Постанова

Іменем України

21грудня 2022 року

м. Київ

справа № 522/6880/18

провадження № 61-181св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Яремка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.,Погрібного С. О.,Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідачка - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Одеська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2020 року у складі судді Домусці Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент комунальної власності) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Одеська міська рада, про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування реєстрації права власності.

На обґрунтування позову посилався на таке.

Нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 28,3 кв. м, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, управління якими здійснює Департамент комунальної власності.

Позивачу стало відомо, що вказані нежитлові приміщення, загальною площею 28,3 кв. м, незаконно вибули із комунальної власності територіальної громади м. Одеси та незаконно приєднані до площі суміжної квартири АДРЕСА_2 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 17 листопада 2014 року № ОД 142143210615 та технічного паспорта серії та номер 584пр-83-582 від 17 лютого 2016 року.

Право власності на приміщення зареєстровано за відповідачкою.

Водночас відповідачка незаконно включила спірні приміщення до загальної площі належної їй квартири унаслідок її реконструкції.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2017 року у справі № 815/4789/16 за позовом Департаменту комунальної власності скасовано реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 17 листопада 2014 року № ОД 142143210615.

Посилаючись на те, що фактично у відповідачки право власності на спірне нежитлове приміщення не виникло та нежитлове приміщення, загальною площею 28,3 кв. м, вибуло із володіння власника (територіальної громади м. Одеси) поза його волею, позивач просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачки із нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 28,3 кв. м, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Департаменту комунальної власності, витребувати від відповідачки нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 28,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Департаменту комунальної власності, скасувати запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що приміщення, за рахунок якого була збільшена площа квартири відповідачки, було підсобним, тому відповідно до положень чинного законодавства належить мешканцям будинку як його співвласникам. Достовірних та беззаперечних доказів того, що площа квартири відповідачки була збільшена саме за рахунок належного позивачу приміщення як нежитлового матеріали справи не містять, а тому суд першої інстанції дійшов висновку, що немає підстав для витребування спірного майна від відповідачки на користь позивача та відмовив у задоволенні інших вимог, які є похідними.

Суд першої інстанції також не застосовав наслідків пропуску позовної давності, про застосування яких було заявлено представником відповідача, оскільки у позові відмовлено за недоведеністю.

Постановою Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що площа квартири відповідачки була збільшена саме за рахунок нежитлового приміщення першого поверху площею 28,3 кв. м, яке належить територіальній громаді м. Одеси.

Суд першої інстанції встановив, що приміщення, за рахунок якого була збільшена площа квартири відповідачки, було підсобним, а тому належить мешканцями будинку як його співвласникам, та дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову за його необґрунтованістю.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У січні 2022 року Департамент комунальної власності звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що спірне нежитлове приміщення у встановленому законом порядку не зареєстроване за Одеською міською радою, тому територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради немає титулу власника.

Суди не врахували, що з 1991 року у територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради виникло право власності на спірне нежитлове приміщення.

На момент отримання права власності на спірне майно були відсутні вимоги законодавства щодо реєстрації права власності. Обов`язковість державної реєстрації встановлена з 01 січня 2004 року. Тому спірне нежитлове приміщення є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси, що також підтверджується рішенням Одеської обласної ради народних депутатів УРСР від 25 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області».

Зробивши висновок про те, що спірне нерухоме майно є допоміжним приміщенням, суди не врахували, що нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Оскільки ОСОБА_2 не є законним власником спірного майна, то вимоги про витребування майна, усунення перешкод у користуванні шляхом виселення є ефективним способом захисту порушеного права позивача.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, Верховним Судом у постановах від 25 травня 2020 року у справі № 2/1522/11679/11, від 06 червня 2019 року у справі № 522/3031/16, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/14144/16, від 22 жовтня 2020 року у справі № 752/11904/17, від 21 травня 2020 року у справі № 914/7/19.

У грудні 2022 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Пилаєва В. В., просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що позивач на надав належних доказів на підтвердження того, що він є власником спірного майна. Спірне приміщення є підсобним, це комора, у якій проживала жінка, що працювала двірником, яку доглядала до смерті та поховала ОСОБА_2 .

Крім того, позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Суди встановили, що відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 04 листопада 2004 року № 5315865, номер запису 582 у книзі 460пр-159, власником квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер 8166798) була ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року (а. с. 46-47).

Згідно з технічним паспортом зазначеної квартири (станом на 24 липня 1998 року та на час її придбання ОСОБА_3 ) її загальна площа складала 41,6 кв. м, житлова - 23,7 кв. м (а. с. 43-44).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 квітня 2010 року ОСОБА_1 стала спадкоємцем майна ОСОБА_3 , а саме: квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 41,6 кв. м, житловою площею 23,7 кв. м (а. с. 48).

Згідно з відомостями з Державного реєстру майнових прав на нерухоме майно 25 травня 2010 року зазначена квартира, загальною площею 41,6 кв. м зареєстрована за громадянкою ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, а 18 лютого 2016 року квартира АДРЕСА_4 площею 69,9 кв. м зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі декларації № ОД142143210615, зареєстрованої Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 17 листопада 2014 року та технічного паспорта від 17 лютого 2016 року № 584пр-83-582.

Відповідно до зазначеної декларації загальна площа квартири становить 69,9 кв. м.

23 лютого 2016 року державний реєстратор провів державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , площею 69,9 кв. м, за ОСОБА_2 ,

Вважаючи незаконним включення ОСОБА_2 до загальної площі реконструйованої квартири АДРЕСА_4 нежитлового приміщення першого поверху площею 28,3 кв. м, яке належить територіальній громаді м. Одеси, Департамент комунальної власності звернувся до суду з цим позовом.

Суди встановили, що Департамент комунальної власності у вересні 2016 року звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Одеська міська рада, про скасування реєстрації декларації від 17 листопада 2014 року № ОД142143210615, зареєстрованої Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, щодо реконструкції квартири без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: квартири АДРЕСА_2 , ІІ категорії складності.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2017 року у справі № 815/4798/16 позов Департаменту комунальної власності задоволено, скасовано декларацію від 17 листопада 2014 року № ОД142143210615.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2017 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року скасовано, провадження у справі закрито згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (справа не належить розглядати за правила адміністративного судочинства) (а. с. 145-149).

28 липня 2016 року старший інспектор відділу Департаменту комунальної власності провів обстеження спірного нерухомого майна та згідно з актом обстеження встановив, що житлова квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 69,9 кв. м, розташована у внутрішньодворовому правоворотньому флігелі на першому поверсі 2-поверхового будинку, зі слів сусідів площа квартири збільшена за рахунок нежитлового підсобного приміщення, у якому раніше проживала жінка похилого віку та яку добудовувала, мешкаючи в квартирі АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статей 328 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до статей 386 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частини третьої статті 16 Закону № 280/97-ВР матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності (стаття 30

Закону № 280/97-ВР).

Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частини п`ята, восьма статті 60 Закону № 280/97-ВР).

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

При застосовуванні положень статті 387 ЦК України необхідно враховувати, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути індивідуально визначена річ, яка існує в натурі на момент подання позову.

Відповідно до частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними (див. постанову Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, на яку посилається заявник у касаційній скарзі).

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, на яку посилається заявник у касаційній скарзі).

Отже, з урахуванням наведеного можна дійти висновку, що однією із обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не довів, що спірне приміщення було зареєстроване на праві власності за Одеською міської радою, а за призначенням воно є допоміжним.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, посилався на те, що рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року

№ 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» затверджено перелік державного майна, що передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування і районів області.

Згідно з переліком майна, визначеним у додатку № 2 до зазначеного рішення, у власність Одеської міської ради перейшло, зокрема й право власності на житловий та нежитловий фонд місцевих рад народних депутатів.

Відповідно до частини другої статті 10 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-ХІІ) власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Крім того, законодавцем розмежовано поняття допоміжного та нежилого приміщень у багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» зазначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Тобто у різних випадках одне і те саме приміщення може належати до житлового фонду і мати статус допоміжного або бути самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, у зв`язку з чим у власників квартир право власності на такі приміщення не виникає.

Офіційне тлумачення цих положень Конституційний Суд України навів у Рішенні від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), де зазначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир багатоквартирних будинків, підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього (пункт 1.1).

Відповідно до частини четвертої статті 4 Житлового кодексу України до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і належать до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, необхідно зважати як на місце їхнього розташування, так і на загальну характеристику сукупності властивостей таких приміщень, зокрема на спосіб і порядок їх використання (див. постанову Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 914/7/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі).

Відмовляючи в позові з підстав його недоведеності, суди попередніх інстанцій не з`ясували, чи перебувало спірне приміщення у володінні, користуванні та розпорядженні позивача.

Посилаючись на те, що спірне приміщення, за рахунок якого збільшена площа квартири ОСОБА_2 , було підсобним (допоміжним), суди попередніх інстанцій не навели мотивів та доказів на підтвердження таких висновків.

Отже, суди попередніх інстанцій не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню.

Визначивши спірне приміщення як підсобне (допоміжне), суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-ХХІ приміщення за технічними характеристиками могло використовуватися як окреме відособлене нежитлове приміщення для певної мети, не встановили, коли, ким та у який спосіб використовувалося спірне приміщення після прийняття зазначеного рішення Одеської обласної ради, чи використовувалося спірне приміщення Одеською міською радою та уповноваженими нею органами як відокремлене нежиле.

Лише після з`ясування вказаних фактичних обставин справи судам необхідно визначитись, чи порушені права позивача та чи існують підстави для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів Одеської міської ради.

Таким чином, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального права, порушення норм процесуального права, щодо необхідності дослідження наявних у справі доказів, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Водночас, зважаючи на повноваження суду касаційної інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України, Верховний Суд не має можливості ухвалити власне судове рішення по суті вирішення спору.

Заперечуючи проти позову, відповідачка посилалася також на сплив позовної давності.

Суди попередніх інстанції не надавали оцінки наявним у матеріалах справи доказам щодо початку та перебігу позовної давності за вимогами позивача.

З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас Верховний Суд відхиляє посилання заявника на постанови Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі № 2/1522/11679/11, від 06 червня 2019 року у справі № 522/3031/15-ц, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/14144/16, відповідно до яких за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, оскільки правовідносини у справах, на які посилається заявник, не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

У цій справі спірне майно вибуло з власності позивача не на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин справи, не дослідили та не надали належної правової оцінки доказам у справі, неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суд першої інстанції має врахувати викладене, на підставі перевірки обставин справи та дослідження доказів у їх сукупності з`ясувати правовий статус спірного майна, зробити висновок, чи порушені права позивача та чи існують підстави для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів Одеської міської ради, перевірити доводи відповідачки про сплив позовної давності за вимогами позивача, в тому числі щодо початку та перебігу позовної давності, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик