Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 521/21665/18

провадження № 61-9136св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на постанову Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Заява обґрунтована тим, що він був народжений та документований паспортом громадянина СРСР у м. Гороховець, Гороховецького району, Володимирської області Центрального федерального округу Російської Федерації. Разом з цим ОСОБА_1 не отримував ані паспорт громадянина Російської Федерації, ані паспорт громадянина України, у зв`язку з чим на теперішній час не має документів, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство.

Стверджував, що упродовж 1990 - 1991 роки проживав разом з сім`єю у

м. Костопіль, Рівненської області. У 1990 році він відповідно до наказу від 01 лютого 1990 року № 10-к працював штукатуром 3-го розряду на Костопільському районному міжгосподарському комбінаті з надання комунальних послуг сільському населенню.

Також заявник зазначав, що у 1991 році відповідно до наказу від 12 листопада

1991 року № 205-к був прийнятий на роботу учнем оператора в Цех ДСП-165 до Костопільського ордену Леніна домобудівного комбінату. Йому було видано довідку Обласного центру обліку бездомних громадян від 14 травня 2018 року

№ 303, з огляду на те, що місце проживання заявника не може бути зареєстроване через відсутність в нього паспорта або іншого документа, до якого вносяться відомості про прописку.

ОСОБА_1 просив встановити факт постійного проживання у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року для отримання паспорта громадянина України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 04 квітня

2019 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що з поданої заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право щодо набуття громадянства України, який повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства шляхом подання адміністративного позову в установленому порядку, а не в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства.

Постановою Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2019 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що особа має право звернутися до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення для створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав, в тому числі для встановлення факту проживання на території України. При цьому за умови наявності відповідних належних та допустимих доказів проживання на відповідній території, спірність такого факту виключається.

Постановою Верховного Суду касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишено без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишено без змін.

Суд касаційної інстанції виходив з того, що Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, передбачено, що громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У такому разі, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року.

Таким чином, законом передбачено встановлення в судовому порядку юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на встановлення належності до громадянства України. Належність до громадянства України встановлюється на підставі Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час.

Встановивши, що у цій справі метою встановлення факту постійно проживання на території України є отримання паспорта громадянина України, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність спору про право.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що наданими заявником письмовими доказами підтверджується факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задоволено частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 січня 2020 року скасовано. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що для оформлення органами міграційної служби належності до громадянства України ОСОБА_1 необхідно подати рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на

13 листопада 1991 року.

Суд першої інстанції, задовольняючи заяву, виходив із того, що заявник підтвердив належними доказами факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Проте, у матеріалах справи відсутні письмові докази, які б підтверджували факт постійного проживання заявника на території України у цей період часу.

Маючи намір встановити факт проживання на території України, заявник надав архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 09 серпня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському районному міжгосподарського комбінату з надання комунальних послуг сільському населенню від 01 лютого 1990 року № 10-К ОСОБА_1 прийнятий на роботу штукатура 3-го розряду з 01 лютого 1990 року, а також архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 05 жовтня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від 12 листопада

1991 року № 205-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу учнем оператора в цех ДСП-165 з 14 листопада 1991 року та згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від 09 березня 1992 року його було звільнено з роботи за прогули. Також заявник додав довідку про те, що він з 14 травня 2018 року перебуває у Комунальній установі «Обласний центр бездомних громадян» та має посвідчення про взяття його на облік, яке видане 14 травня 2018 року. Апеляційний суд вважав вказані документи підтверджують лише факт здійснення ОСОБА_1 трудової діяльності у м. Костопіль Рівненської області

в короткий проміжок часу, саме з 1990 до 1991 роки. Водночас доказів, які підтверджували б на підставі яких саме документів його прийнято на роботу, матеріали справи не містять. Отже, вказані архівні довідки не є доказом, що підтверджує факт постійного проживання заявника на території України протягом 1991 року.

Крім того, в судовому засіданні апеляційної інстанції представник заявника вказав про те, що ОСОБА_1 у 1991 році отримав паспорт громадянина колишнього СРСР, проте у 1995 році вказаний паспорт було незаконно вилучено працівниками поліції. На обґрунтування вказаних пояснень представник заявника не надав будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 видавався паспорт громадянина колишнього СРСР та цей паспорт незаконно у нього вилучався. Підтверджень того, що ОСОБА_1 здійснював будь-які дії щодо відновлення паспорта колишнього СРСР матеріали справи не містять. У справі також відсутні жодні відомості про те, що особу ОСОБА_1 встановлено будь-ким, крім як Комунальною установою «Обласний центр бездомних громадян», яка, за поясненнями представника заявника, документи для встановлення особи заявника не витребовувала.

Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що надані заявником письмові докази не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, а вимоги заяви недоведені.

Аргументи учасників справи

У червні 2021 року представник ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

посилання апеляційного суду на те, що підтвердженим є лише короткий час проживання особи, яка подала касаційну скаргу, на території України, а саме у 1990, 1991 роках, не дають підстав для задоволення відповідної заяви, оскільки відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» необхідно підтвердити постійне проживання на території України саме у 1991 році. Зауваження щодо відсутності інформації щодо підстави прийняття заявника на роботу не є релевантним, оскільки не стосується предмету доказування. Крім того, суд апеляційної інстанції не надав роз'яснення як саме, на його переконання, особа могла працювати в України (у 1991 році в цеху обробки ДСП) та при цьому не проживати в Україні;

заявник просить встановити факт постійного проживання на території України у 1991 році станом на обидві дати, передбачені пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» (станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року). У разі не підтвердження факту документування паспортом громадянина СРСР заявник все одно вважатиметься громадянином України з 1991 року на підставі пункту 2 частини першої статті

3 Закону України «Про громадянство України»;

висновок суду апеляційної інстанції про те, що у справі відсутні відомості про те, що особу ОСОБА_1 встановлено будь-ким, крім як Комунальною установою «Обласний центр бездомних громадян», яка, за поясненнями представника заявника, документи для встановлення особи заявника не витребовувала,

є безпідставними. Цей висновок не стосується предмету доказування у цій справі.

У червні 2021 року від Головного управління Державної міграційної служби України

в Одеській області, в якому заінтересована особа просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що надані заявником документи не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, а вимоги заяви не є доведеними. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 .

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2021 року вказано, що доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права). Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 358/608/19-ц.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для її задоволення з таких підстав.

У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Таким чином, законом передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким

у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Таким чином, особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3 - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

При цьому питання встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедури подання цих документів та провадження за ними врегульовано, крім Закону України «Про громадянство України», також Указом Президента України від 27 березня

2001 року № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», яким затверджений Порядок провадження за заявами

і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» та Порядку, заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження заявника на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.

У статті 1 Закону України «Про громадянство України» передбачено визначення поняття «безперервне проживання на території України» та «проживання на території України на законних підставах», а саме:

проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні;

безперервне проживання на території України - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Відповідно до пункту 7 Порядку встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають

у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.

Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає такі документи: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР; в) рішення суду, яке підтверджує факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Відповідно до пункту 9 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону особа, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Отже, для оформлення органами міграційної служби належності до громадянства України ОСОБА_1 необхідно подати рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року у справі № 740/4027/20 (провадження № 61-3965св21) зазначено, що «переглядаючи рішення місцевого суду апеляційний суд, взяв до уваги докази, які не містять інформацію постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Крім того Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що працевлаштування ОСОБА_2 станом на лютий 1991 року палатною санітаркою у неврологічному відділенні Кримської обласної клінічної лікарні не може бути беззаперечним доказом проживання заявника ОСОБА_1 на території України, оскільки станом на 1991 рік вона була повнолітньою. Надана ОСОБА_1 довідка Кольчугинської школи № 1 від 15 серпня 2019 року також не може доказом факту проживання заявника на території України станом на 1991 рік, оскільки містить інші періоди її навчання у зазначеній школі. Також не є належним доказом акт обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї/особи, складний 01 липня 2020 року, оскільки не свідчить про факт проживання заявника у спірний період. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що не можливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту».

Звертаючись з заявою про встановлення факту ОСОБА_1 просив встановити факт постійного проживання у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.

Задовольняючи заяву, суд першої інстанції виходив із того, що заявник підтвердив належними доказами факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні заяви, апеляційний суд зробив висновок, що у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджували б факт постійного проживання заявника на території України станом на вказані дати (у зазначений період).

У справі, що переглядається:

заявник надав архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 09 серпня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському районному міжгосподарського комбінату з надання комунальних послуг сільському населенню від 01 лютого 1990 року

№ 10-К ОСОБА_1 був прийнятий на роботу штукатура 3-го розряду з 01 лютого 1990 року; архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 05 жовтня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від

12 листопада 1991 року № 205-к ОСОБА_1 був прийнятий на роботу учнем оператора в цех ДСП-165 з 14 листопада 1991 року та згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від 09 березня 1992 року його було звільнено з роботи за прогули;

ОСОБА_1 також подав до суду довідку про те, що він з 14 травня 2018 року перебуває у Комунальній установі «Обласний центр бездомних громадян» та має посвідчення про взяття його на облік, яке видане 14 травня 2018 року;

вказані документи підтверджують лише факт здійснення ОСОБА_1 трудової діяльності у м. Костопіль Рівненській області в короткий проміжок часу, саме з 1990 по 1991 роки. Доказів які б підтверджували на підставі яких саме документів його прийнято на роботу матеріали справи не містять. Таким чином, зазначені архівні довідки не є доказами, що підтверджують факт постійного проживання заявника на території України протягом 1991 року.

Отже, надані заявником докази не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Таким чином, вимоги заяви про встановлення факту, що має юридичне значення,

є недоведеними.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що підстав для задоволення заяви немає.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

21 липня 2021 року у справі № 740/4027/20 (провадження № 61-3965св21) та ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку

з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції- без змін.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді М. М. Русинчук

Н. О. Антоненко

І. О. Дундар