№ 523/9526/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

14 червня 2023 року

місто Київ

справа № 523/9526/18

провадження № 61-756св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,

третя особа - орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року, постановлене суддею Дяченком В. Г., та постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 , яка діє в інтересах дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у липні 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування, у якому просила визнати недійсним договір дарування, укладений між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений 15 грудня 2004 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Просвіркіною Т. В., зареєстрований у реєстрі за № 10971.

Пред`явлені вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що оспорюваний договір укладено щодо частки у розмірі 1/3 частини у праві на житловий будинок з надвірними господарчими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається в цілому з житлового будинку, загальною житловою площею 42, 50 кв. м, та надвірних господарчих споруд.

Спірна частка у праві на будинок належала відповідачу ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Четвертою одеською державною нотаріальною конторою 06 березня 1975 року.

Позивачка зазначала, що перебуває з відповідачем ОСОБА_2 у шлюбі з 08 вересня 2000 року. У шлюбі в них народилися двоє дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

При укладенні оспорюваного договору дарування не отримано згоду органу опіки та піклування й не враховано інтереси дітей.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач ОСОБА_2 позов визнав.

Стислий виклад змісту рішень суду першої інстанції

Рішенням від 17 вересня 2019 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав недійсним договір дарування, укладений між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений 15 грудня 2004 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Просвіркіною Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 10971, щодо 1/3 частини житлового будинку з надвірними господарчими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається в цілому з житлового будинку, загальною житловою площею 42, 50 кв. м, та надвірних господарчих споруд.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що на момент укладення оспорюваного договору місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було визначено законом (частина четверта статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)), іншого житла у дитини не було, дозвіл органу опіки та піклування не отримано, а відтак оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих її майнових прав та порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Стислий виклад змісту рішень суду апеляційної інстанції

Постановою від 30 листопада 2022 року Одеський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_4 , скасував рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.

Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, оскільки суд порушив норми процесуального права, розглянув справу за відсутності ОСОБА_4 , яка не була належно повідомлена про розгляд справи та зазначила про це в апеляційній скарзі.

Апеляційний суд врахував, що право користування частиною будинку на момент укладення оспорюваного договору мав малолітній ОСОБА_2 , у його батьків не було іншого нерухомого житлового майна, правочин вчинено без згоди органу опіки та піклування, тому з наведених підстав суд зробив висновок про задоволення позову, пред`явленого в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 .

Також апеляційний суд виснував, що права дитини ОСОБА_3 порушені не були, оскільки вона народилася після укладення оспорюваного договору.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_4 13 січня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року в частині задоволення позовних вимог, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_4 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, як підставу касаційного оскарження наведених судових рішень визначила відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 15 ЦК України у подібних правовідносинах.

Заявниця зазначила, що суди не застосували частину першу статті 15 ЦК України та не врахували, що за її згодою родина ОСОБА_5 разом із дітьми безперешкодно користувалися спірною частиною житлового будинку, вона не чинила будь-яких дій щодо їх виселення з житлового будинку. Майнові права неповнолітнього ОСОБА_2 були збережені та не порушувалися, тому вчинення батьком малолітньої дитини оспорюваного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування не порушує установлену статтею 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) заборону. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили порушення майнових прав дітей, проте задовольнили позовні вимоги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у квітні 2023 року із застосуванням системи «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 06 березня 2023 року Верховний Суд поновив ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 08 вересня 2000 року позивачка та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб.

ОСОБА_2 та ОСОБА_6 є батьками сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

15 грудня 2004 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар частку у розмірі 1/3 частини у праві на житловий будинок з надвірними господарчими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається в цілому з житлового будинку, загальною житловою площею 42, 50 кв. м, та надвірних господарчих споруд.

Дозволу органу опіки та піклування на укладання оспорюваного договору дарування в нотаріальній справі № 10971 немає.

Відповідно до довідки від 25 травня 2018 року, виданої органом самоорганізації населення комітету мікрорайону «Слобідський» в м. Одесі, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають відповідач ОСОБА_2 , позивачка ОСОБА_6 , а також їхні діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 25 жовтня 2004 року та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 08 січня 2007 року.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що на момент укладення оспорюваного договору дарування батько дітей ОСОБА_2 та їхня мати ОСОБА_6 не мали іншого нерухомого житлового майна.

Право, застосоване судом

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Конструкція недійсності договору потрібна для того, щоб не допускати або припиняти порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. В основі конструкції недійсності (нікчемності та оспорюваності), як правило, перебуває порушення правил ЦК України чи іншого закону.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування частки у розмірі 1/3 частини спірного будинковолодіння від 15 грудня 2004 року, дарувальником за яким є її чоловік та батько їхніх спільних дітей ОСОБА_2 , посилаючись на те, що оспорюваний договір укладено без згоди органу опіки та піклування й із порушенням прав неповнолітніх дітей - сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що укладенням оспорюваного правочину права доньки сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , порушені не були, оскільки дитина народилася після укладення договору дарування.

Судове рішення в частині наведеного висновку не оскаржується ОСОБА_4 , а тому не переглядається Верховний Судом.

Також суди першої та апеляційної інстанцій дійшли переконання, що оспорюваний правочин, який укладено без попереднього дозволу органу опіки та піклування, порушує права сина сторін ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який мав право користування спірною частиною будинковолодіння, з урахуванням того, що батьки дитини на той час не мали іншого нерухомого житлового майна.

ОСОБА_4 не погодилася з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд з урахуванням приписів статті 400 ЦПК України переглядає оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та в межах своїх повноважень не переоцінює докази, належним чином досліджені та оцінені судами попередніх інстанцій.

Заявниця обґрунтовувала касаційну скаргу відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 15 ЦК України у подібних правовідносинах, а також тим, що права ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не порушені оспорюваним правочином, оскільки він проживає в спірному будинковолодінні.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи касаційної скарги з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою, другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача, тому він має довести (а суд - встановити), що йому належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких він звернувся до суду.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитися у належності особі, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Отже, з урахуванням процитованих приписів правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною другою статті 59 СК України передбачено, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов`язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім`ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

У частині третій статті 17 Закону України «Про охорону дитинства»

(тут і далі - в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) зазначено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Майновими правами є будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), що узгоджується з визначенням поняття «майнові права», наданим у статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Житлові права - це суб`єктивні цивільні права щодо отримання житла, проживання у конкретному житловому приміщенні, користування приміщенням та житлово-комунальними послугами, вимагання визнання цих прав від інших (зобов`язаних) осіб, захисту цих прав.

Передбачене у статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, а саме звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт неотримання обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Вирішуючи справу за позовом, поданим в інтересах неповнолітньої дитини, про визнання недійсним договору щодо відчуження належного її батькам житлового майна, обґрунтованим порушенням статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», суду потрібно в кожному конкретному випадку перевіряти наявність в дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, що може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з`ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання.

У справі, що переглядається, суди встановили, що на час укладення оспорюваного договору дарування спірне будинковолодіння було єдиним місцем проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , іншого житла дитина та її батьки у власності чи користуванні не мали.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з оцінкою суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний правочин, який укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, на момент його укладення суперечив правам дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який мав право користування спірною частиною будинковолодіння та не мав іншого житла, тому оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову є законним й обґрунтованим.

Зазначені висновки сформульовані Верховним Судом з огляду на конкретні обставини справи, що переглядається, та докази, подані учасниками справи й оцінені судами у сукупності.

Довід касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах є безпідставним, оскільки Суд неодноразово викладав висновки щодо порушення прав дитини укладенням її батьками без згоди органу опіки та піклування правочину з приводу житлового майна, правом користування яким мала дитина, за умови відсутності у неї іншого житла. Зокрема, у постанові від 21 жовтня 2019 року у справі № 205/221/13-ц (провадження № 61-43322ск18) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорюваним договором купівлі-продажу квартири від 02 березня 2010 року порушено права позивача, 1992 року народження, який був зареєстрований у спірній квартирі з 10 січня 1995 року, проживав у ній разом з батьками, а на час укладення договору був неповнолітнім (мав повні 17 років). Також Верховний Суд врахував, що відповідачі не подали до суду докази непроживання дитини в спірній квартирі на час вчинення оспорюваного правочину.

Висновки суду апеляційної інстанції, зроблені у справі, що переглядається, узгоджуються з наведеними висновками Верховного Суду.

У справі, що переглядається, Верховний Суд також врахував, що оспорюваний договір дарування частки у розмірі 1/3 частини у праві на спірне будинковолодіння є безоплатним, ОСОБА_4 має інше житло, тому визнання цього договору недійсним відповідає критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини та переслідує легітимну мету - повернення дитині права користування жилим приміщенням. У такому висновку Верховний Суд керувався й тим, що ЦК України, за загальним правилом, захищає права добросовісного набувача у випадку набуття майна за відплатним договором, а не у разі його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Врахувавши фактичні обставини справи, що переглядається, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися. Інші доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленим судом апеляційної інстанції судовим рішенням, а також до вимоги здійснити переоцінку досліджених судом доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції з процесуальних підстав та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову й Верховний Суд погодився з таким судовим рішенням апеляційного суду, тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції, яке вже скасоване апеляційним судом, немає.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак