Постанова

Іменем України

25 лютого 2021 року

м. Київ

справа №537/1374/17

провадження №61-13263св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 січня 2020 року у складі судді Зоріної Д. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року у складі колегії суддів Триголова В. М., Дорош А. І., Любова О. А.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк), третя особа - ОСОБА_2 , з позовом, вимоги якого уточнила під час розгляду справи та просила визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 18 квітня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк».

Позов мотивовано тим, що 18 квітня 2008 року між сином позивача - ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 31 420 доларів США зі строком погашення до 18 квітня 2023 року, та зі сплатою 12,96 % річних за користування коштами.

18 квітня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку банку передана квартира АДРЕСА_1 , власником, якої є позивач.

Проте, позичальник не отримував за кредитним договором кредитні кошти у розмірі 31 420 доларів США, а отже відповідач не виконав взятих на себе зобов`язань щодо надання кредиту в іноземній валюті, у зв`язку із чим вказаний договір є недійсним, а позичальник не має жодних зобов`язань перед банком.

Позивач вважає порушеною істотну умову кредитного договору щодо порядку видачі та погашення кредиту, оскільки вона не відповідає вимогам Інструкції про касові операції в банках України.

Пунктом 8.2 кредитного договору передбачено відкриття позичальнику рахунку, який реально не відкривався, про що свідчить відсутність укладання договору про відкриття рахунку.

З урахуванням положень правил ведення касових операцій і правил відображення таких операцій в бухгалтерському обліку в банках України, встановленому законом, видача та погашення кредиту в готівковій іноземній валюті можливо виключно з використанням поточного рахунку клієнта, відкритого йому в установі банку на підставі договору банківського рахунку відповідно до положень глави 72 ЦК України. Проте, рахунок під номером НОМЕР_1 не є поточним рахунком клієнта, а призначений лише для внутрішньобанківського обліку, та такі рахунки відкриваються банками для власних потреб і на власний розсуд.

Таким чином, договір на обслуговування рахунку № НОМЕР_1 між банком та позичальником не укладався, а вказаний рахунок не є рахунком клієнта, а недійсність пункту кредитного договору щодо видачі та погашення кредиту тягне за собою недійсність кредитного договору в цілому, оскільки без шляхів видачі та погашення кредиту кредитний договір неможливо виконувати.

Крім того, кредитний договір укладено з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки підписано під впливом обману з боку банку. Також сторонами не узгоджено всіх істотних умов договору, а встановлені розміри відсоткової ставки не відповідають фактично встановленими у договорі розмірами. Банк не повідомив позичальнику найменування нормативних документів, вимогам яких повинна відповідати продукція - кредит, а також не надав інформації згідно пункту 2 статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг».

Під час підписання кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та реальної відсоткової ставки, чим ввів споживача в оману, оскільки проведеним за його ініціативою аудитом встановлено, що реальна ставка складає 16,318 % річних в той час, коли кредит повинен був бути наданий під відсоткову ставку у розмірі 12, 96 %.

За таких обставин, недійсність основного зобов`язання свідчить про недійсність правочину щодо його забезпечення, а тому наявні підстави для визнання недійсним договору іпотеки.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що кредитний договір, на недійсність якого посилається позивач як на підставу недійсності оскаржуваного договору іпотеки, укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, зміст договору не суперечить вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, зобов`язання по договору кредиту сторонами виконувалися, зокрема, банк надав позичальнику грошові кошти в передбаченому розмірі, а позичальник здійснював їх повернення, а отже відсутні підстави вважати недійсним договір іпотеки, укладений в забезпечення виконання кредитних зобов`язань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи касаційної скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки доводам позивача щодо наявності обману з боку відповідача, та не надано оцінки відповіді по третьому та четвертому питанню висновку судово-економічної експертизи, проведеної Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, в якому зазначено, що реальна відсоткова ставка становить 16,30 % річних та сукупна вартість кредиту становить 66 916,18 доларів США. Також зазначено, що розмір щомісячного платежу 362,57 доларів США не відповідає відсотковій ставці, яка була визначена в розмірі 12,96 % річних згідно з умовами договору кредиту від 18 квітня 2008 року.

Тобто при підписанні кредитного договору банком приховано та введено в оману позичальника стосовно відсоткової ставки, що є неприпустимим при підписанні кредитного договору. Вказане підтверджено висновком судово-економічної експертизи, проте суди не надали цьому доказу оцінки у наведеній частині.

Таким чином, кредитний договір підписано під впливом обману з боку банку, а окрім того, сторонами не узгоджено всіх істотних умов договору, оскільки узгоджені у договорі розміри відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам відсоткової ставки. Перед підписанням кредитного договору банк навмисно ввів позичальника та позивача в оману через свідомо надану недостовірну інформацію, яку повинен був надати перед укладанням правочинів для всебічного і повного ознайомлення з умовами кредитування та інше. Банк під час укладання кредитного договору, приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та реальної відсоткової ставки за цим кредитним договором.

Приховання під час укладення кредитного договору банком повної та об`єктивної інформацію щодо реальної відсоткової ставки, що приводить до збільшення абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позичальник сплатив би відповідачу - є беззаперечним обманом з боку відповідача.

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

При наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину недійсності правочину.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання правочину нікчемним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У пунктах 69-73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

Судами попередніх інстанцій не в повному обсязі досліджені матеріали справи, а також доводи позовної заяви та підстави визнання кредитного договору недійсним з приводу порушення чинного законодавства та підстав недійсності кредитного договору, а саме: факт порушення діючого законодавства при підписанні кредитного договору підтверджується Інструкцією про касові операції в банках України, затвердженої постановою правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року, в якій зазначено, що у відповідності до пункту З глави 2 Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою правління НБУ від 14.08.2003 року № 337, облік операцій з надання та повернення фізичною особою-резидентом через операційну касу банку готівкового кредиту в іноземній валюті за кредитним договором відбувається шляхом зарахування на відкритий клієнту поточний рахунок в банку 2620.

З урахуванням положень генеральної ліцензії (письмового дозволу Національного банку України з додатком на право здійснення операцій з іноземною валютою) та положень правил ведення касових операцій і, відповідно, правил відображення таких операцій в бухгалтерському обліку в банках України, встановленому законом, видача га погашення кредиту в готівковій іноземній валюті можливо виключно з використанням поточного рахунку клієнта, відкритого йому в установі банку на підставі договору банківського рахунку відповідно до положень глави 72 ЦК України.

Поточними рахунками клієнта, згідно Плану рахунків в банках України, затвердженому Постановою правління Національного банку України №280 від 17 червня 2004 року, є рахунки 2620, що призначені для обліку коштів клієнта.

Проте, договору на обслуговування рахунку № НОМЕР_1 між банком та позичальником не укладалося, вказаний рахунок, не є рахунком клієнта.

Відтак банк не мав права на використання внутрішньобанківських рахунків на приймання від фізичних осіб готівки іноземної валюти на рахунки, відмінні від поточного, оскільки це є грубим порушенням Інструкції про касові операції в банках України та Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України.

Таким чином, пункт 8.2. кредитного договору суперечить встановленому чинним законодавством порядку видачі та повернення отриманих кредитів, порядку здійснення касових операцій з готівковою національною валютою, порядку відображення операцій з готівковою іноземною валютою в бухгалтерському обліку банку, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», і є недійсним, оскільки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

18 квітня 2004 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні грошові кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, визначений у пункті 8.1 цього договору.

За умовами пункту 8.1 кредитного договору, банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 31 420 доларів США з терміном повернення до 18 квітня 2023 року на наступні цілі: 26 000 доларів США - на споживчі цілі; у розмірі 780 доларів США - на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту; у розмірі 160 доларів США - для страхування майна; у розмірі 130,09 доларів США - для особистого страхування; у розмірі 4 350 доларів США - на сплату страхових платежів.

За умовами цього ж пункту договору, позичальник зобов`язався сплачувати відсотки за користування кредитом в розмірі 1,08% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у межах надання кредиту, 0,96 % річних від суми зарезервованих ресурсів - винагорода за резервування ресурсів.

За пунктом 8.2 кредитного договору, банк повинен відкрити позичальнику рахунок № НОМЕР_2 для зарахування коштів, спрямованих на зарахування коштів, погашення заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди та інших платежів.

У забезпечення виконання вказаних кредитних зобов`язань, 18 квітня 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , як майновим поручителем, укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано майно - двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 48,40 кв.м, яка належить іпотекодавцям на праві спільної сумісної власності.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Його спадкоємцями є мати - ОСОБА_1 , дочка - ОСОБА_2 , 2012 року народження.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звернувшись до суду з даним позовом у якості правової підстави для визнання договору іпотеки недійсним, позивач посилається на недійсність основного зобов`язання - кредитного договору, що тягне недійсність правочину, вчиненого у його забезпечення. У якості правової підстави послалась на частину другу статті 548 ЦК України, відповідно до якої недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. При цьому, в обґрунтування недійсності кредитного договору посилається на те, що позичальник не отримував кредитні кошти, банком порушено істотну умову кредитного договору щодо порядку видачі та погашення кредиту, а також, що в порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» кредитний договір укладено під впливом обману, сторонами не узгоджено усіх істотних умов договору, а встановлені розміри відсоткової ставки не відповідають фактично встановленим розмірам.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 546 ЦК Українипередбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК Українив силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК Україниіпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - станом на день укладення іпотечного договору) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

У справі, яка переглядається, презумпція правомірності кредитного договору, у забезпечення якого укладено оспорюваний позивачем договір іпотеки, не спростована, зокрема відсутнє рішення суду, яке набрало законної сили, про визнання його недійсним або про встановлення його нікчемності, а також не доведено нікчемності цього основного договору у рамках розгляду даної справи.

Так, висновком судового експерта Київського науково - дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведення судово-економічної експертизи від 20 лютого 2019 року, встановлено факт надання ОСОБА_4 кредитних коштів у розмірі 26 000 доларів США з каси АТ КБ «Приватбанк». Факт отримання коштів також підтверджується видатковим касовим ордером №1 від 18 квітня 2008 року, заявою на видачу готівки №1 від 18 квітня 2008 року.

ОСОБА_4 погашав кредит, тобто здійснював повернення фактично наданих йому у кредит коштів, а факт прийняття готівки іноземної валюти від ОСОБА_4 на рахунок № НОМЕР_1 підтверджується висновком судового експерта Київського НДІСЕ, складеного за результатами проведення судово-економічної експертизи від 20 лютого 2019 року.

Тобто, зобов`язання по договору кредиту від 18 квітня 2008 року сторонами виконувалися, зокрема, банк надав позичальнику грошові кошти в передбаченому розмірі, а останній здійснював їх повернення.

За таких обставин, доводи позивача про неотримання позичальником кредитних коштів є безпідставними та спростовані судами під час розгляду справи на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів.

Під час розгляду справи суди попередніх інстанцій дали належну оцінку посиланням позивача на порушення банком вимог Закону України «Про захист прав споживачів» при укладанні кредитного договору, зокрема в частині введення позичальника в оману щодо розміру відсоткової ставки, нарахування відповідачем реальної процентної ставки за користування кредитом, яка не відповідає відсотковій ставці, та яка була передбачена умовами кредитного договору, та правильно виходили з того, що такі обставини не є підставою для визнання кредитного договору недійсним в цілому та не свідчить про нікчемність в цілому основного зобов`язання, оскільки наявність таких обставин може бути предметом у спорі щодо розміру заборгованості по кредиту, зокрема розміру нарахованих відсотків. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому.

У справі, яка переглядається, установлено, що кредитний договір, на недійсність якого посилається позивач, підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та тривалий час виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов. При цьому, відповідно до кредитного договору, перед його підписанням позичальник був повідомлений про всі істотні умови угоди, що і підтвердив своїм власноручним підписом.

Доводи касаційної скарги позивача про порушення банком Закону України «Про захист прав споживачів» при укладанні кредитного договору в частині введення позичальника в оману щодо розміру відсоткової ставки, є аналогічними аргументам позовної заяви та апеляційної скарги, які обґрунтовано відхилені судами попередніх інстанцій з тих підстав, що висновок економічної експертизи не свідчить про введення ОСОБА_4 в оману в момент підписання кредитного договору щодо його істотних умов, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення здорожчання кредиту.

Погашаючи кредит протягом тривалого часу ОСОБА_4 не міг не знати про відсоткову ставку, встановлену графіком погашення кредиту. У випадку безпідставного перерахування позичальником на користь банку частини кредитних коштів, які, за доводами позивача, ОСОБА_4 не отримував, позичальник мав право на проведення відповідного перерахунку, або повернення помилково сплачених кредитних коштів.

При цьому, висновок експерта є лише одним із доказів, який оцінюється судом в сукупності з іншими доказами.

Доводи касаційної скарги щодо використання банком для перерахування кредитних коштів неправильного банківського рахунку, не спростовують встановленого судами факту існування між сторонами кредитних правовідносин та не є підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного у забезпечення кредитного договору.

Установивши, що кредитний договір, на недійсність якого посилається позивач як на підставу недійсності договору іпотеки, укладено у письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, зміст договору не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного у забезпечення цього кредитного зобов`язання, за тих обставин, з якими позивач у позові пов`язує недійсність цього правочину.

Під час розгляду справи презумпція правомірності кредитного договору, у забезпечення якого укладено оспорюваний позивачем договір іпотеки, не спростована, невідповідність його вимогам закону не встановлена, а отже відсутні підстави вважати, що договір іпотеки є недійсним у зв`язку з недійсністю основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 548 ЦК України.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18), оскільки у цій справі вирішено спір про стягнення заборгованості за кредитним договором, а висновки у наведеній постанові стосуються встановлення нікчемності умови договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15 листопада 2016року.

У справі, яка переглядається, спір стосується визнання недійсним договору іпотеки з підстав недійсності основного зобов`язання, у забезпечення якого він укладений. Кредитний договір, на недійсність якого посилається позивач, та оспорюваний у цій справі договір іпотеки, укладено 18 квітня 2008 року. При цьому, заявник посилається на недійсність цих правочинів в цілому, та не ставила питання про нікчемність окремих умов кредитного договору щодо сплати на користь банку комісій, зборів або платежів за дії, які не є послугою.

Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 94, 95 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) та у пунктах 69-73 постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), які стосуються встановлення нікчемності правочину у мотивувальній частині судового рішення, оскільки, у справі яка переглядається недійсність кредитного договору від 18 квітня 2008 року прямо не встановлена законом, а тому презумпція його правомірності підлягала спростуванню на загальних підставах. При цьому, посилання позивача на нікчемність окремих умов кредитного договору не свідчить про його недійсність в цілому, та не тягне собою недійсність правочину щодо його забезпечення - договору іпотеки, що є предметом у цій справі.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи та ґрунтуються на доведенні необхідності переоцінки доказів, які були досліджені та оцінені судом з додержанням норм процесуального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 січня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко