№ 522/8594/23 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 522/8594/23

провадження № 61-17663 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вища школа публічного управління,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Вищої школи публічного управління на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2024 року у складі судді Павлик І. А.

та постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищої школи публічного управління (далі - Вища школа) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку

за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у серпні 2020 року він був призначений на посаду уповноваженої особи (фахівця) з питань запобігання

та виявлення корупції Української школи урядування (далі - Українська школа) (наказ № 143-к). У лютому 2022 року у зв`язку із введенням у дію нової структури

та штатного розпису він був переведений з указаної вище посади на посаду уповноваженого з антикорупційної діяльності Української школи (наказ № 15-к).

Пунктом 1 наказу Голови Національного агентства України з питань державної служби від 27 жовтня 2022 року № 104-22 «Деякі питання Української школи урядування» перейменовано Українську школу на Вищу школу.

31 січня 2023 року наказом роботодавця № 102-к оголошено простій у зв`язку

з відсутністю організаційних та економічних умов, державних замовлень, технічних можливостей необхідних для забезпечення діяльності організації у повному обсязі під час воєнного стану із оплатою праці 2/3 посадового окладу з 01 лютого

2023 року, з яким його ознайомлено 31 січня 2023 року. Наказом від 27 березня

2023 року № 212-к припинено простій з 31 березня 2023 року.

31 березня 2023 року наказом тимчасово виконувача обов`язки директора Вищої школи № 225-к його було звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (скорочення чисельності або штату працівників).

Позивач уважає своє звільнення незаконним, так як роботодавець запропонував йому лише одну вакантну посаду, а саме посаду провідного фахівця відділу юридичного забезпечення, з посадовим окладом 5 265,00 грн, що не відповідає рівню його освіти, кваліфікації та набутому досвіду. Крім того, роботодавцем не було погоджено з Національним агентством з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) зміну структури та штату організації підрозділу з питань запобігання та виявлення корупції, що передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2023 року № 220 «Про затвердження Державної антикорупційної програми

на 2023-2025 роки».

Оскільки його звільнення було незаконним, його слід поновити на раніше займаній посаді, а з роботодавця на його користь слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України). Розмір середнього заробітку,

з урахуванням середньоденної заробітної плати та кількості робочих днів у період прогулу, становить 93 888,66 грн.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд скасувати вищевказаний наказ роботодавця про його звільнення, поновити його

на раніше займаній посаді та стягнути з роботодавця на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 93 888,66 грн.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ тимчасово виконуючого обов`язки директора Вищої школи від 31 березня 2023 року № 225-к «Про звільнення

ОСОБА_1 з посади Уповноваженого з антикорупційної діяльності».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді уповноваженого з антикорупційної діяльності Вищої школи.

Зобов`язано Вищу школу внести запис у трудову книжку про поновлення ОСОБА_1 на вказаній вище посаді із скасуванням попереднього запису про звільнення

на підставі наказу тимчасово виконуючого обов`язки директора Вищої школи

від 31 березня 2023 року № 225-к.

Стягнуто з Вищої школи на користь ОСОБА_1 середній заробіток

за час вимушеного прогулу з 31 березня 2023 року по 21 червня 2023 року

у розмірі 93 888,66 грн.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді уповноваженого

з антикорупційної діяльності Вищої школи та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах місячного платежу допущено до негайного виконання.

Стягнуто з Вищої школи в дохід держави 1 073,60 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що роботодавець незаконно звільнив працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України,

так як належним чином не виконав обов`язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день звільнення,

які б відповідали його кваліфікації та досвіду роботи. Запропоновані працівнику посади не відповідали його кваліфікації та досвіду роботи.

Оскільки вимога позивача про визнання протиправним наказу про звільнення підлягає задоволенню, його слід поновити на раніше займаній посаді,

а з роботодавця на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, розмір якого позивач обчислено вірно.

Районний суд застосував відповідні норми КЗпП України, урахував судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2024 року

у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що відсутні правові підстави

для збільшення суми середнього заробітку, стягнутого з роботодавця на користь позивача, так як судом вирішено спір у межах заявлених позовних вимог,

які, при цьому, уточнювалися саме в частині суми середнього заробітку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року апеляційну скаргу Вищої школи залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2024 року змінено

у частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнуто з Вищої школи на користь ОСОБА_1 середній заробіток

за час вимушеного прогулу з 31 березня 2023 року по 20 червня 2024 року

у розмірі 518 009,60 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті спору, оскільки позивачу пропонувалися не всі вакантні посади,

які були у відповідача на день звільнення ОСОБА_1 .

Апеляційний суд відхилив посилання роботодавця про те, що ОСОБА_1

не пропонувалися ті посади, які в подальшому підпадали під скорочення,

так як відповідач не надав доказів щодо скорочення відповідних посад, у штатному розписі роботодавця станом на 01 січня 2023 року відповідні посади наявні

та не скорочені, як і станом на 31 січня 2023 року та 31 березня 2023 року.

Разом із цим, районним судом не враховано, що середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України підлягає стягненню

з моменту звільнення працівника та на момент ухвалення рішення у справі

про поновлення працівника на роботі, а не станом на 21 червня 2023 року. Тому

з Вищої школи на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток

за час вимушеного прогулу з 31 березня 2023 року по 20 червня 2024 року

у розмірі 518 009,60 грн.

Суд апеляційної інстанції застосував норми КЗпП України, врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2024 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції зазначив про те, що суд першої інстанції розглянув

усі позовні вимоги ОСОБА_1 та ухвалив рішення щодо кожної з них. Вимога позивача у заяві про ухвалення додаткового рішення достягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за своїм формулюванням та змістом фактично дублює позовну вимогу, щодо якої судом першої інстанції було ухвалене рішення

по суті.

При цьому позивач реалізував своє право на оскарження рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, й суд апеляційної інстанції частково задовольнив його апеляційну скаргу та змінив рішення суду першої інстанції в цій частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У грудні 2024 року Вища школа звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове судове рішення

про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2025 року відкрито касаційне провадження

у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 08 січня 2025 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга Вищої школи мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.

Звільнення позивача було законним (стаття 49-2 КЗпП України). Роботодавець неодноразово пропонував позивачу наявні вакантні посади на підприємстві,

які відповідали освіті та кваліфікація працівника, у тому числі: провідний фахівець відділу юридичного забезпечення, прибиральник службових приміщень відділу ресурсного забезпечення, провідний фахівець відділу розвитку тренерської майстерності, водій відділу ресурсного забезпечення тощо). Позивач відмовився

від зайняття запропонованих посад.

Посади, які бажав зайняти позивач, не відповідали його освіті та кваліфікації.

Посилається на судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ОСОБА_1 , в якому зазначається, що доводи касаційної скарги

є необґрунтованими, суди правильно застосували норми права й встановили

усі фактичні обставини у справі. Висновки судів узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 із серпня 2020 року працював на посаді уповноваженої особи (фахівця)

з питань запобігання та виявлення корупції Української школи (наказ від 07 серпня 2020 року) (а .с. 28, т. 1).

03 лютого 2022 року наказом від 03 лютого 2022 року № 15-к ОСОБА_1 у зв`язку

із введенням в дію нової структури та штатного розпису Української школи був переведений з посади уповноваженої особи (фахівця) з питань запобігання

та виявлення корупції Української школи на посаду уповноваженого

з антикорупційної діяльності Української школи (а. с. 29, т. 1).

31 січня 2023 року наказом № 102-к ОСОБА_1 оголошено простій у зв`язку

2023 року. Із цим наказом ОСОБА_1 ознайомлено 31 січня 2023 року (а. с. 27, т. 1).

31 січня 2023 року ОСОБА_1 надано попередження про заплановане вивільнення, в якому повідомлено, що посада Уповноваженого з антикорупційної діяльності виведена зі структури та штатного розпису Вищої школи з 01 січня 2023 року,

у зв`язку з чим відповідно до статті 49-2 КЗпП України адміністрація попередила,

що посада виводиться зі штатного розпису та буде скорочена. ОСОБА_1 ознайомлений з наказом 31 січня 2023 року (а. с. 7, т. 2).

ОСОБА_1 пропонувалися посади:

провідного фахівця відділу юридичного забезпечення (31 січня 2023 року);

провідного фахівця Центру оцінювання кандидатів на заняття посад державної служби (на правах відділу), провідного фахівця Центру розвитку управлінських компетентностей (на правах відділу), провідного фахівця Центру професійного розвитку у сфері регіонального розвитку та місцевого самоврядування

та відновлення України (на правах відділу), провідного фахівця Центру розвитку компетентностей у сфері прав людини, недискримінації та гендерної рівності

(на правах відділу), провідного фахівця Центру з питань діджиталізації професійного навчання та розвитку (на правах відділу), оператора комп`ютерного набору Центру з питань діджиталізації професійного навчання та розвитку (на правах відділу), провідного фахівця Центру професійного розвитку з питань європейської

та євроатлантичної інтеграції (на правах відділу), провідного фахівця Центру професійного навчання інноваційним інструментам та технологіям у публічному управлінні (на правах відділу), провідного фахівця відділу розвитку тренерської майстерності, провідного фахівця відділу організації освітнього процесу, звітності та забезпечення якості освіти, провідного фахівця відділу методології навчання

і наукових досліджень, провідного фахівця відділу розвитку міжнародного співробітництва, провідного фахівця відділу бюджетного планування та публічних закупівель, робітника з комплексного обслуговування й ремонту будинків відділу ресурсного забезпечення, водія відділу ресурсного забезпечення, прибиральника службових приміщень відділу ресурсного забезпечення, прибиральника території відділу ресурсного забезпечення (31 березня 2023 року).

Від зайняття вказаних посад ОСОБА_1 відмовився (а. с. 7-24, т. 2).

Наказом від 27 березня 2023 року № 212-к ОСОБА_1 оголошено про припинення простою з 31 березня 2023 року (а. с. 31, т. 1).

31 березня 2023 року наказом тимчасово виконувача обов`язків директора Вищої школи № 225-к відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України

ОСОБА_1 було звільнено з посади уповноваженого з антикорупційної діяльності (а. с. 32, т. 1)

З наданого до суду переліку вакантних посад у роботодавця станом на 31 січня

2023 року та на 31 березня 2023 року встановлено, що ОСОБА_1 пропонувалися не всі вакантні посади.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга Вищої школи задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414

цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим

є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (пункт 4 частини першої

статті 36 КЗпП України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір

до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником

або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці,

в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності

чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Водночас, роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Реалізація зазначеного обов`язку повинна відбуватися з урахуванням принципу рівності трудових прав громадян і не може бути обумовлена виключно розсудом роботодавця.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того,

в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника

з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору,

за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким,

що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду

і які існували на день звільнення.

Подібний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду України

від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження

№ 11-431асі18).

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація

або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим

ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника,

які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах: від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 23 липня 2021 року

у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року

у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року

у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21) та багатьох інших.

Указане свідчить про сталість судової практики з вирішення подібних спорів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених

цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми

є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність

або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування

(частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 працював на посаді уповноваженого з антикорупційної діяльності Вищої школи.

У січні 2023 року позивача повідомлено про заплановане вивільнення, зокрема,

що його посада виведена зі структури та штатного розпису Вищої школи та буде скорочена. ОСОБА_1 ознайомлений з відповідним наказом.

Судами встановлено, що 31 січня 2023 року та 31 березня 2023 року ОСОБА_1 пропонувалися посади: провідного фахівця відділу юридичного забезпечення, провідного фахівця Центру оцінювання кандидатів на заняття посад державної служби (на правах відділу), провідного фахівця Центру розвитку управлінських компетентностей (на правах відділу), провідного фахівця Центру професійного розвитку у сфері регіонального розвитку та місцевого самоврядування

Від зайняття вказаних посад ОСОБА_1 відмовився.

31 березня 2023 року наказом тимчасово виконувача обов`язків директора Вищої школи № 225-к ОСОБА_1 було звільнено з посади уповноваженого

з антикорупційної діяльності (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Судами надано оцінку переліку вакантних посад у роботодавця станом на 31 січня

2023 року та на 31 березня 2023 року й встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 пропонувалися не всі вакантні у ропосади.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи і надавши правову оцінку поданим сторонами доказам, вірно виходив із того, що відповідач не здійснив усіх необхідних заходів для працевлаштування позивача, так як не запропонував працівнику всі вакансії, які існували у нього на день звільнення.

Обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору,

тому за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким,

і які існували на день звільнення.

Судом надано оцінку переліку вакантних посад станом на 31 січня 2023 року

та на 31 березня 2023 року, відповідно до якого позивачу пропонувалися не всі вакантні посади, які були у відповідача під час процедури вивільнення позивача.

Крім того, апеляційний суд обґрунтовано не врахував позицію роботодавця про те, що позивачу не пропонувались деякі вакантні посади у зв`язку з їх подальшим скороченням (а. с. 50-52, т. 1; а. с. 25, 31, т. 2), оскільки відповідні посади були вакантними як під час процедури вивільнення, так і в день звільнення позивача. Роботодавець зобов`язаний був запропонувати працівнику всі вакантні посади,

які були на підприємстві протягом періоду вивільнення працівника та існували

на день звільнення.

На вказаних обов`язках роботодавця наголошено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23).

Отже, судами зроблено вірні висновки про недотримання роботодавцем процедури звільнення працівника. Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують,

а з урахуванням статті 40 КЗпП України саме роботодавець має довести законність звільнення працівника з роботи.

При цьому у спірних правовідносинах спір стосується саме порушення процедури вивільнення працівника, зокрема щодо обов`язку роботодавця запропонувати працівнику всі наявні вакантні посади, а не щодо самого факту скорочення,

чи повідомлення працівника про цей факт. Ці обставини сторонами фактично визнані.

Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору по суті обґрунтовано взяли до уваги, що відповідачем не були надані належні та допустимі докази того, що ним позивачу було запропоновані всі вакантні посади (інша робота), які з`явились та існували

на підприємстві з моменту повідомлення позивача про наступне вивільнення

по день звільнення, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював, а отже, роботодавець не дотримався вимог

статті 49-2 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про дотримання роботодавцем та неправильне застосування судами пункту 1 частини першої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не підтвердилися, вони спростовуються установленими судами обставинами справи.

Відповідно до статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення

на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення

про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу

або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш

як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Змінюючи рішення районного суду в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду і вірно зазначив про те,

що середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі статті 235

КЗпП України підлягає стягненню з моменту звільнення працівника та на момент ухвалення рішення по суті в справі про поновлення працівника на роботі.

Апеляційний суд правильно змінив рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу й стягнув з Вищої школи

на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 березня 2023 року по 20 червня 2024 року (518 009,60 грн).

Колегія суддів погоджується із такими висновками апеляційного суду і зауважує,

що касаційна скарга взагалі не містить посилань щодо невірно розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права та незгоди з ухваленими судовими рішеннями по суті вирішення спору, що не може бути правовою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Верховний Суд наголошує, що питання щодо поновлення на роботі вирішується

у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи. Водночас, у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального права та встановлено всі фактичні обставини справи й враховано доводи сторін.

Зроблені судами висновки по суті вирішення спору узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду

з указаного питання є сталою та сформованою.

У зв`язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги

на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи

не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам

в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення

є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів

і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить

до компетенції суду касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення

без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (стаття 401

ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність

та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові

рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 402 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Вищої школи публічного управління залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2024 року

у незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць