ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 522/18664/16-ц

провадження № 61-12029св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана адвокатом Бандурою Христиною Юріївною, на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 14 вересня 2017 року у складі судді Загороднюка В. І., ухвалу Одеського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року (про відмову у залученні до участі у справі третьої особи), від 18 червня 2024 року (про відмову у призначенні судово-почеркознавчої експертизи та судово-технічної експертизи) та постанову Одеського апеляційного суду від 18 червня 2024 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 19 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно умов якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 200 000,00 дол. США, що еквівалентно 5 200 000,00 грн, строком користування до 19 лютого 2014 року, на підтвердження чого ОСОБА_2 була складена розписка. Посилаючись на те, що 26 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за вказаним договором позики, у зв`язку з невиконанням відповідачем умов цього договору, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість, яка утворилась.

Уточнивши вимоги, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму позики у розмірі 7 934 517,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, ухвал та постанови апеляційного суду

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 липня 2013 року в сумі 7 934 517,00 грн, яка складається із: суми позики у розмірі 5 200 000,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США по курсу НБУ; процентів за позикою, нарахованих відповідно до договору позики за весь строк користування позиченими коштами у розмірі 2 327 208,00 грн; 3 % річних від простроченої суми у розмірі 407 309,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 6 890,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розписка від 19 липня 2013 року підтверджує боргове зобов`язання ОСОБА_2 та є належним доказом на підтвердження укладення договору позики, однак в порушення умов договору останній суму позики у строк, передбачений договором, не повернув.

Договором позики від 19 липня 2013 року не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики. Однак з урахуванням положень частини другої статті 1048 ЦК України та висновків, викладених Верховним Судом України в постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14, стягненню з ОСОБА_2 підлягають також проценти за користування позикою.

Короткий зміст ухвал і постанови апеляційного суду

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 про залучення до участі у справі третіх осіб - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що оскільки предметом розгляду справи є стягнення боргу за договором позики від 19 липня 2013 року, враховуючи, що ОСОБА_3 , ОСОБА_5 не є учасниками спірних правовідносин, оскаржуваним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 вересня 2017 року не могли бути вирішені питання про права та обов`язки ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для залучення їх до участі у розгляді цієї справи як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Якщо ОСОБА_3 та ОСОБА_5 вважають, що їх права та обов`язки порушені, вони можуть самостійно або через представника звернутися до суду першої інстанції із відповідним позовом.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 червня 2024 року у задоволенні клопотань представника ОСОБА_2 про призначення судово-почеркознавчої експертизи та судово-технічної експертизи у справі відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що одночасно із подачею апеляційної скарги, представником відповідача заявлено клопотання про призначення судово-технічної експертизи у справі, мотивоване виниклою необхідністю з`ясувати, чи вносились у текст розписки, датованої 19.07.2013 року, зміни у цифру 7 в даті розписки 19.07.2013 року, і якщо зміни у цифру 7 в даті розписки вносилися, то який зміст первинної розписки. Крім того, представник ОСОБА_2 подав до Одеського апеляційного суду клопотання про призначення у справі судово-почеркознавчої експертизи, яке обґрунтовано тим, що на переконання відповідача, підписи у договорі про відступлення права вимоги від 26 вересня 2016 року виконані від імені ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відрізняються від їх справжніх підписів, що містяться у нотаріально посвідчених документах, довіреностях, заявах тощо, копії яких містяться у матеріалах справи.

Оскільки матеріали справи містять достатню кількість належних доказів для правильного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, то правових підстав для задоволення такого клопотання суд не вбачає.

Оскільки колегією суддів у судовому засіданні 18 червня 2024 року досліджено оригінал тексту розписки про отримання позики від 19 липня 2013 року, з візуально дослідженого у судовому засіданні колегією суддів оригіналу розписки чітко вбачається, що датою її складання є саме 19 липня 2013 року, і жодних виправлень у дату складання розписки не вносилось, то відсутні правові підстави для призначення судово-технічної експертизи, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено факт відсутності виправлень, внесених у дату спірної розписки.

Постановою Одеського апеляційного суду від 18 червня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 вересня 2017 року - залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позову в повному обсязі, оскільки ОСОБА_2 не надав належних доказів, які б підтверджували, що він не складав та не підписував розписку, датовану 19 липня 2013 року. Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 про те, що 200 000,00 дол. США ОСОБА_2 не отримував, а насправді квартира була передана у заставу у забезпечення виконання зобов`язань інших осіб, прийнятих ОСОБА_2 , та сума боргу у розмірі 580 000,00 дол. США, що включала еквівалент вартості квартири - 200 000,00 дол. США, була повернута ОСОБА_3 у повному обсязі, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки вказана розписка не містить жодних доказів існування іншої суми боргу, ніж та, що зазначена у розписці - 200 000,00 дол. США, а зі змісту розписки не вбачається факт передачі квартири у заставу у забезпечення виконання зобов`язань інших осіб, прийнятих ОСОБА_2 , та відсутні докази повернення відповідачем на користь ОСОБА_3 суми боргу у повному обсязі.

Такими, що не мають правового значення для вирішення справи, є доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що квартира за розпискою була передана у заставу без згоди дружини позичальника ОСОБА_5 та за відсутності нотаріально посвідченого договору застави, оскільки предметом розгляду справи є виключно стягнення суми боргу за договором позики, і звернення стягнення на предмет застави у межах цієї справи не вирішується.

Аналогічно безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що боргова розписка насправді оформлена іншою датою, а позов був поданий з пропуском позовної давності, оскільки з візуально дослідженого у судовому засіданні колегією суддів оригіналу розписки чітко вбачається, що датою її складання є саме 19 липня 2013 року, а не 19 січня 2013 року, будь-які виправлення в написанні дати відсутні.

Доводи ОСОБА_2 про те, що договір позики є безгрошовим, він не отримував у борг грошові кошти у ОСОБА_3 за розпискою від 19 липня 2013 року, а заборгованість в сумі 580 000,00 дол. США, до складу якої входила вартість квартири, переданої у заставу, була повністю погашена 26 січня 2013 року, обґрунтовувались показаннями свідка ОСОБА_6 , що суперечить положенням статті 1051 ЦК України, змісту договору позики та написаної ОСОБА_2 розписки. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 про те, що судом безпідставно стягнуті проценти за валютною позикою, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки позивачем заявлено до стягнення суму боргу у гривневому еквіваленті, а не у доларах США, у зв`язку із чим позикодавець мав право на отримання процентів за договором позики.

Аргументи учасників справи

09 серпня 2024 року через засоби поштового зв`язку ОСОБА_2 через представника Бандуру Х. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення судів скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилені клопотання про призначення судово-технічної експертизи задля з`ясування чи вносились у текст розписки зміни в даті розписки та судово-почеркознавчої експертизи задля встановлення чи підписи у договорі про відступлення права вимоги, виконані ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , які відрізняються від їх справжніх підписів. Однак як на підставу відмови у задоволенні позову відповідач у апеляційній скарзі посилався на ту обставину, що він повернув ОСОБА_3 200 000 дол. США, а тому ОСОБА_3 особисто до суду з позовною заявою не звергалась, договір про відступлення права вимоги не укладала. Суд не взяв до уваги його доводи та пояснення свідка ОСОБА_6 , що підписи в указаному договорі виконані не ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , які кардинально відрізняються від їх справжніх підписів, що містяться у нотаріально посвідчених документах довіреностях, заявах, копії яких містяться у матеріалах справи, і за результатами проведення почеркознавчої експертизи може бути встановлено, що вони договір не укладали, що буде підставою для відмови у задоволенні позову. Крім того, дата складення розписки нанесена окремо від основного тексту шляхом дописки, зокрема, у тексті розписки цифра 1 у 01 (січні) місяці 2013 року, в якому насправді могла бути складена розписка, була виправлена (змінена) на цифру 7, в результаті чого суд помилково встановив, що розписка складена у 07 (липні) місяці 2013 року. Зазначені виправлення були внесені з метою уникнення застосування судом позовної давності та приховання факту повернення заборгованості у сумі 580 000 дол. США, до складу якої входила вартість квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (200 000 дол. США), заборгованість була повністю погашена 26 січня 2013 року.

Крім того, в судовому засіданні від 18 червня 2024 року представником відповідача було заявлено клопотання про призначення у справі почеркознавчої експертизи для визначення справжності підпису відповідача, оскільки при огляді оригіналу розписки виникли обґрунтовані підстави вважати, що підпис від імені відповідача міг бути виконаний іншою невстановленою особою.

Також представником відповідача заявлено клопотання про оголошення перерви у розгляді справи з метою підготовки письмових клопотань, необхідність заявлення яких виникла в зв`язку з пред`явленням наявного у позивача примірника розписки.

Однак судом було необґрунтовано відхилено усі клопотання представника відповідача з формальних підстав, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, які могли бути встановлені лише шляхом проведення судових експертиз у справі.

Відповідач передав в заставу квартиру, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя за відсутності письмової згоди дружини, без укладення нотаріально посвідченого договору застави, що суперечить статтям 6, 13 Закону України «Про заставу».

Суди на указане не звернули уваги, не встановили справжню природу правовідносин.

Суд протиправно не залучили до участі у справі ОСОБА_3 і ОСОБА_5 третіми особами. Апеляційний суд зазначених недоліків не усунув та у задоволенні клопотань заявлених в резолютивній частині апеляційної скарги про залучення до розгляду справи у якості третіх осіб - позикодавця та дружини позичальника відмовив з формальних підстав.

Судами неправильно застосовано статтю 1048 ЦК України, оскільки облікова ставка НБУ встановлюється виключно для національної валюти України - гривні. У цій справі встановлено, що позика надавалась в іноземній валюті, а тому стаття 1048 ЦК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Судами неправильно застосовано частину другу статті 533 ЦК України, оскільки днем платежу (повернення заборгованості) за умовами розписки є 19 лютого 2014 року, курс НБУ щодо долару США у цей день становив 8,6869 грн, тому 200 000,00 дол. США еквівалентно 1 737 380,00 грн; станом на день подання позову (04 жовтня 2016 року) - курс НБУ щодо долару США складав 25,920623 грн, тому 200 000,00 дол. США було еквівалентно 5 184 124,60 грн, а в позовній заяві позивач зазначив, що 200 000,00 дол. США еквівалентно 5 200 000,00 грн. Позивач неправильно визначив розмір заборгованості, який судами не був перевірений, а апеляційний суд на зазначені доводи апеляційної скарги уваги не звернув.

У листопаді 2024 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просив судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції у відповідача була можливість через представника надати всі наявні у нього докази в порядку та в строки, встановлені ЦПК України, однак клопотання про призначення експертизи представник скаржника подав до суду апеляційної інстанції, не обґрунтувавши поважності причин неподання цього клопотання в суді першої інстанції. Тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив в задоволені клопотання про призначення експертизи.

Факт знаходження боргового документа у кредитора (позивача) підтверджує наявність боргу ОСОБА_2 перед ним. Оригінал розписки надавався в суді першої та апеляційної інстанцій. Наведені скаржником доводи про те, що ним нібито була погашена заборгованість за розпискою від 19 липня 2013 року нічим не підтверджується. Посилаючись на інші розписки, ОСОБА_2 намагається ввести суд в оману, оскільки це зовсім інші правовідносини, які не мають відношення до правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем.

Враховуючи положення частини першої статті 210, частину першу статті 220, частину першу статті 575, частину третю статті 640 ЦК України, частину другу статті 2, статті 3 і 18 Закону України «Про іпотеку», застава нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а зазначення про передачу квартири в заставу в розписці не створює правових наслідків, не має юридичної сили та не породжує для сторін бажаного правового результату і відповідних прав та обов`язків, такий правочин є нікчемним.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2024 року у справі № 758/7498/20, від 24 травня 2023 року у справі №567/792/22, від 22 лютого 2022 року у справі № 308/7037/17, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, суд не дослідив зібрані у справі докази, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи - пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про дослідження доказів та участь в судовому засіданні відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду рокувід 09 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судивстановили, що 19 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно умов якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 200 000,00 дол. США строком користування до 19 лютого 2014 року.

У судовому засіданні апеляційний суд огляну оригінал тексту розписки про отримання позики від 19 липня 2013 року, який містить інформацію про те, що позичальник ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 200 000 доларів США строком на півроку. В якості застави позичальником залишено квартиру, що належить ОСОБА_2 на прав власності, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у разі неповернення суми боргу у обумовлені сторонами строки, позичальник надав ОСОБА_3 право розпоряджатися вказаним майном на свій розсуд.

Договором позики від 19 липня 2013 року не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики.

Відсутні докази повернення відповідачем на користь ОСОБА_3 суми боргу.

26 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладений договір про відступлення права вимоги за договором позики від 19 липня 2013 року.

В уточненій позовній заяві зазначено, що загальний борг ОСОБА_2 складає 7 934 517,00 грн та включає: суму позики в сумі 5 200 000,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США по курсу НБУ; проценти за позикою, нараховані відповідно до договору позики за весь строк користування позиченими коштами в сумі 2 327 208,00 грн; 3 % річних від простроченої суми в сумі 407 309,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (частини перша, четверта статті 632 ЦК України).

В цивільному законодавстві передбачена презумпція відплатності договору (частина 5 статті 626 ЦК України). У частині першій статті 1048 ЦК України закріплено загальне правило про відплатність договору позики, за яким позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто у частині першій статті 1048 ЦК України передбачена презумпція відплатності договору позики, яка діє за умови, якщо безоплатність договору позики прямо не встановлена нормою закону або конкретним договором (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2024 року у справі № 551/2272/22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 498/1105/15-ц зазначено, що «право кредитора нараховувати передбачені договором проценти припиняється після спливу визначеного договором строку позики чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. У спірних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 14-465цс18. Частково задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування коштами, суди першої та апеляційної інстанцій на зазначене уваги не звернули та стягнули з відповідача на користь позивача проценти, нараховані після закінчення строку дії договорів позики відповідно до статті 1048 ЦК України, а не в його межах, що суперечить змісту зазначених норм права».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов`язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів. Тому внаслідок відступлення права вимоги, за відсутності в імперативній нормі приватного права заборони на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 718/6/23).

У частині третій статті 639 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов`язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України, згідно з яким «відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2024 року у справі № 758/7498/20, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

«за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 отримала кошти від неї за договором про надання поворотної фінансової допомоги, надавши відповідні розписки про їх отримання. Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна, оскільки вони є передчасними. Так, заперечуючи проти позовної заяви, стороною ОСОБА_2 вказувалося, що вона не підписувала договору про надання поворотної фінансової допомоги з ОСОБА_1, а також не видавала останній розписок про отримання коштів, відповідно, коштів від неї не отримувала. При цьому, у відзиві на позову заяву вказувала про необхідність призначення судової почеркознавчої експертизи, а також заявляла відповідне клопотання в суді апеляційної інстанції, у задоволенні якого суд відмовив.

Крім того, стороною відповідача заявлялося клопотання в суді апеляційної інстанції про призначення судової почеркознавчої експертизи, без якої, на думку Верховного Суду, неможливо повно встановити обставини справи й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення у цій справі, але воно було апеляційним судом відхилено. Суд апеляційної інстанції у порушення статей 12 89 263 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, не з`ясував належно фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не перевірив заперечень відповідача й не надав належної правової оцінки поданим нею доказам. Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне судове рішення по суті спору».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено такі правові висновки:

«у частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача заборгованості саме в іноземній валюті, тобто прострочена сума визначена у розмірі 75 000,00 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме із 75 000,00 доларів США.

Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено. Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14. Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування від суми позики, суди попередніх інстанцій виходили із рівня облікової ставки НБУ. З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні. Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16. Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2022 року у справі № 308/7037/17, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів, висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14. Саме цей правовий висновок і застосували суди першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин під час вирішення спору. Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування від суми позики, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з визначеного розміру облікової ставки Національного банку України. З такими висновками Верховний Суд не погоджується, оскільки вони не відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18)).

Касаційний цивільний суд вже звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 та від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23), пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)).

У справі, що переглядається:

суди зробили висновок, що договір позики від 19 липня 2013 року підтверджує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 200 000,00 дол. США, із зобов`язанням повернути їх в обумовлені договором позики строки - до 19 лютого 2014 року. Оскільки позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити суму позики, відсотки за користування нею та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України;

суди вважали, що позивач має право на стягнення відсотків за весь період користування позикою згідно зі статтею 1048 ЦК України у розмірі облікової ставки НБУ, проте залишили поза увагою, що: право кредитора нараховувати передбачені договором проценти припиняється після спливу визначеного договором строку позики чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, тобто такі проценти нараховуються за період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг, оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась; з огляду на те, що договором позики визначено строк її повернення 19 лютого 2014 року, а сторони не передбачили право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, з урахуванням презумпції відплатності договору позики позивач мав право вимагати стягнення процентів за період з 19 липня 2013 року до 19 лютого 2014 року. Однак предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США, а облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, яка встановлюється рішенням правління НБУ виключно для національної валюти України - гривні, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні. Позовна заява не містить будь-якого іншого обґрунтування щодо визначення розміру таких відсотків за позикою в іноземній валюті, зокрема, з урахуванням частини четвертої статті 632 ЦК України, - виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні послуги на момент укладення договору позики;

тому суди помилково стягнули з відповідача відсотки за весь період користування позикою згідно зі статтею 1048 ЦК України у розмірі облікової ставки НБУ;

при вирішенні касаційної скарги на ухвали Одеського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року (про відмову у залученні до участі у справі третьої особи) та від 18 червня 2024 року (про відмову у призначенні судово-почеркознавчої експертизи та судово-технічної експертизи) касаційний суд враховує, що аналіз матеріалів справи свідчить, що стороною відповідача таких клопотань у суді першої інстанції заявлено не було, відповідних їм доказів не надавалося, і при зверненні до суду апеляційної інстанції не наведено обґрунтованих підстав відсутності можливості подати їх до суду першої інстанції з поважних причин, що об`єктивно не залежали від відповідача. Тому підстав для задоволення таких клопотань у апеляційного суду не було;

відмовляючи у задоволенні цих клопотань апеляційний суд на наведене уваги не звернув та помилково вирішував їх по суті. У зв`язку з цим оскаржені ухвали слід змінити в мотивувальній частині;

з цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо іншого характеру відносин між ним та ОСОБА_3 , пов`язаних з виконанням боргового зобов`язання інших осіб на суму 580 000,00 дол. США, що включала еквівалент вартості його квартири - 200 000,00 дол. США, та була повернута ОСОБА_3 у повному обсязі 26 січня 2013 року, а також неможливості складення ним спірної розписки 19 липня 2013 року, оскільки таких доводів представник позивача в суді першої інстанції не наводила, відповідні докази не надавала, заперечуючи лише щодо правильності розрахунку суми заборгованості та неповідомлення ОСОБА_2 про заміну кредитора;

тому суди зробили обґрунтований висновок, що оскільки позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити суму позики за вказаним договором і 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України;

колегія суддів враховує доводи касаційної скарги, що суди не перевірили розрахунок заборгованості позивача та щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України при визначенні позивачем суми основного боргу в розмірі 5 200 000 грн. Разом з тим, помилковими є доводи касаційної скарги, що днем платежу (повернення заборгованості) за умовами розписки є 19 лютого 2014 року, курс НБУ щодо долара США у цей день становив 8,6869 грн, тому 200 000,00 дол. США еквівалентно 1 737 380,00 грн, оскільки, якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення. Проте така зміна судових рішень за рахунок «курсової різниці» очевидно погіршить становища сторони, яка оскаржила судове рішення, що є недопустимим. Тому в цій частині відсутні підстави для зміни судових рішень за касаційною скаргою відповідача;

перевіркою розрахунку 3 % річних в межах позовних вимог за період прострочення з 20 лютого 2014 року по 05 жовтня 2016 року встановлено, що вона перевищує заявлену до стягнення суму в розмірі 407 309,00 грн, а касаційна скарга не містить доводів в частині неправильності нарахування цих сум. Тому в цій частині відсутні підстави для зміни судових рішень.

За таких обставин судові рішення в частині стягнення з відповідача суми заборгованості за договором позики слід змінити, зменшивши його загальний розмір до 5 607 309,00 грн та викласти резолютивну частину рішення суду першої інстанції в редакції з урахуванням змісту цієї позовної вимоги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, судові рішення - змінити, оскаржені ухвали апеляційного суду - змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною десятою статті 141 ЦПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволенню частково, то сплачений сторонами судовий збір при зверненні до суду позовом, апеляційною та касаційною скаргами підлягає перерозподілу пропорційно задоволеним вимогам. У зв?язку з цим судові рішення в частині розподілу судових витрат належить скасувати. Розмір заявлених ОСОБА_1 вимог - 7 934 517,00 грн (100 %), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 5 607 309,00 грн (70,67 %). Тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції в розмірі 4 869,16грн (6 890,00 грн х 70,67 %). За подання апеляційної скаргиОСОБА_2 сплатив 10 335,00 грн (а. с. 232, т. 1), касаційної скарги - 13 780,00 грн. Судовий збір у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції пропорційно позовним вимогам, у задоволенні яких відмовлено за наслідком касаційного перегляду справи (29,33 %), підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в сумі 7 072,93 грн. Різниця судових витрат, що підлягає сплаті сторонами, становить 2 203,77 грн на користь відповідача.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 14 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 червня 2024 рокув частині розподілу судових витрат скасувати, а в іншій частині змінити та викласти абзаци перший і другий резолютивної частини рішення Приморського районного суду міста Одеси від 14 вересня 2017 року у наступній редакції:

«Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 19 липня 2013 року в сумі 5 607 309,00грн».

Ухвали Одеського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року та від 18 червня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 203,77 грн судових витрат на сплату судового збору.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Приморського районного суду міста Одеси від 14 вересня 2017 року та постанова Одеського апеляційного суду від 18 червня 2024 року в скасованій та зміненій частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І Пархоменко