Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 522/14586/16-ц

провадження № 61-43257св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Гулька Б. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 17 липня 2018 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Черевка П. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

08 серпня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отриману грошову суму у розмірі 5 133 500,00 грн, а також три проценти річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі у розмірі 56 538,00 грн, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідач безпідставно отримала в своє користування вказану суму грошей і на даний момент їх не повернула. За усною домовленістю сторони зобов`язались укласти договір позики на грошову суму у розмірі 5 133 500,00 грн. Обговоривши усі умови договору, позивач сплатила на користь відповідача зазначену суму коштів, що підтверджується довідкою від 19 липня 2016 року № В-026-05-1458 (02 березня 2016 року перераховано на рахунок № НОМЕР_1 кошти на суму 4 134 500,00 грн, 16 березня 2016 року перераховано на рахунок № НОМЕР_1 кошти на суму 999 000,00 грн), проте договір позики укладено не було. На вимогу ОСОБА_1 щодо укладення договору та повернення грошей відповідач відповіла відмовою. При таких обставинах ОСОБА_1 вважає, що гроші, передані нею ОСОБА_2 , підлягають поверненню.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з відповідача 5 133 500,00 грн безпідставно отриманих коштів та 56 538,00 грн трьох процентів річних за користування чужими грошовими коштами.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року за заявою ОСОБА_2 заочне рішення цього суду від 20 січня 2017 року у справі скасовано та справу призначено до розгляду у загальному порядку.

24 лютого 2017 року ОСОБА_1 уточнила позовні вимоги і просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь безпідставно отримані кошти у розмірі 5 097 500,00 грн та три проценти річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 143 792,00 грн, посилаючись на положення статей 530 625 1047 1212 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що посилання позивача не знайшли свого належного підтвердження за розглядом справи, обґрунтування позовних вимог не були доведені належними та допустимими доказами з боку позивача.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 17 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, погоджуючись із судом першої інстанції, що банком за одним поточним рахунком № НОМЕР_1 обслуговувалось два окремі, укладені в різні періоди договори (за договором банківського вкладу, укладеним 27 листопада 2012 року, № 2/161958, на виконання якого укладено договір банківського рахунку від 27 листопада 2012 року № 2/12109/Т, та інший договір банківського рахунку від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т). При цьому згідно з довідкою ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області від 13 липня 2017 року рахунок № НОМЕР_1 за договором від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т відкритий на ім`я фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , а згідно з договором він укладений з ОСОБА_2 як фізичною особою.

Будь-яких належних та допустимих доказів щодо підтвердження укладання між сторонами правовідносин за договором позики суду з боку позивача не надано, не доведено належними та допустимими доказами, що договір банківського рахунку від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т відкритий за згодою відповідача, а також те, що на це була попередня домовленість між сторонами про позику, і що остання отримала спірні кошти за ним.

Навпаки, відповідачу не було відомо про укладення договору банківського рахунку від 02 березня 2016 року, відкриття для його обслуговування банківського рахунку № НОМЕР_1 та здійснення за ним відповідних банківських операцій. Відповідач факт надання згоди на проведення фінансових операцій та отримання грошових коштів заперечувала.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 17 липня 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позов у повному обсязі. Крім того, просила викликати до суду касаційної інстанції сторони для надання пояснень у справі.

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми частин першої, другої, третьої статті 1212 ЦК України, безпідставно застосовано правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року (провадження № 6-3090цс15); відповідачем не було надано доказів того, що вона не отримувала кошти, вказуючи, що банківські рахунки були відкриті поза її волею іншими особами, нічим це не підтверджує, за весь час слухання справи у суді результатів розгляду її заяви до правоохоронних органів надано не було; судом безпідставно зроблено висновок, що рахунок від імені ОСОБА_2 відкритий її колишнім чоловіком ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності від 12 червня 2014 року; посилаючись на лист банка та положення законодавства щодо розпорядження рахунків, ідентифікації особи клієнта, вказує, що твердження відповідача та суду про використання та відкриття рахунків без її згоди спростовуються відповідним законодавством та матеріалами справи, лише відповідач мала можливість розпоряджатися своїм поточним рахунком у банку.

Також позивач наполягає, що відносини ОСОБА_2 з Публічним акціонерним товариством «Банк Восток» (далі - ПАТ «Банк Восток») не стосуються цього спору та права ОСОБА_1 на отримання назад коштів, договір про відкриття банківського рахунку від 02 березня 2016 року в оригіналі був витребуваний судом, він є належним та допустимим доказом, натомість суд керувався усними, нічим не підтвердженими поясненнями відповідача, при цьому судом фактично не вирішено питання, важливе для ухвалення законного рішення, а саме: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила залишити її без задоволення з підстав необґрунтованості, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду пояснення до касаційної скарги поза межами строку, передбаченого статтею 398 ЦПК України для доповнень чи змін касаційної скарги, які при розгляді касаційної скарги не враховуються. Окрім цього, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги), то не підлягають розгляду та дослідженню додані до цих пояснень документи як на підтвердження доводів позивача, що не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 29 серпня 2018 року цю касаційну скаргу призначено судді Пророку В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 17 липня 2018 року, витребувано матеріали справи № 522/14586/16-ц із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подання відзиву.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року № 760/0/226-19 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Пророка В. В. і провадження № 61-43257св18 призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про розгляд справи за її участю та справупризначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частинидругої статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Згідно з позовною заявою та відповідно до пояснень позивача, остання позичила за усною домовленістю відповідачу кошти, які вона перерахувала їй на рахунок № НОМЕР_1 , і просила повернути. Кошти були перераховані позивачем на рахунок відповідача за усною домовленістю. Відповідач у свою чергу заперечує проти їх отримання.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до виписки та довідки ПАТ «Банк Восток» від 19 липня 2016 року за період з 02 березня 2016 року по 16 березня 2016 року з поточного рахунку ОСОБА_1 перераховано на поточний рахунок ОСОБА_2 кошти: на суму 4 134 500,00 грн (02 березня 2016 року) і на суму 999 000,00 грн (16 березня 2016 року), всього на загальну суму 5 133 500,00 грн.

27 листопада 2012 року укладений договір банківського рахунку № 2/12109/Т між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_2 , згідно з яким банк відкриває клієнту поточнийрахунок № НОМЕР_1 на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку.

Цей рахунок № НОМЕР_1 відкритий у 2012 році для обслуговування депозитного рахунку за договором банківського вкладу, укладеного 27 листопада 2012 року між ПАТ «Банк Восток» та відповідачем за № 2/161958.

Згідно з виданою 12 червня 2014 року довіреністю від імені ОСОБА_2 ОСОБА_3 (колишній чоловік) уповноважений користуватися та розпоряджатися поточним рахунком № НОМЕР_1 , відкритим у ПАТ «Банк Восток». Ця довіреність видана строком на 3 роки та була дійсна до 12 червня 2017 року.

Також у матеріалах справи наявний договір банківського рахунку від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т, укладений між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_2 , згідно з пунктом 1.1 якого банк відкриває клієнту поточний рахунок № НОМЕР_1 на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку.

На виконання ухвал Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та від 17 липня 2017 року ПАТ «Банк Восток» надано суду зокрема:

° копію та оригінал договору банківського рахунку від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т;

° оригінал довіреності від 12 червня 2014 року від ОСОБА_2 на ОСОБА_3 , оригінал картки із зразками підписів від 12 червня 2014 року;

° копію платіжного доручення від 12 березня 2016 року № 07 на суму 4 000,00 грн;

° копію платіжного доручення від 12 березня 2016 року № 08 на суму 36 000,00 грн;

° копії заяв про видачу готівки з рахунку № НОМЕР_1 від 02 березня 2016 року № 26163 на суму 299 500,00 грн; від 03 березня 2016 року № 31257 на суму 299 500,00 грн; від 04 березня 2016 року № 31293 на суму 299 500,00 грн; від 05 березня 2016 року № 73865 на суму 299 500,00 грн; від 06 березня 2016 року № 76621 на суму 299 500,00 грн; від 07 березня 2016 року № 78676 на суму 299 500,00 грн; від 08 березня 2016 року № 81101 на суму 299 500,00 грн; від 09 березня 2016 року № 31506 на суму 499 500,00 грн; від 10 березня 2016 року № 31512 на суму 499 500,00 грн; від 11 березня 2016 року № 31520 на суму 499 500,00 грн; від 12 березня 2016 року № 31527 на суму 499 500,00 грн; від 16 березня 2016 року № 192983 на суму 499 500,00 грн; від 17 березня 2016 року № 192984 на суму 499 500,00 грн (всього на загальну суму 5 093 500,00 грн).

Згідно з довідкою Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області від 13 липня 2017 року рахунок № НОМЕР_1 відкритий на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 .

Судами також зазначено, що з приводу неправомірності відкриття від її імені рахунку № НОМЕР_1 , укладення договору банківського рахунку від 02 березня 2016 року ОСОБА_2 зверталась із відповідним повідомленням до правоохоронних органів.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (частина перша статті 1047 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до змісту статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 29 вересня 2014 року, провадження № 6-122цс14).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Вiдсутнiсть правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18) міститься висновок про те, що зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України, частина третя статті 10 ЦПК України в редакції станом на дату розгляду справи судом першої інстанції).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Матеріали справи містять підтвердження, що на рахунок ОСОБА_2 (за твердженням обох сторін - колишня невістка позивача) № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Банк Восток», були перераховані від ОСОБА_1 (за твердженням обох сторін - колишня свекруха відповідача) 02 березня 2016 року кошти у розмірі 4 134 500,00 грн та 16 березня 2016 року у розмірі 999 000,00 грн (всього - 5 133 500,00 грн) із призначенням платежу «переказ коштів на поточний рахунок фізичної особи» (а. с. 8, 129, 173, 186 т. 1).

При цьому 12 березня 2016 року з рахунку ОСОБА_2 на рахунок ОСОБА_1 було здійснено перерахування коштів у сумі 36 000,00 грн із призначенням платежу «переказ коштів на поточний рахунок фізичної особи» (а. с. 96-98, 117-119, 184, 186 т. 1, 95-98 т. 2).

ОСОБА_2 визнає, що рахунок № НОМЕР_1 був дійсно відкритий нею у ПАТ «Банк Восток» 27 листопада 2012 року (зазначено у письмових поясненнях від 17 липня та від 06 жовтня 2017 року: а. с. 2-8, 106-114 т. 2), проте заперечує, що перерахування коштів відбулось за її погодженням, так само як і їх отримання шляхом зняття готівкових коштів з поточного рахунку.

У заяві про уточнення позовних вимог (а. с. 96-98, 117-119 т. 1) позивач просить стягнути з ОСОБА_2 на свою користь безпідставно отримані кошти у розмірі 5 097 500,00 грн та три проценти річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 143 792,00 грн.

Як в позовній заяві, так і в касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала на наявність попередньої усної домовленості з ОСОБА_2 щодо цільового використання грошових коштів та порядку їх повернення в майбутньому.

Звернення ОСОБА_1 до суду з позовом відбулось унаслідок відмови ОСОБА_2 повернути гроші, що вказує на виникнення між ними зобов`язальних правовідносин.

Матеріали справи містять підтвердження, що позивач була обізнана про перерахунок нею коштів саме на ім`я відповідача та не містять підтвердження, що між сторонами у справі, які є фізичними особами, оформлені договірні відносини щодо позики чи іншого письмового правочину на суму 5 133 500,00 грн, як цього вимагають норми статей пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України та частина перша статті 1047 ЦК України.

Таким чином, позивач належними та допустимими доказами не довела, що перераховані кошти передавались у позику, між нею та відповідачем планувався чи був укладений договір позики на відповідну суму, або що вона перерахувала кошти помилково чи під примусом, чи відповідач зобов`язувалась повернути позивачу грошові кошти, отримані у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству. Встановлені судами фактичні обставини справи свідчить про недоведеність позовних вимог та неможливість застосування статей 1212-1214 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність передумов для стягнення спірних грошових коштів з ОСОБА_2 саме як «безпідставно отриманих» та відповідно підстав для задоволення позову.

Суди попередніх інстанцій правильно звернули увагу, що за одним рахунком № 26202020077681 були оформлені два договори банківського рахунку - від 27 листопада 2012 року № 2/161958 та від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т (які мають майже ідентичний текст), причому згідно з виданою 12 червня 2014 року довіреністю від імені ОСОБА_2 ОСОБА_3 (колишній чоловік) уповноважений користуватися та розпоряджатися поточним рахунком № НОМЕР_1 , відкритим у ПАТ «Банк Восток» (ця довіреність видана строком на 3 роки та була дійсна до 12 червня 2017 року), тобто доступ до вказаного рахунку мала не тільки відповідач.

Разом з тим колегія суддів вважає, що детальне дослідження судами попередніх інстанцій питань, хто саме укладав договір банківського рахунку від 02 березня 2016 року № 26/43344/Т та розпорядився отриманими на рахунок № НОМЕР_1 коштами шляхом їх зняття чи перерахунку (на що також посилається позивач у своїй касаційній скарзі) не є предметом дослідження під час вирішення цього спору, оскільки не ці дії стали підставою для звернення до суду із позовом, а відмова ОСОБА_2 укласти договір та повернути гроші, про що зазначено позивачем у її позовній заяві, та загалом не впливає на суть спору, в тому числі з огляду на обставини перерахування коштів (призначення платежів, вказані при перерахуванні коштів, отримання коштів від ОСОБА_2 у сумі 36 000,00 грн та подальший перерахунок ОСОБА_1 коштів у сумі 999 000,00 грн 16 березня 2016 року на рахунок ОСОБА_2 ). Проте зазначене не впливає на правильний висновок судів першої та апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми частин першої, другої, третьої статті 1212 ЦК України не знайшли свого підтвердження з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи та відсутність підстав для їх застосування до спірних правовідносин. З урахуванням правових підстав позову відхиляються також доводи позивача про те, що відповідач не довела, що не отримувала кошти, посилання позивача на положення законодавства щодо розпорядження рахунків, ідентифікації особи клієнта.

Посилання заявника на те, що судами безпідставно застосовано правову позицію з постанови Верховного Суду України від 02 березня 2016 року (провадження № 6-3090цс15) відхиляються колегією суддів, оскільки таке посилання в мотивувальній частині рішень було обумовлено аналізом правових підстав позовних вимог ОСОБА_1 та не є виключною підставою для прийнятого судами рішення про відмову в задоволенні позову.

Посилання ОСОБА_1 на оригінали документів, витребуваних судом, які є належними та допустимими доказами, не приймаються колегією суддів, оскільки зазначене було обумовлено непогодженням відповідача із отриманими у ПАТ «Банк Восток» та наданими цим банком суду копіями документів та запереченням їх справжності.

Загалом доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно зі статтею 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, що їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

Отже, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 17 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. І. Усик В. В. Яремко