ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 522/11976/21
провадження № 61-7693 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Одеська міська рада,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року в складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2024 року в складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Одеської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності в порядку спадкування за законом.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з жовтня 1995 року вона спільно проживала разом із ОСОБА_3 однією сім`єю як дружина та чоловік
без реєстрації шлюбу у квартирі АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після смерті якого відкрилась спадщина на вказану вище квартиру, в якій вона продовжила проживати після його смерті.
Позивач зазначала, що інших спадкоємців після смерті ОСОБА_3 немає, єдина його донька - ОСОБА_2 , на спадщину не претендує, так як постійно проживає в іншій країні.
Прийняти спадщину та зареєструвати за собою право власності на вказане спадкове майно (спірну квартиру) вона не змогла, оскільки документів,
які підтверджують факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з померлим ОСОБА_3 , у неї немає.
Факт її спільного проживання із ОСОБА_3 підтверджують численні документи, у тому числі укладені нею і померлим договори про надання комунальних послуг, квитанції про їх сплату, фотографії, показання свідків, акти про проживання, документами на поховання.
З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:
- встановити факт спільного проживання однією сім`єю як дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 на 50/100 частин квартири
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт спільного проживання однією сім`єю, як дружини та чоловіка, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , без реєстрації шлюбу.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування
за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 на 50/100 частин квартири (80,5 кв. м), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, урахувавши надані позивачем докази та її доводи, показання свідків, виходив із того,
що позивач і померлий ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , більше
20 років проживали разом у спірній квартирі, вели спільне господарство, мали спільний побут та господарство, разом проводили свій вільний час, тобто відносини між ними дійсно склалися усталені відносини, притаманні подружжю.
Оскільки спадкодавець ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був власником 50/100 частин (80,5 кв. м) квартири АДРЕСА_1 , ця частина квартири входить до спадкової маси після його смерті, а тому суд задовольнив позов ОСОБА_1 і в частині визнання
за нею права власності на спірну частину квартири.
Районний суд відхилив доводи Одеської міської ради щодо відсутності доказів спільного проживання позивача та померлого як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, відсутності спадкового майна, оскільки такі спростовуються матеріалами справи, а також показаннями свідків.
Суд уважав безпідставними доводи відповідача про те, що позивач зареєстрована за іншою адресою, оскільки вказане не є підставою для відмови в позові,
при цьому норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини,
не вимагають наявності такого факту.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2024 року апеляційну скаргу представника Одеської міської ради - Бондаренка І. О., задоволено частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року змінено та доповнено в частині мотивування.
В іншій частині рішення суду - залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком районного суду по суті вирішення спору, оскільки позивач довела належними та допустимими доказами факт
їх із померлим спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, що мало місце з 1995 року, тобто тривало більше 25 років. Цей факт підтвердили свідки, допитані в суді першої інстанції.
Разом із цим, апеляційний суд урахував, що дійсно, судом першої інстанції
не акцентувалася окремо увага на обставинах знайомства позивача
зі спадкодавцем, проте він обґрунтовано задовольнив позовні вимоги, виходячи
з того, що аргумент позивача щодо спільного проживання однією сім`єю
із спадкодавцем не просто не була спростована, а навпаки повністю підтверджена належними доказами, які приєднані до матеріалів справи. Проте, обставина знайомства позивача та спадкодавця була досліджена в суді апеляційної інстанції, де вона пояснила, що знайома зі спадкодавцем із часів спільної роботи
на підприємстві, мала стосунки з ним та в 1995 році фактично лише відновила
їх та як член сім`ї вона спілкувалась та продовжувала спілкуватися із родичами спадкодавця, які мешкають за кордоном. Такі пояснення не викликають сумніву
у суду та не суперечать матеріалам справи й відповідачем не спростовані.
Відхиляючи твердження відповідача, що показання свідків не є належними доказами спільного проживання однією сім`єю позивача зі спадкодавцем
як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, апеляційний суд виходив із того,
що жодних принципових суперечностей вони не містили, оскільки в контексті обставин, які датуються 25-річним періодом, вони не можуть бути абсолютно точними та й юридично виваженими, як того вимагає відповідач.
Докази проживання позивача в іншому місці з іншою родиною тощо в матеріалах справи відсутні. Питання реєстрації позивача за іншою адресою правильно було оцінено судом першої інстанції, а висновок про неможливість проживання
за адресою реєстрації через конкретні життєві обставини (проживання там сім`ї доньки позивачки), хоч і не має безпосереднього правового значенням
для вирішення цього спору, проте опосередковано підтверджує аргументи позивача.
Тому судом першої інстанції було обґрунтовано зроблено висновок не тільки щодо спільного проживання, але й щодо усталеності відносин, які притаманні подружжю, та тривалості їх спільного проживання без реєстрації шлюбу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції
У травні 2024 року Одеська міська рада звернулася до Верховного Суду
з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також суди встановили обставини
на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389
ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її із суду першої інстанції.
У червні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга Одеської міської ради мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, не враховано відповідні правові позиції Верховного Суду, а також не надано належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам.
Суди не врахували, що матеріали справи не містять належних й допустимих доказів, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 вели спільне господарство, мали спільний бюджет, оскільки факт їх знайомства та проживання у сусідніх кімнатах комунальної квартири без доведення факту, що між ними склалися відносини, притаманні подружжю, не може свідчити про те, що сторони проживали
у зазначений період однією сім`єю, а придбане одним із них майно є спільним сумісним.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Воронюк М. О., надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, мотивований тим, що оскаржувані судові рішення суду є законними та обґрунтованими, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1
частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга Одеської міської ради задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір
не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного
або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно зі статтями 1216 1217 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав
та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов`язки,що належали спадкодавцеві
на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга
У частинах першій та другій статті 1223 ЦК України визначено, що право
на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Частиною першою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування
за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш
як п`ять років до часу відкриття спадщини.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки.
Відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.
Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18) вказав, що частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем
на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи,
які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права
та обов`язки.
Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі № 1-8/99
за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12
Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України «Про міліцію»
та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа
про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї») вказано, що обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах
на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних
чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя
з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права
й обов`язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу
не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.
Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.
При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок,
або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою
при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю) тощо.
Водночас, показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Подібна правова позиція щодо застосування норм матеріального права викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі
№ 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтримана Верховним Судом у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19
(№ 61-3071св21), та інших.
Судова практика у цій категорії справ є сталою, відмінність залежить лише
від фактичних обставин конкретної справи й доказування, яке здійснюють учасники справи. Саме тому доводи касаційної скарги про неврахування судами судової практики Верховного Суду є безпідставними, так як у кожній конкретній справі доведення позовних вимог є індивідуальним.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення
для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність
або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,
так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Разом із цим, у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження № 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає,
які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, суди попередніх інстанцій, встановивши, що відповідно до наданих письмових доказів та показань
свідків, допитаних судом першої інстанції, ОСОБА_1 проживала разом
із ОСОБА_3 (спадкодавцем) у спірній квартирі однією сім`єю більше
20 років, вели спільне господарство, мали спільний побут, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Тому суди дійшли обґрунтованого висновку про встановлення цього факту.
Крім того, судами вірно враховано, що після смерті ОСОБА_3 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі заяви ОСОБА_1 від 14 червня 2019 року була заведена спадкова справа № 23/2019, проте їй було повідомлено
про необхідність надання рішення суду про підтвердження факту проживання однією сім`єю із померлим (а. с. 21, 31, т. 2).
Ураховуючи, що спадкодавець ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
був власником 50/100 частин (80,5 кв. м) квартири АДРЕСА_1 , ця частина квартири входить до спадкової маси після його смерті, а тому суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, правильно задовольнив позов ОСОБА_1 і в частині визнання
за нею права власності на спірну частину квартири.
Апеляційний суд, змінюючи судове рішення суду першої інстанції та доповнюючи його мотивувальну частину, виходив із того, що дійсно, судом першої інстанції
не акцентувалася окремо увага на обставинах знайомства позивача
зі спадкодавцем, проте ця обставина була обговорена в суді апеляційної інстанції, де позивач пояснила, що знайома зі спадкодавцем із часів спільної роботи
на підприємстві, мала стосунки з ним та в 1995 році фактично лише відновила
їх та як член сім`ї вона спілкувалась та продовжувала спілкуватися із родичами спадкодавця, які мешкають за кордоном. Такі пояснення не викликають сумніву
у суду та не суперечать матеріалам справи, й відповідачем не спростовані.
Одеська міська рада не спростувала вищевказаного у визначений процесуальним законом спосіб. Доводи міської ради зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів і до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору, а тому відхиляються Верховним Судом.
Таким чином, аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам, викладеним
в апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судом, а тому вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться
до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить
до компетенції суду касаційної інстанції, а також незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.
Щодо вирішення заяви Одеської міської ради про поворот виконання рішення
У червні 2024 року на адресу Верховного Суду від Одеської міської ради надійшла заява про поворот виконання рішення, мотивована тим, що рішення державного реєстратора Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області Марущак Ю. В. від 05 червня 2024 року зареєстровано право власності
за ОСОБА_1 на частину спірної квартири, а отже, відбулося виконання рішення районного суду. Тобто на сьогодні у ОСОБА_1 відсутні перешкоди для подальшого розпорядження спірним об`єктом нерухомого майна та його можливого відчуження добросовісному набувачу, а це призведе до неможливості захисту територіальною громадою міста Одеси свого інтересу, яке полягає
у визнанні такого майна відумерлою спадщиною та передачі його до комунальної власності в натурі в установленому законом порядку.
Посилаючись на положення статті 444 ЦПК України, Одеська міська рада просила вирішити питання про поворот виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року при прийнятті постанови судом касаційної інстанцій у цій справі.
За правилами частини першої, п`ятої, дев`ятої статті 444 ЦПК України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання
про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: закриває провадження у справі; залишає позов без розгляду; відмовляє в позові повністю; задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.
Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Оскільки за результатом касаційного перегляду справи Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, заява міської ради про поворот виконання рішення задоволенню не підлягає.
Верховний Суд акцентує увагу заявника касаційної скарги, що Одеська міська рада, заперечуючи проти позову мала змогу, починаючи з червня 2021 року (момент подання позову ОСОБА_1 ) звернутися до суду із зустрічним позовом
про визнання спірного майна відумерлою спадщиною, однак цього не зробила.
Щодо вирішення заяви Одеської міської ради про забезпечення позову
Заява Одеської міської ради про забезпечення позову, яка надійшла до Верховного Суду у червні 2024 року, мотивована тим, що ОСОБА_1 зареєструвала
за собою право власності на спірну частину квартири, а тому невжиття заходів забезпечення позову може призвести до відчуження спірного об`єкта нерухомості добросовісному набувачу, що порушить права міської ради, ускладнить подальше звернення до суду з заявою про визнання спадщини відумерлою та унеможливить витребування майна із чужого незаконного володіння.
Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених
чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Проте таке не може здійснюватися на стадії касаційного перегляду справи,
так як судові рішення вже набрали законної сили і до повноважень Верховного Суду не відноситься забезпечення позову. Відповідно до частини восьмої
статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції може лише зупинити виконання судового рішення чи дію. Про вчинення таких дій Одеська міська рада
не просила.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні заяв Одеської міської ради про поворот виконання рішення суду
та про забезпечення позову відмовити.
Касаційну скаргу Одеської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року
в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць