№ 522/22173/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 522/22173/18

провадження № 61-5370св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (за первісним та зустрічним позовами) - ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом - департамент державної архітектурно-будівельної інспекції Одеської області,

третя особа за первісним позовом - Одеська міська рада,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу департамента комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2020 року в складі судді Домусчі Л. В. та на постанову Одеського апеляційного суду від 01 березня 2021 року в складі колегії суддів Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , департамента державної архітектурно-будівельної інспекції Одеської області про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, скасування запису про державну реєстрацію.

В обґрунтування позову зазначає, що територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 10 березня 2011 року належить нежитлове приміщення № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2, що розташоване за адресою АДРЕСА_1 (далі - нежитлове приміщення).

Відповідно до Положення про департамент комунальної власності Одеської міської ради, що затверджене рішенням Одеської міської ради від 19 лютого 2013 року № 2752-VI, департамент комунальної власності Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради та наділений повноваженнями щодо управління комунальною власністю територіальної громади міста.

Вказує, що в ході проведення інвентаризації об`єктів нерухомості комунальної власності позивачу стало відомо, що нежитлове приміщення незаконно вибуло з комунальної власності та перейшло до складу квартири АДРЕСА_2 .

15 лютого 2002 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 48,6 м2.

18 грудня 2012 року ОСОБА_2 видане свідоцтво про право власності № НОМЕР_3 , яке посвідчує, що об`єкт нерухомості розташований, за адресою АДРЕСА_4 загальною площею 78,2 м2,належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області 14 лютого 2012 року № ОД14212023956, яка видана замість договору купівлі-продажу від 15 лютого 2002 року. Тобто, в ході здійснення ОСОБА_2 реконструкції квартири до складу квартири АДРЕСА_5 увійшло нежитлове приміщення АДРЕСА_6 .

Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 3182 від 03 квітня 2013 року «Про затвердження висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна квартири АДРЕСА_3 » заява ОСОБА_2 розглянута та затверджено висновок КП «ОМБТІтаРОН» від 07 березня 2013 року № 415174.69 щодо технічної можливості поділу квартири АДРЕСА_5 на квартиру загальною площею 46,5 м2 із залишенням номеру квартири АДРЕСА_5 та на квартиру загальною площею 30,6 м2 із присвоєнням квартирі номера АДРЕСА_5 .

24 липня 2013 року квартири АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3 зареєстровані як два окремих самостійних об`єкти нерухомості.

24 березня 2016 року ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 30,6 м2.

Вказує, що департамент ДАБІ в Одеській області неправомірно зареєстрував декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки ОСОБА_2 не отримала відповідний дозвіл на здійснення реконструкції квартири, а тому вказана декларація суперечить нормам Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Здійснивши незаконну реєстрацію права власності на квартиру загальною площею 78,2 м2, ОСОБА_2 в порушення вимог закону приватизувала нежитлове приміщення № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2, що належить територіальній громаді м. Одеси, в подальшому здійснила поділ квартири та відчужила цю частину нерухомого майна ОСОБА_1 .

Оскільки Одеською міською радою не приймалося рішення щодо передачі у приватну власність нежитлового приміщення № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2 по АДРЕСА_4 , позивач вважає, що це майно незаконно вибуло з його володіння, що є підставою для його витребування у добросовісного набувача.

Позивач просив:

скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації серії та номер: Од 14212023956, зареєстровану 14 лютого 2012 року Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області щодо реконструкції квартири АДРЕСА_5 загальною площею 78,2 м2 із збільшенням площі шляхом приєднання до її складу нежитлового приміщення першого поверху № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2;

витребувати у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 нежитлове приміщення першого поверху № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2 по АДРЕСА_4 на користь територіальної громади м. Одеси;

усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення відповідачів із нежитлового приміщення;

визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування органами державної реєстрації права власності відповідачів на об`єкт нерухомого майна у вигляді квартир АДРЕСА_5 , АДРЕСА_5 .

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до департамента комунальної власності Одеської міської ради, ОСОБА_2 про визнання добросовісним набувачем.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 посилається на те, що 30 березня 2012 року вона придбала квартиру АДРЕСА_5 у ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна. Зазначала, що вона є добросовісним набувачем квартири, яка не може бути у неї витребувана, оскільки позивач не підтвердив доказами, що квартира загублена, викрадена чи вибула з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

За таких обставин ОСОБА_1 просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, в задоволенні позову департамента комунальної власності Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, скасування запису про державну реєстрацію відмовлено; в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем нерухомого майна відмовлено.

Суди виходили з того, що ОСОБА_2 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації серії та номер: Од 14212023956, зареєстрованої 14 квітня 2012 року Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області щодо реконструкції квартири АДРЕСА_5 загальною площею 78,2 м2 отримала свідоцтво про право власності від 18 грудня 2012 року на вказану квартиру. За таких обставин суди вважали, що вимога про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, є неефективним способом захисту прав позивача, оскільки не відновлює порушених прав.

Щодо позовних вимог про витребування майна, суди зазначили, що відповідно до статті 388 ЦК України набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння. Тобто, якщо набувач знав про те, що продавець не має законних підстав для того щоб продати таке майно, це буде підставою для того щоб визнати такого набувача недобросовісним. Добросовісність набувача презумується, тобто незаконний набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. При цьому при вчинені правочину сторони вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Також, з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 листопада 2019 року в справі № 645/4220/16-ц та від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15 суд апеляційної інстанції вказав, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, але є підставою для виникнення обов`язку відшкодування збитків.

За таких обставин встановивши, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_5 загальною площею 46,5 м2 на підставі дійсного свідоцтва про право власності від № НОМЕР_7 від 24 липня 2013 року; ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_5 загальною площею 30,6 м2 на підставі дійсного договору купівлі-продажу від 24 березня 2016 року, суди зробили висновок про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірного нерухомого майна у добросовісних набувачів на користь департамента комунальної власності Одеської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Враховуючи відсутність підстав для скасування декларації про готовність об`єкта та витребування майна, суди відмовили в задоволенні інших позовних вимог департамента як похідних.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди зазначили, що оскільки не встановлена недобросовісна поведінка покупця при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири, ОСОБА_1 сплатила кошти за договором купівлі-продажу, а тому встановлення її добросовісним набувачем у судовому порядку не вимагається.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року департамент комунальної власності Одеської міської ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, у якій просить їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ОСОБА_2 було відомо, що нежитлове приміщення № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2 на АДРЕСА_4 , розташоване поруч з її квартирою, належить до комунальної власності, проте саме за заявами ОСОБА_2 інспекція ДАБК Одеської області зареєструвала декларацію про готовність об`єкта до експлуатації щодо реконструкції квартири, у зв`язку з чим збільшилася площа квартири за рахунок комунального майна та в подальшому Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради прийнято розпорядження про технічну можливість поділу квартири відповідача на два окремі об`єкти нерухомості. За таких обставин висновок судів про те, що відповідальність за проведення державної реєстрації органами державної влади не може покладатися на фізичну особу, є безпідставним;

інспекції ДАБК в Одеській області було відомо про недостовірність наданих ОСОБА_2 відомостей, необхідних для видачі та реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації. При видачі свідоцтва про право власності на підставі оскарженої декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 14 лютого 2012 року виконавчому комітету Одеської міської ради не було відомо про прийняття ним рішення щодо спірного нерухомого майна, яке належить до комунальної власності. Інспекція ДАБК в Одеській області не є виконавчим органом Одеської міської ради, а тому суди безпідставно застосували до спірних правовідносини принцип «належного урядування»;

оскільки позивач будь-яких рішень про виключення нежитлового приміщення з комунальної власності не приймав, таке майно вибуло із володіння власника поза його волею та підлягає витребуванню на користь територіальної громади;

безпідставними є посилання судів на відсутність доказів про те, що до складу квартири АДРЕСА_5 увійшло нежитлове приміщення площею 29,7 м2 комунальної власності, адже в матеріалах справи міститься лист КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 12 листопада 2018 року відповідно до якого квартира АДРЕСА_5 є тим самим нерухомим майном (нежитловим приміщенням), на яке зареєстровано право власності за позивачем;

суд апеляційної інстанції розглянув справу без належного повідомлення департамента комунальної власності Одеської міської ради.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 522/22173/18 та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

19 травня 2021 року матеріали цивільної справи № 522/22173/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 20 квітня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що суди при вирішенні справи не застосували висновків викладених у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року в справі № 6-1168цс15, від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14 та постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 06 червня 2019 року в справі № 522/3031/15-ц, від 25 травня 2020 року в справі № 2/1522/11679/11, від 22 жовтня 2020 року в справі № 752/11904/17, від 14 грудня 2020 року в справі № 521/14144/16-ц та апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача, належним чином не повідомленого про дату і час розгляду справи.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині пред`явлених позовних вимог департаментом комунальної власності Одеської міської ради, а в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 судові рішення не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_2 була власником квартири АДРЕСА_3 загальною площею 48,6 м2 на підставі договору купівлі продажу від 15 лютого 2002 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 10 березня 2011 року НОМЕР_4 територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належить нежитлове приміщення № НОМЕР_2 загальною площею 29,7 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 , управління яким здійснює Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

14 лютого 2012 року Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області зареєстрував декларацію про готовність об`єкта до експлуатації серії та номер: Од 14212023956 про реконструкцію квартири АДРЕСА_3 загальною площею 78,2 м2 (далі - квартира АДРЕСА_5 ).

18 грудня 2012 року виконавчий комітет Одеської міської ради видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 78,2 м2 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області 14 лютого 2012 року № ОД14212023956, яка видана замість договору купівлі-продажу від 15 лютого 2002 року.

Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 3182 від 03 квітня 2013 року «Про затвердження висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна квартири АДРЕСА_5 » затверджено висновок КП «ОМБТІтаРОН» від 07 березня 2013 року № 415174.69 щодо технічної можливості поділу квартири АДРЕСА_5 на квартиру площею 46,5 м2 із залишенням номеру квартири АДРЕСА_5 та на квартиру площею 30,6 м2 із присвоєнням номеру квартирі АДРЕСА_5 .

24 липня 2013 року державним реєстратором реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Голоцван Є. О. за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказані квартири та видано свідоцтво про право власності серія НОМЕР_5 на квартиру АДРЕСА_5 загальною площею 46,5 м2 та свідоцтво про право власності серія НОМЕР_6 на квартиру АДРЕСА_5 загальною площею 30,6 м2.

24 березня 2016 року ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_5 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири.

Позиція Верховного Суду

Щодо вимог про скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто, таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

У справі, що переглядається, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні вказаної вимоги внаслідок обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права в цій частині.

Щодо належного складу відповідачів у справах про витребування майна

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 (провадження № 14-376цс18) зроблено висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Отже, вимога за віндикаційним позовом пред`являється останньому набувачеві спірного майна, за яким зареєстроване право власності на нього і який вважається його володільцем, якщо інше не буде встановлено за результатами судового розгляду. Відповідно належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

У справі, яка переглядається, позивач в обґрунтування позовних вимог про витребування нежитлового приміщення посилався на те, що за рахунок нежитлового приміщення, яке належить територіальній громаді м. Одеси, ОСОБА_2 збільшила площу своєї квартири, а потім розділила її на дві окремі квартири з номерами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_5 та вподальшому квартиру за номером АДРЕСА_5 , утворену за рахунок нежитлового приміщення, що належить позивачу, відчужила ОСОБА_1 . Тобто, на час звернення департамента до суду з цим позовом право власності на квартиру, яка на думку позивача є спірним нежитловим приміщенням, було зареєстровано за ОСОБА_1 , тому саме ОСОБА_1 є належним відповідачем за позовною вимогою про витребування цього майна.

Відмовивши в задоволенні вказаних позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 , суди не врахували, що вона не є належним відповідачем за такими вимогами, у зв`язку з чим у задоволенні позову до вказаного відповідача необхідно було відмовити саме з цієї підстави.

Суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимог департамента комунальної власності Одеської міської ради, пред`явлених до ОСОБА_2 , проте помилилися з мотивами такої відмови, а тому оскаржені судові рішення суду першої та апеляційної інстанції в цій частині підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Щодо відсутності підстав для витребування спірного майна

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 грудня 2012 року виконавчий комітет Одеської міської ради видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 78,2 м2; розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 3182 від 03 квітня 2013 року «Про затвердження висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна квартири АДРЕСА_5 » вказану квартиру поділено на квартиру площею 46,5 м2 із залишенням номеру квартири АДРЕСА_5 та на квартиру площею 30,6 м2 із присвоєнням номеру квартирі АДРЕСА_5 ; 24 липня 2013 року ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на вказані квартири та отримала відповідні свідоцтва про право власності; 24 березня 2016 року ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_5 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири. Вказані правочини є дійсними та ніким не оспорені.

Обґрунтовуючи вибуття нежитлового приміщення № НОМЕР_2 за адресою АДРЕСА_1 з володіння власника поза його волею, позивач посилався на те, що ОСОБА_2 за рахунок вказаного нежитлового приміщення збільшила площу своєї квартири та неправомірно зареєструвала за собою право власності на новостворене нерухоме майно на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У постанові Верховного Суду від 14 вересня 2022 року в справі № 463/1955/18 (провадження № 61-10112св21) зазначено, що «критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, пункти 40 - 43). Найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи».

У постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15 та від 18 березня 2020 року в справі № 199/7375/16-ц зазначено, що «національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). Колегія суддів враховує і позицію Європейського суду з прав людини в іншій справі, де суд вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_4, який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до ОСОБА_4 як спадкоємця ОСОБА_3 , відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру ОСОБА_4 стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви ОСОБА_4 про визнання його спадкоємцем ОСОБА_3 По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені ОСОБА_4 для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності ОСОБА_4 Влада держави не надала жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях ОСОБА_4 В своїх доводах влада держави нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій ОСОБА_4 було порушено. З огляду на, що ОСОБА_4 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття ОСОБА_3 квартири ОСОБА_4 практично збіглося з його визнанням як спадкоємця ОСОБА_3 і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії ОСОБА_4 і в той же час дозволила йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року) Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку ізбездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням».

За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні вимоги про витребування майна та як наслідок обґрунтовано відмовив в задоволенні інших вимог як похідних.

Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд розглянув справу 01 березня 2021 року за відсутності представника департаменту, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 268 ЦПК України рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення суду.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення (частина четверта статті 268 ЦПК України).

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (частина п`ята статті 268 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21) зазначено, що з урахуванням принципу розумності та відповідно до положень частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою судового рішення, ухваленого у справі за відсутності у судовому засіданні її учасників, є дата складення повного тексту рішення. Зазначення судом датою такого рішення дату складення повного тексту, а не дату судового засідання, в якому воно ухвалено, не є порушенням прав сторін.

У справі, що переглядається:

сторони були повідомлені про судове засідання, призначене на 17 лютого 2021 року, завчасно, належним чином в установленому законом порядку, проте у судове засідання не з`явились;

через неявку сторін у судове засідання, призначене на 17 лютого 2021 року, протокол судового засідання не вівся, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, а отже судове засідання не проводилось;

з урахуванням того, що розгляд справи, яка переглядається, відбувався за відсутності учасників справи, датою ухвалення постанови апеляційного суду у справі є дата складення повного судового рішення - 01 березня 2021 року.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що департамент комунальної власності Одеської міської ради не повідомлений належним чином про дату, час та місце апеляційного розгляду, а тому відсутні підстави для скасування постанови апеляційного суду з цих підстав.

Касаційна скарга мотивована, у тому числі, порушенням апеляційним судом норм процесуального справа у зв`язку з розглядом справи та ухваленням рішення без участі представника позивача, який мав намір приймати участь у судовому засіданні особисто, проте, був позбавлений такої можливості через встановлення апеляційними судом особливого режиму роботи через карантинні обмеження.

У частині третій статті 368 ЦПК України передбачено, що розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Під час розгляду справи апеляційний суд зазначив, що у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачала, у зв`язку з чим апеляційний суд зробив висновок про можливість розгляду справи без участі сторін, які належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи та про відмову в задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що посилаючись на встановлені в Україні карантинні обмеження, заявником не було враховано, що такі не поширюються на строк розгляду справи, який є службовим, а отже, невчинення позивачем відповідних дій, передбачених ЦПК України (зокрема, подання клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції тощо), не свідчить, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права і без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 522/3031/15, від 25 травня 2020 року в справі № 2/1522/11679/11 (провадження № 61-47102св18),від 22 жовтня 2020 року у справі № 752/11904/17, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/14144/16. З урахуванням меж касаційного оскарження касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду: в частині позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови; в іншій оскарженій частині - залишенню без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу департамента комунальної власності Одеської міської ради задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 березня 2021 року в частині позовних вимог департамента комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_2 про витребування майна змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 березня 2021 року в частині позовних вимог департамента комунальної власності Одеської міської ради доОСОБА_1 , департамента державної архітектурно-будівельної інспекції Одеської області про витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, скасування запису про державну реєстрацію залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук