№ 523/12336/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

м. Київ

справа № 523/12336/18

провадження № 61-17348св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») про визнання кредитного зобов`язання припиненим.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що 04 лютого 2008 року між нею та Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») укладено договір про надання споживчого кредиту № 11292852000.

З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору між банком та позивачкою 04 лютого 2008 року укладений іпотечний договір, за умовами якого остання передала банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору факторингу від 13 лютого 2012 року № 2 право вимоги, по договору кредиту № 11292852000 від 04 лютого 2008 року перейшло до ТОВ «Кей-Колект», а за договором іпотеки змінений іпотекодержатель.

01 серпня 2015 року в позасудовому порядку ТОВ «Кей-Колект» стало власником іпотечного майна, а саме: квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

29 листопада 2015 року ТОВ «Кей-Колект» направило ОСОБА_1 повідомлення про анулювання заборгованості по кредитному договору (прощення боргу).

Проте, 17 серпня 2018 року позивачка отримала від відповідача повідомлення про наявність у неї заборгованості за вказаним вище кредитним договором.

Позивачка вважає, що ТОВ «Кей-Колект» позбавлено права вимоги по кредитному договору від 04 лютого 2008 року № 11292852000, оскільки кредитне зобов`язання припинило свою дію.

Відповідачем не визнається факт припинення кредитного зобов`язання.

З урахуванням викладених обставин просила суд визнати кредитне зобов`язання, яке виникло на підставі договору про надання споживчого кредиту від 04 лютого 2008 року № 11292852000, укладеного між АКІБ «Укрсиббанк», право вимоги по якому перейшло до ТОВ «Кей-Колект», та ОСОБА_1 , припиненим з 01 серпня 2015 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано припиненим зобов`язання по кредитному договору про надання споживчих послуг від 04 лютого 2008 року № 11292852000, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк», право вимоги по якому перейшло до ТОВ «Кей-Колект», та ОСОБА_1 , з 01 серпня 2015 року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ТОВ «Кей-Колект», як кредитор, задовольнивши свої вимоги за рахунок іпотечного майна у спосіб позасудового врегулювання, у відповідності до положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» втратило право вимоги до ОСОБА_1 за основним зобов`язанням.

Не погодившись з таким рішенням, ТОВ «Кей-Колект» оскаржило його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» про визнання кредитного зобов`язання припиненим залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що неповне виконання кредитного зобов`язання не тягне за собою припинення основного зобов`язання.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить суд оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції оскаржена постанова ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

16 листопада 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Встановлено, що 04 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено кредитний договір № 11292852000, за умовами якого АКІБ «УкрСиббанк» зобов`язався надати, а ОСОБА_1 - прийняти та не пізніше 02 лютого 2029 року повернути кредитні грошові кошти в розмірі 100 000 дол. США, сплативши за їх користування 12,40 % річних.

З метою забезпечення належного виконання кредитного зобов`язання ОСОБА_1 за нотаріально посвідченим іпотечним договором від 04 лютого 2008 року передала в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

У відповідності до п.п.4.1.1. іпотечного договору від 04 лютого 2008 року у разі порушення Іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за цим договором або основного зобов`язання Іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із п.п.4.2.3. іпотечного договору від 04 лютого 2008 року звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, зокрема, на підставі позасудового врегулювання у відповідності до умов цього Договору та Закону України «Про іпотеку».

Право визначення підстави та способу звернення стягнення належить Іпотекодержателю (пункт 4.3 іпотечного договору від 04 лютого 2008 року).

Розділ 5 іпотечного договору від 04 лютого 2008 року містить застереження щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (п.п.5.2.1.).

На підставі договору факторингу від 13 лютого 2012 року № 2, договору від 13 лютого 2012 року відступлення права вимоги за договорами іпотеки до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги по кредитному договору від АКІБ «УкрСиббанк», а за договором іпотеки від 13 лютого 2008 року проведено заміну іпотекодежателя з АКІБ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кей-Колект».

01 серпня 2015 року в позасудовому порядку ТОВ «Кей-Колект» стало власником іпотечного майна, а саме - квартири АДРЕСА_1 .

Запис про право власності ТОВ «Кей-Колект» на вказаний об`єкт нерухомого майна було внесено до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округа Суперфін Б. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 23336380 від 01 серпня 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.

Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.

Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.

Так, відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у вищевказаній редакції, після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.

Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права Велика Палата Верховного Суду врахувала принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.

Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.

Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

Встановлено, що в іпотечному договорі від 04 лютого 2008 року сторони не відступили від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.

01 серпня 2015 року іпотекодержатель ТОВ «Кей-Колект» в позасудовому порядку на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі стало власником іпотечного майна, а саме - квартири АДРЕСА_1 .

Таким чином, після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття кредитором права власності на предмет іпотеки, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними, оскільки зобов`язання за кредитним договором є припиненими з підстав, визначених законом.

При таких обставинах Суворовський районний суд м. Одеси дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на вказане належної уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з`ясованих обставин справи, а тому це рішення, відповідно до статті 413 ЦПК України, необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що суд касаційної інстанції касаційну скаргу задовольнив, постанову апеляційного суду скасував, а рішення суду першої інстанції залишив в силі, на користь ОСОБА_1 за рахунок ТОВ «Кей-Колект» підлягають відшкодуванню судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, в розмірі 1 816 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року скасувати.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року залишити в силі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 1 816 грн судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов