ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 522/23679/17

провадження № 61-12761св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Васільєва Світлана Вікторівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Коваленко Катерина Олександрівна, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у складі колегії суддів Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П., Князюка О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Васільєва С. В., ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків недійсності договору.

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що позивач був засновником Товариства з обмеженою відповідальністю «Окто-Рітейл» (далі - ТОВ «Окто-Рітейл») з моменту його заснування та державної реєстрації в рівних частках із ОСОБА_4 . З метою здійснення господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл» вбачалася необхідність в залученні грошових коштів, в тому числі на придбання устаткування для обладнання орендованих нежитлових приміщень під магазин дитячого одягу та придбання товару під реалізацію.

Позивач із ОСОБА_3 , який є чоловіком відповідачки, досягли домовленостей щодо спільного ведення бізнесу шляхом внесення особистих грошових коштів у розвиток ТОВ «Окто-Рітейл». У зв`язку із тим, що ОСОБА_3 займав та займає посаду прокурора Одеської місцевої прокуратури № 1 Одеської області, що покладає на нього обмеження, передбачені Законом України «Про запобігання корупції», увійти до складу засновників ТОВ «Окто-Рітейл» від власного імені він не міг, тому ОСОБА_3 наполіг на тому, щоб до складу засновників ввійшла його дружина ОСОБА_2 . Протоколом загальних зборів ТОВ «Окто-Рітейл» від 10 березня 2016 року № 2/2016 ОСОБА_4 вийшла зі складу засновників, а ОСОБА_2 була прийнята до складу засновників, затверджено нову редакцію Статуту від 10 Березня 2016 року.

Через два місяці після введення ОСОБА_2 до складу засновників товариства ОСОБА_3 шляхом застосування впливу на волю позивача, що перебував у залежному від ОСОБА_3 становищі, а саме, психічного тиску, змусив позивача укласти із ОСОБА_2 договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Васільєвою С. В., зареєстрований у реєстрі за № 455, за яким позивач нібито добровільно передав безоплатно у дар малознайомій для нього людині паркомісце місце під АДРЕСА_1 , що в цілому складається з нежилого приміщення підвалу, загальною площею 12,3 кв. м. Вплив на волю позивача полягав у застосуванні психічного тиску з боку ОСОБА_3 , спричиненні позивачеві душевних страждань, що викликали у позивача страх настання невигідних наслідків, а саме доведення ТОВ «Окто-Рітейл» до стану, в якому товариство, засновником та директором якого був ОСОБА_1 , не змогло б виконувати свої зобов`язання перед контрагентами.

Позивач вказує, що безпосередньо перед укладенням договору дарування, а саме 23 травня 2016 року між ТОВ «Окто-Рітейл» в особі директора ОСОБА_1., ФОП ОСОБА_5 , ПП «Навік» було укладено договір про заміну сторони у зобов`язанні за договором оренди нерухомого майна, за яким фінансові зобов`язання в частині оплати орендної плати та інших обов`язкових платежів настають для ТОВ «Окто-Рітейл» з 01 червня 2016 року. Також було укладено інші договори. Відповідно до цього ТОВ «Окто-Рітейл» прийняло на себе права та обов`язки орендаря одразу трьох об`єктів нерухомого майна, тому для подальшої діяльності товариства необхідно було вкладати грошові кошти.

Позивач зазначає, що після того, як були підписані відповідні договори, ОСОБА_3 , добре розуміючи ситуацію, що склалася, та наявність у нього важелів тиску на ОСОБА_1 , почав вимагати від позивача укладення договору дарування на забезпечення зобов`язань щодо цільового використання грошових коштів, внесених засновниками, та майбутніх зобов`язань щодо рівного розподілу прибутку в товаристві. Фактично, шантажуючи позивача тим, що в разі не укладення такого договору ОСОБА_3 відмовиться від подальшого фінансування діяльності ТОВ «Окто-Рітейл», та тягар відповідальності, в тому числі і фінансової, буде покладено на позивача, ОСОБА_3 змусив ОСОБА_1 відчувати страх настання невигідних наслідків, оскільки на момент виникнення зазначеної ситуації позивач уже вклав значну суму коштів як власних, так і позичених за договором позики від 16 березня 2016 року в розмірі 268 854 грн, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Місік О. В., зареєстрованим у реєстрі за № 365.

Крім того, ОСОБА_3 запевнив позивача у тому, що укладення такого договору є заходом, прирівняним до забезпечення зобов`язання позивача щодо розподілу прибутку від господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл» між позивачем та ОСОБА_3 , та має виключно формальний характер. ОСОБА_3 зазначив, що договір дарування буде розірваний невідкладно після того, як відбудеться перший розподіл прибутку, та він отримає належні йому дивіденди, а також пообіцяв, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно не здійснюватиметься. Не витримавши тиску ОСОБА_3 , відчуваючи страх настання несприятливих наслідків, перебуваючи у скрутному фінансовому становищі, ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 спірний договір дарування, за яким передав безоплатно у власність ОСОБА_2 зазначене паркомісце. Однак після укладення договору дарування у червні 2016 року ОСОБА_3 відмовився від подальшої участі у розвитку товариства, оскільки розцінив його як нерентабельне вкладення коштів. У грудні 2016 року позивач та ОСОБА_2 вийшли зі складу засновників ТОВ «Окто-Рітейл», що мало за собою потягнути розірвання спірного договору дарування, чого зроблено не було.

ОСОБА_1 , зрозумівши, що його введено в оману, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 почали вчиняти дії, що свідчать про ухилення від виконання домовленостей щодо розірвання договору дарування, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12 грудня 2017 року дізнався, що право власності на вказане паркомісце 29 травня 2016 року зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Малицькою С. В.

Крім того, в обґрунтування своїх вимог позивач вказує, що, укладаючи спірний договір, сторони не мали наміру на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, приховуючи реальні правовідносини, що між ними склалися. Позивач посилається також на статтю 231 ЦК України, вказуючи, що внаслідок застосування до позивача психічного тиску під час укладення спірного договору, такий договір визнається недійсним. Також позивач звертає увагу, що спірний договір дарування укладений за відсутності наміру реального настання правових наслідків, що обумовлені ним та з метою приховання правовідносин, що фактично склалися між його сторонами. Тобто договір дарування є удаваним відповідно до стаття 235 ЦК України, оскільки має характер договору про забезпечення зобов`язання щодо розподілу прибутку товариства.

Також позивач вказує, що він та ОСОБА_2 не перебувають у родинних, дружніх чи будь-яких інших стосунках, тому у позивача не було жодних мотивів для передання безоплатно у дар свого майна малознайомій людині. Позивач вважає, що договір дарування підлягає визнанню недійсним, що тягне за собою застосування наслідків недійсності правочину, а саме реституції шляхом поновлення порушеного права власності позивача.

Виходячи з наведеного, позивач просив суд:

- визнати недійсним договір дарування від 26 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Васільєвою С. В., зареєстрований у реєстрі за № 455;

- застосувати як наслідок недійсності договору дарування від 26 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Васільєвою С. В. та зареєстрованого у реєстрі за № 455, реституцію та повернути у власність ОСОБА_1 паркомісце місце № 11, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , що в цілому складається з нежилого приміщення підвалу, загальною площею 12,3 кв. м.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що на момент укладання договору дарування на нього здійснювався з боку інших осіб психічний або фізичний тиск, та що договір укладено сторонами для приховання іншого правочину, а також, що існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір позивач усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладання. Удаваність правочину за змістом частини першої статті 235 ЦК України може мати місце лише за умови вільної згоди усіх сторін на його укладання для приховання іншого правочину, що не узгоджується з наведеними позивачем обставинами укладення ним договору дарування під примусом та психологічним тиском (стаття 231 ЦК України), а вимога про застосування наслідків недійсності правочину має похідний характер від первісної вимоги про визнання договору дарування недійсним, в задоволенні якої суд відмовив.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, керувався тим, що оскаржуваний договір дарування укладений між сторонами як між фізичними особами, а не як учасниками ТОВ «Окто-Рітейл», подароване паркомісце належало позивачу на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, тобто з укладенням договору дарування між сторонами виниклі цивільні договірні правовідносини, які не мають будь-якого відношення до господарських правовідносин сторін як учасників ТОВ «Окто-Рітейл». Будь-яких доказів інших існуючих домовленостей між сторонами, в тому числі тих, які доводять, що укладення договору дарування пов`язано з необхідністю виконання ОСОБА_3 через свою дружину ОСОБА_2 обов`язку залучення її коштів до фінансово-господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл», позивач суду не надав.

Укладаючи договір дарування, сторони усвідомлювали його істотні умови і правові наслідки його укладення, що відображено договорі, посвідченому у встановленому порядку, а доводи позивача щодо укладення договору дарування з метою приховання іншого правочину, а саме договору між позивачем та відповідачем про реалізацію та виконання обов`язків між засновниками (учасниками) ТОВ «Окто-Рітейл» не знайшли свого підтвердження.

Також апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, зазначив, що за змістом частини першої статті 235 ЦК України удаваність правочину може мати місце лише за умови вільної згоди усіх сторін на його укладання для приховання іншого правочину, однак позивач посилався на укладення ним договору дарування під примусом та психологічним тиском (стаття 231 ЦК України), тобто з дефектом волі, що суперечить одне одному.

Крім того, апеляційний суд, встановивши, що відповідно до статті 722 ЦК України спірний договір дарування було виконано, дійшов висновку про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а саме того, що договір укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 серпня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Коваленко К. О. , засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазнає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не врахував правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 523/4139/17 (провадження № 14-328цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 755/20883/15, від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 212/7360/20, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, від 03 квітня 2023 року у справі № 465/6475/19.

Також заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Звертає увагу, що суди попередніх інстанцій відповідно до принципу «jura novit curia» повинні були самостійно кваліфікувати правову природу відносин між позивачем і відповідачем, встановити характер спірних правовідносин та застосувати відповідні норми права. Суди не виконали обов`язок щодо повного і всебічного з`ясування всіх обставин справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених належними та допустимими доказами, тому підсумок такої процесуальної діяльності суду не знайшов відображення в оскаржених судових рішеннях.

Зазначає, що з урахуванням характеру спірних правовідносин, які виникли між сторонами, справу належить розглядати за правилами господарського судочинства.

Провадження у суді касаційної інстанції

15 вересня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно з протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Окто-Ретейл» від 10 березня 2016 року № 2/2016 до товариства прийнято ОСОБА_2 як таку, що вносить частку до статутного капіталу та за рахунок грошових коштів у розмірі 800 (вісімсот) гривень, що становить 50 % від статутного капіталу. Затверджено нову редакцію Статуту від 10 березня 2016 року.

Відповідно до пункту 10.1. Статуту прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства і використовується в порядку, встановленому рішенням загальних зборів учасників товариства (у тому числі для формування фондів, створених у товаристві).

Згідно з пунктом 5.2. Статуту учасники товариства мають право, у тому числі, брати участь у розподілі прибутку і одержувати його частину (дивіденди). Права та обов`язки учасників ТОВ «Окто-Рітейл» визначені у розділі 5 Статуту товариства в редакції від 10 березня 2016 року (т. 1, а. с. 28-36);

26 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування на паркомісце під № 11, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , що в цілому складається з нежилого приміщення підвалу, загальною площею 12,3 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Васільєвою С. В. та зареєстрований у реєстрі за № 455. Договір підписаний особисто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно з преамбулою договору сторони засвідчили, що уклали цей договір діючи вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, без будь-якого примусу, як фізичного так і психічного, не порушуючи прав третіх осіб, бажаючи реального настання правових наслідків, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин.

Відповідно до пункту 11 договору сторони своїми підписами підтвердили, що за цим договором відбувся факт передачі речі обдаровуваній. Відповідно до статті 722 ЦК України право власності в обдаровуваної на подароване паркомісце виникає з моменту його прийняття. Сторони домовилися, що прийняттям дарунку, що є предметом договору, вважається одержання обдарованою примірника цього договору після його нотаріального посвідчення.

За пунктом 12 договору право власності на паркомісце місце в обдаровуваної виникає з моменту державної реєстрації. У пункті 13 договору зазначено, що сторони, однаково розуміючи значення і умови цього правочину та його правові наслідки, не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також вказано, що він не має характеру удаваного, не є правочином зловмисним (т. 1, а. с.19-20).

Під час укладення договору позивач передав відповідачці один примірник договору дарування та оригінал технічного паспорту від 05 грудня 2007 року № 11335, виготовленого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» на об`єкт нерухомого майна паркомісце АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_1 . Оригінали вказаних документів оглянуті судом першої інстанції, позивач щодо факту їх передачі не заперечував.

Згідно з інформаційною довідкою, доданої до позовної заяви, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься інформація про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 паркомісця № 11, загальною площею 12,3 кв. м, яке в цілому складається з нежилого приміщення підвалу за адресою: АДРЕСА_2 , номер об`єкта в РПВН 21597673, дата державної реєстрації 26.05.2016 року (т. 1, а. с. 21-27). Право власності ОСОБА_2 на паркомісце зареєстровано 26 травня 2016 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів

та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати

або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того

чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать Закону.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За положеннями статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що спірний договір дарування є недійсним на підставі статей 231 235 ЦК України, тобто вчинений під впливом психічного тиску з боку третьої особи та з метою приховання іншого правочину, а саме договору між позивачем та відповідачкою, яка стала учасником правовідносин у цій справі замість свого чоловіка ОСОБА_3 щодо реалізації та виконання обов`язків між засновниками (учасниками) ТОВ «Окто-Рітейл».

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У частині п`ятій статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

З метою визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинно виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, а не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

З метою визнання правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов`язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише встановити, що він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину. Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16 (провадження № 61-1182св20), від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20), від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18, від 30 червня 2021 року у справі № 556/2085/19 (провадження № 61-7687св21).

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16 (провадження № 61-36524св18) зроблено висновок, що у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи (дефект волі) з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє дійти висновку, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого нормами статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у сукупності таких факторів як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 907/113/18, від 18 грудня 2024 року у справі № 640/494/18, провадження № 61-15537св23).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц, провадження № 61-14680сво20).

Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин.

З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Удаваність правочину має існувати в момент його вчинення. Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Удаваність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання чи внесення змін до правочину. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення (постанова Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 755/13068/23, провадження № 61-14540св24).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що договір дарування від 26 травня 2016 року укладений між сторонами як фізичними особами, а не як учасниками товариства; подароване паркомісце належало позивачу на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Одеської міської ради від 12 грудня 2007 року (пункт 1 договору). Тобто, уклавши оспорюваний договір дарування, між сторонами виниклі цивільні договірні правовідносини, які не мають прямого відношення до господарських правовідносин сторін як учасників ТОВ «Окто-Рітейл».

Будь-яких доказів інших існуючих домовленостей між сторонами, в тому числі тих, які доводять, що укладення оскаржуваного договору дарування пов`язано з необхідністю виконання ОСОБА_3 через свою дружину ОСОБА_2 обов`язку залучення її коштів до фінансово-господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл», позивач суду не надав.

Таким чином, дослідивши встановлені у справі обставини, на підставі належних та допустимих доказів, які містяться у матеріалах справи, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що укладаючи договір дарування, сторони усвідомлювали його істотні умови і правові наслідки його укладення, що відображено в положеннях оспорюваного договору, посвідченого нотаріально у встановленому порядку, а доводи позивача щодо укладення договору дарування з метою приховання іншого правочину, а саме договору між позивачем та відповідачкою, яка уклала такий договір замість свого чоловіка ОСОБА_3 , з метою реалізації та виконання обов`язків між засновниками (учасниками) ТОВ «Окто-Рітейл» не знайшли свого підтвердження.

Крім того, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що за змістом частини першої статті 235 ЦК України удаваність правочину може мати місце лише за умови вільної згоди усіх сторін на його укладення з метою приховання іншого правочину, водночас позивач у позовній заяві посилався на недійсність укладеного договору дарування також і внаслідок застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи (стаття 231 ЦК України), тобто з дефектом волі, що суперечить одне одному.

Виходячи з наведеного, встановивши, що на виконання вимог статті 722 ЦК України відповідачка прийняла в дар, що зумовлено отриманням від позивача оригіналу технічного паспорта та договору дарування, а також проведення державної реєстрації права власності за відповідачкою згідно з інформаційною довідкою, яка додана до позовної заяви, суди правильно виснували про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а саме, на те, що оспорюваний договір дарування укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій колегія суддів погоджується.

Щодо доводів касаційної скарги

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин,

які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів

у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазнає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не врахував правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 523/4139/17 (провадження № 14-328цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 755/20883/15, від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 212/7360/20, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, від 03 квітня 2023 року у справі № 465/6475/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 523/4139/17 (провадження № 14-328цс19) розглядався спір за позовом члена Первинної профспілкової організації Всеукраїнського об`єднання солідарності трудівників ВАТ «Одеський завод «Центролит» ОСОБА_1 до Первинної профспілкової організації Всеукраїнського об`єднання солідарності трудівників ВАТ «Одеський завод «Центролит» про визнання протоколів і рішення незаконними та їх скасування, відшкодування майнової та моральної шкоди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) від 15 червня 2021 року розглядався спір за позовом ТОВ «Порше Лізинг Україна» до ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі 755/20883/15 (провадження № 61-3771зпв18) розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ «ТМ «Вісак», ТОВ «Вісак», Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, треті особи: ОСОБА_4, Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав, скасування державної реєстрації змін до установчих документів та визнання права власності. Позов обґрунтовано, зокрема, тим, що правочини вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (стаття 233 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц (провадження № 61-9537св18) позглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів», третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві про визнання заповіту недійсним.

У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 212/7360/20 (провадження № 61-5271св21) розглядався позов ОСРБА_1, ОСОБА_2 до Криворізької міської ради, Покровської районної в місті Кривому Розі ради про припинення права власності та визнання права власності. Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд зазначив, що суди правильно вказали на те, що спір між сторонами виник саме з корпоративних правовідносин, зокрема, з приводу процедури передання учасникам товариства майна юридичної особи у зв`язку із її припиненням, а тому цей спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

У постанові Верховного Суду у справі № 299/1523/16-ц від 30 липня 2020 року (провадження № 61-6131св20) розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною. У цій справі Верховний Суд зазначив, що для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. З`ясувавши всі обставини справи та дослідивши всі докази, надані ОСОБА_2 на підтвердження своїх вимог, й надавши оцінку висновкам судових психологічних експертиз, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання розписки недійсною.

У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2023 року у справі № 465/6475/19 (провадження № 61-5828св22) розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним. У цій справі Верховний Суд зазначив, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши, що укладаючи договір дарування, сторони повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, у тому числі договір застави, та що такий договір не є удаваним; позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, або доказів укладення між сторонами договору надання послуг чи/або застави, в якому б містились умови щодо отримання відповідачкою машиномісця та існування зобов`язань, а також доказів того, що воля обох сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання оспорюваного правочину удаваним.

Таким чином, порівнювані правовідносини не є подібними, різняться підставами

і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 523/4139/17 (провадження № 14-328цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 755/20883/15, від 14 січня 2019 року у справі № 760/22759/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 212/7360/20, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, від 03 квітня 2023 року у справі № 465/6475/19, є нерелевантним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») повинні були самостійно кваліфікувати правову природу відносин між позивачем і відповідачем, встановити характер спірних правовідносин та застосувати відповідні норми права, колегія суддів не бере до уваги, виходячи з такого.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia («суд знає закони». Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № № 278/2111/23 (провадження № 61-5586св24).

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на статтю 231 ЦК України, вказуючи, що внаслідок застосування до позивача психічного тиску під час укладення спірного договору, такий договір визнається недійсним. Також посилався на те, що спірний договір дарування укладений за відсутності наміру реального настання правових наслідків, що обумовлені ним та з метою приховання правовідносин, що фактично склалися між його сторонами, тобто договір дарування є удаваним відповідно до стаття 235 ЦК України, оскільки має характер договору про забезпечення зобов`язання щодо розподілу прибутку товариства.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що принцип jura novit curia («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права, однак застосування судом цього принципу не є безмежним.

Отже, принцип jura novit curia з одного боку підлягає безумовному застосуванню, оскільки суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін, яких не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

Суди попередніх інстанцій вирішили спір з урахуванням дотримання принципів диспозитивності, змагальності та рівності сторін цивільного судочинства та дійшли правильного висновку про те, що удаваність правочину за змістом частини першої статті 235 ЦК України може мати місце лише за умови вільної згоди усіх сторін на його укладання для приховання іншого правочину, що не узгоджується з наведеними позивачем обставинами укладення ним договору дарування під примусом та психологічним тиском (стаття 231 ЦК України).

Щодо доводів касаційної скарги про те, що характер спірних правовідносин, які виникли між сторонами, свідчить про те, що справу належить розглядати за правилами господарського судочинства спростовуються матеріалами справи. Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2020 року у справі № 629/4590/17, провадження № 14-525цс19; від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, провадження № 14-703цс19).

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими регламентована предметна та суб`єктна юрисдикція адміністративних, господарських та цивільних судів (стаття 19 Кодексу адміністративного судочинства України, стаття 20 Господарського процесуального кодексу України, стаття 19 ЦПК України).

Так, у статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна, або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто загальні (цивільні) суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Тому законодавець запровадив такі правила розмежування юрисдикції судів: загальна (цивільна) юрисдикція є всеохоплюючою; якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (зокрема, господарських) судів, то вона підлягає розгляду загальним (цивільним) судом. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Натомість юрисдикція господарських судів поширюється на спори, що виникають при здійсненні господарської діяльності (стаття 20 Господарського процесуального кодексу України).

У справі, яка переглядається, установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини не дають підстав для висновку про те, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, безпосередньо стосуються господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл», а докази, надані позивачем, не містять інформації про наявність між позивачем і відповідачкою як фізичними особами будь-яких правовідносин, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності цього товариства, та не підтверджують того, що спірний договір дарування стосується господарської діяльності ТОВ «Окто-Рітейл» чи його учасників.

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли

під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору

на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів

не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх

відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої

та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Коваленко Катерина Олександрівна , залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська