Постанова

Іменем України

08 липня 2020 року

місто Київ

справа № 522/3541/15-ц

провадження № 61-31599св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , Регіональний сервісний центр МВС в Одеській області, Юридичний департамент Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2017 року у складі судді Чернявської Л. М., ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Черевка П. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який у подальшому був нею уточнений, до ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 24 листопада 1990 року до 28 жовтня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 червня 1997 року та іншого договору купівлі-продажу від 12 червня 1997 року ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

17 серпня 2007 року подружжя придбало автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстровано на ім`я ОСОБА_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 січня 2010 року ОСОБА_1 продала та передала у власність, а ОСОБА_2 купила та прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .

За довідкою купівлі-продажу від 12 березня 2010 року за заявою до органу реєстрації транспортних засобів ОСОБА_1 перереєструвала автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , на ім`я своєї дочки ОСОБА_2 .

Позивач, ОСОБА_1 , стверджує, що зазначені правочини укладені фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків, що обумовлені ними. Основною метою укладення зазначених правочинів було збереження квартири та автомобіля за позивачем та унеможливлення звернення стягнення на це майно банком у рахунок виконання кредитних зобов`язань позивача.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач позов не визнала, вважала його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 належний їй на праві приватної власності автомобіль. В обґрунтування позову посилалася на те, що позивач перешкоджає у вільному користуванню належним відповідачу автомобілем, відмовилася повертати ключі та технічний паспорт на автомобіль, з огляду на що відповідач змушена звернутися до суду із позовом.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2015 року позови об`єднані в одне провадження.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня 2017 року, первісний позов задоволено, визнано поважними причини пропуску позовної давності; визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 25 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним і таким, що був укладений фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків, обумовлених ним. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру та відновлено реєстрацію права власності за позивачем.

Визнано договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , автомобіля марки Honda CR-V, 2007 року випуску, VIN номер НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , недійсним та таким, що був укладений фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним. Визнано свідоцтво від 12 березня 2010 року, НОМЕР_4, про реєстрацію спірного транспортного засобу недійсним та відновлено право власності ОСОБА_1 .

У задоволені об`єднаного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_1 не мала наміру відчужувати належне їй майно, а, укладаючи договори купівлі-продажу спірного майна із своєю дочкою ОСОБА_2 , мала на той час на меті не дати можливості її кредиторам передчасно допустити звернення стягнення на спірне майно.

Визнаючи поважними причини пропуску позовної давності, суд послався на те, що ОСОБА_2 після укладення спірних договорів, вчиняла дії з повернення отриманого майна, яке було відчужене на її користь. Відповідач дотрималася умов угоди між сторонами фіктивного правочину, чим припинила перебіг позовної давності. Проте пред`явлення у квітні 2015 року ОСОБА_2 позову про усунення перешкод у здійснені права користування розриває попередні домовленості між сторонами фіктивних правочинів, а отже поновлює перебіг позовної давності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що право позивача у зв`язку із укладенням оспорюваних договорів є порушеним. Як встановлено судами, метою укладення договорів є уникнення виконання зобов`язань перед банківською установою, отже порушено право саме банку, а не позивача. Крім того, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити відсутність внутрішньої волі на досягнення відповідного правового результату у обох сторін, водночас про фіктивність спірних правочинів було відомо лише ОСОБА_1 . Також суд першої інстанції під час розгляду справи безпідставно послався на показання свідків, оскільки відповідно до вимоги статті 218 ЦК України заперечення факту вчинення правочину, оспорювання його окремих частин не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Суди дійшли помилкових висновків про переривання у 2014 році позовної давності і не врахували, що оспорювані правочини укладені у 2009, 2010 роках, тому позовна давність спливла.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у листопаді 2017 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 у період з 24 листопада 1990 року до 28 жовтня 2014 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , шлюб між ними розірвано рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2014 року у справі № 522/17256/14-ц.

Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого Першою одеською державною нотаріальною конторою 12 червня 1997 року, під реєстровим

№ 7-1231, та договору купівлі-продажу, посвідченого Першою одеською державною нотаріальною конторою 12 червня 1997 року, за реєстровим

№ 7-1234, що зареєстровані в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 18 червня 1997 року, ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

17 серпня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстровано на ім`я ОСОБА_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, серія НОМЕР_3 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Нікітюк О. М., зареєстрованого у реєстрі за № 101, ОСОБА_1 продає та передає у власність, а ОСОБА_2 купує та приймає у власність квартиру АДРЕСА_1 .

У зазначеному договорі загальна вартість нерухомого майна (квартири) визначена у 21 033, 00 грн, продаж квартири вчинено за 22 000, 00 грн.

Відповідно до довідки купівлі-продажу від 12 березня 2010 року за заявою до органу реєстрації транспортних засобів ОСОБА_1 перереєструвала автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , сірого кольору, на дочку ОСОБА_2 .

На підставі пояснень свідків судом встановлено, що спірні договори укладені між сторонами спору у зв`язку з необхідністю збереження майна від звернення стягнення банків-кредиторів.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням норм частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де зазначено про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203 215 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Враховуючи наведені положення норм матеріального права, а також правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину, тобто, у справі, що переглядається, необхідно було встановити наявність умислу як у ОСОБА_1 , так й у ОСОБА_2 , проте позивач не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у ОСОБА_2 та її обізнаність про те, що спірні договори укладаються з метою приховування цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на спірне майно у рахунок погашення боргу перед кредиторами позивача.

Щодо оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає

Враховуючи положення частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно із якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що спірні договори укладалися нею з метою унеможливлення звернення стягнення на це майно банком у рахунок виконання кредитних зобов`язань позивача.

Логічним є припущення, що у разі необхідності банк не позбавлений був можливості звернутися до суду із позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості. А у випадку примусового виконання рішення суду державний (приватний) виконавець вправі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку (пункт 5 частини третьої статті 11 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», в редакції, чинній на момент укладення спірного правочину).

Таким чином, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_1 переслідувала мету не допустити у майбутньому можливість банку задовольнити свої вимоги (захистити порушене право) шляхом примусового виконання вірогідного рішення суду про стягнення з неї кредитної заборгованості, про що вона зазначала у позовній заяві.

На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права третіх осіб на задоволення вимог кредитора, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.

Суд керується тим, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in ІНФОРМАЦІЯ_2 iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За приписами частин першої, третьої статті 412 ЦК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи те, що як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції припустилися неправильного застосування норм матеріального права, то Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень обох названих інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених у цій постанові.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваних рішень у частині вирішення об`єднаного позову ОСОБА_2 , з огляду на що у наведеній частині рішення Верховним Судом не переглядалися.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня 2017 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

С. О. Погрібний

В. В. Яремко