було враховано, що отримання нею грошових коштів підтверджується відповідною розпискою, складеною власноруч ОСОБА_2 .

Разом із тим, апеляційний суд, визнаючи розписку неналежним та недопустимим доказом укладення удаваного правочину, а саме договору купівлі-продажу, не врахував, що відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, укладення розписки вже після отримання нею грошових коштів не є підставою неврахування цієї розписки під час розгляду вказаної справи.

Відзиву на касаційну скаргу учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 належала в рівних частках ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (дочці відповідача).

16 жовтня 2003 року ОСОБА_4 подарувала позивачу належну їй на праві власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В., зареєстрованого в реєстрі за № 3153. В цьому договорі зазначено, що зазначена частина квартири належить дарителю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Одеською залізницею 17 травня 2001 року за № Ж-1499, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості 11 червня 2001 року в книзі № 154пр, на сторінці № 165 за № 885 (т. 1, а. с.14).

Відповідачу на підставі договору довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Селезньовою Г. М. 31 серпня 2001 року за реєстровим № 722 та зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості в книзі № 414пр, на сторінці № 110 за № 885, належала квартира АДРЕСА_2 , яку вона 26 грудня 2003 року продала ОСОБА_7 , про що свідчить договір купівлі-продажу від 26 грудня 2003 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Дудіновою І. Д., зареєстрований в реєстрі за № 9-2671. Продаж вчинено за 6 068 грн (т. 1, а. с.45).

В той же день 26 грудня 2003 року між позивачем і відповідачем укладено договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дудіновою І. Д., зареєстрований в реєстрі за № 9-2668 (т.1, а. с.15).

Згідно розписки від 26 грудня 2003 року відповідач на підставі договору дарування 1/3 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , укладеного 26 грудня 2003 року між нею та ОСОБА_1 , вручила їй суму 22 000 доларів США, отриману нею 26 грудня 2003 року від покупця її квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Договір про продаж її квартири відбувся 26 грудня 2003 року. Передача коштів здійснювалася в присутності чоловіка відповідача - ОСОБА_5 (т. 1, а. с.16).

Сторонами не заперечувалось, що ОСОБА_2 на прохання ОСОБА_1 вказана розписка була написана у 2016 році.

Згідно договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , укладеного 10 січня 2004 року, ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_1 купила ізольовану квартиру за адресою: АДРЕСА_5 . Продаж вчинено за 14 539 грн (т. 1, а. с. 17)

Розподіл вказаної квартири є предметом розгляду справи Овідіопольського районного суду Одеської області, що сторонами також не заперечується.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Оспорюваний договір дарування укладено 26 грудня 2003 року, отже правовідносини між сторонами регулюються нормами діючого на час укладення договору ЦК УРСР (у редакції Закону1963 року).

Відповідно до статті 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Згідно з частиною другою статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до частини першої статті 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений (частина перша статті 244 ЦК УРСР).

За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР).

Згідно зі статтею 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх позовних вимог посилалась на те, що договір дарування 1/3 частини квартири від 26 грудня 2003 року між нею та ОСОБА_2 було укладено з метою приховати іншу угоду, а саме договір купівлі продажу.

Вказувала, що через необізнаність з правових питань вона не знала, що укладення удаваного договору дарування в подальшому впливатиме на правовий статус майна, яке придбане за отримані грошові кошти від фактичного продажу частини квартири, оскільки таке є предметом поділу у іншій справі за позовом ОСОБА_3 до неї про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦКУкраїни) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Згідно частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 додала до позовної заяви розписку від 26 грудня 2003 року, яка написана ОСОБА_2 , у якій вказано, що остання на підставі договору дарування від 26 грудня 2003 року 1/3 частини квартири надала позивачу 22 000 доларів США, які вона отримала від продажу своєї квартири АДРЕСА_2 23 грудня 2003 року.

Судами встановлено, що вказана розписка була написана на прохання позивача у 2016 році.

Отже, із вказаної розписки вбачається, що грошові кошти на придбання 1/3 частини квартири ОСОБА_2 отримала від продажу своєї квартири, яку продала 23 грудня 2003 року.

ОСОБА_1 вказувала, що за кошти, отримані від ОСОБА_2 , вона придбала однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , яка є об`єктом поділу у справі № 509/3969/13-ц за позовом ОСОБА_3 до неї про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя.

З матеріалів справи вбачається, що 26 грудня 2003 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_7 купив квартиру АДРЕСА_2 .

Продаж вказаної квартири вчинено за 6 068 грн.

З урахуванням викладено, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не доведено, що вона отримала грошові кошти у розмірі 22 000 доларів США від ОСОБА_2 за договором дарування 1/3 частини квартири, оскільки матеріали справи не містять доказів отримання вказаної суми ОСОБА_2 від продажу її квартири.

Крім того, апеляційним судом обґрунтовано зазначено, що зміст нотаріально посвідченого договору дарування від 26 грудня 2003 року підтверджує, що між сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, укладення договору відповідало вільному волевиявленню та внутрішній волі сторін саме на укладення договору дарування, який визначений сторонами як безоплатний.

Колегія судді також враховує, що договір дарування було укладено 26 грудня 2003 року і будь-яких сумнівів щодо його правомірності у позивача не виникало до звернення ОСОБА_3 із позовом до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя у 2013 році.

Таким чином, скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на те, що ОСОБА_2 визнала вказаний позов й не заперечувала факт укладення саме договору купівлі-продажу, а не договору дарування, не можуть бути прийняті судом в силу положень частини четвертої статті 206 ЦПК України.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував розписку про отримання грошових коштів від ОСОБА_2 не можуть бути прийняті судом, оскільки вказана розписка є належним та допустимим доказом, однак суд, оцінюючи її, враховує, що вона була складена у 2016 році, що не заперечувалось сторонами під час розгляду справи, хоча датою написання в тексті вказано 26 грудня 2003 року, тобто остання містить недостовірну інформацію. Крім того, вона була написана після того, як було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, тобто після того, як між позивачем та третьою особою виник спір щодо поділу спільного майна.

Посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц, та постанову Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, не можуть бути прийняті судом, оскільки судове рішення у справі, яка переглядається, не суперечить висновкам викладеним у вказаних постановах.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович