Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 538/322/21

провадження № 61-12868св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Сенча»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сенча» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року у складі судді Зуб Т. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Лобова О.А., Дорош А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Сенча» (далі - ТОВ «Сенча», товариство) усунути перешкоди в користуванні майном шляхом повернення належної їй на праві власності земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради Миргородського району Полтавської області.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що їй належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, яка розташована на території Сенчанської сільської ради.

Між нею і ТОВ «Сенча» був укладений договір оренди землі від 29 серпня 2012 року та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки від 29 серпня 2012 року. Договір укладено на 15 років.

Водночас цей договір оренди землі не зареєстрований у встановленому законом порядку, а державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі, тому не може впливати на момент набрання чинності. Оскільки ТОВ «Сенча» не здійснило державної реєстрації договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, він не набрав чинності, а товариство не отримало прав орендаря за договором оренди землі.

З метою вирішення спору в досудовому порядку позивачка 30 січня 2021 року надіслала ТОВ «Сенча», заяву в якій просила підтвердити правові підстави користування спірною земельною ділянкою, і зазначила, що з метою вирішення спору в досудовому порядку товариству необхідно надати докази правомірного використання земельної ділянки або направити додаткову угоду про розірвання договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, де зазначити: дату підписання; про розірвання договору за взаємною згодою, а також інформацію про договір і про об`єкт оренди. Відповідач жодної відповіді не надав. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Лохвицький районний суд Полтавської області рішенням від 22 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не оспорює сам договір оренди землі, позовних вимог про його розірвання не заявляла. При цьому позивачка не довела як саме відсутність державної реєстрації договору порушує її права як орендодавця. При цьому суд виходив з того, що сторони підписали договір оренди землі, отже, між ними було досягнуто згоди про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні і є необхідними для договорів цього виду, договір було зареєстровано у встановленому законом порядку.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Полтавський апеляційний суд постановою від 05 липня 2021 року рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сенча» судові витрати на правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн.

Апеляційний суд постанову мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявлені позивачкою вимоги є безпідставними, оскільки вона не довела, що відповідач користується її земельною ділянкою без правових підстав та порушує її право законного володільця.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц та постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 541/726/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 500/2838/16-ц, від 30 березня 2021 року у справі № 908/321/20, від 19 травня 2021 року у справі № 624/410/20, від 26 травня 2021 року у справі № 364/1159/19.

Касаційна скарга мотивована неврахування судами того, що договір оренди землі складено й підписано 29 серпня 2012 року, однак до 01 січня 2013 року не проведено його державної реєстрації, тобто він не набрав чинності, а ТОВ «Сенча» не отримало прав орендаря за договором оренди землі. Водночас проведення 16 грудня 2013 року державної реєстрації права оренди не може підмінити державну реєстрацію самого правочину.

У вересні 2021 року ТОВ «Сенча» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що позивачка, звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, не оспорює сам договір оренди землі та не заявляє вимог про його розірвання. Крім того, ОСОБА_1 не зазначила, яким чином відсутність державної реєстрації договору порушує її права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

27 серпня 2021 року справа № 538/322/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради.

29 серпня 2012 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Сенча» був укладений договір оренди цієї земельної ділянки строком на 15 років.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня та від 26 лютого 2021 року встановлено, що право оренди земельної ділянки за договором оренди землі від 29 серпня 2012 року зареєстроване державним реєстратором реєстраційної служби Лохвицького районного управління юстиції Полтавської області 16 грудня 2013 року, номер запису про інше речове право 3934351.

Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки від 29 серпня 2012 року орендодавець передала, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку загальною площею 2,95 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не повною мірою.

Згідно з частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або законних інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

На час підписання договору оренди частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачалось, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. При цьому у статті 125 ЗК України було визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Крім того, частиною п`ятою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (тут і далів редакції, чинній на час спірних правовідносин).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

У цій справі суди встановили, що на підставі договору оренди землі 29 серпня 2012 року ОСОБА_1 передала спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «Сенча» строком на 15 років. Цим договором оренди землі передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 43).

Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації.

Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України «Про оренду землі».

З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими з тексту статей 182 640 657 732 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» були виключені статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року товариство не могло зареєструвати договір оренди землі.

Схожі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Водночас проведення 16 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 29 серпня 2012 року не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року.

Отже, оскільки ТОВ «Сенча» не здійснило державної реєстрації договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, як це передбачено умовами договору, договір між ТОВ «Сенча» і ОСОБА_1 чинності не набрав і, відповідно, товариство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі.

Фактичне виконання умов договору оренди землі без його державної реєстрації не свідчить про його укладення.

У зв`язку із цим безпідставними є висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог та відсутність порушень прав позивачки.

Водночас не заслуговують на увагу і доводи, наведені у відзиві на касаційну скаргу про безпідставність позовних вимог у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не оспорює сам договір оренди землі та позовних вимог про його розірвання не заявляла, з огляду на таке.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Згідно зі статтями 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Таким чином, у разі оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

З урахуванням того, що при розгляді встановлено підставу, яка зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції не аналізує інших підстав відкриття касаційного провадження.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила здійснити розподіл судових витрат, понесених нею при розгляді цієї справи, в тому числі і стягнути витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою - шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Таким чином обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з актами приймання-передачі від 29 березня 2021 року, від 18 травня 2021 року та від 29 липня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 25 січня 2021 року загальна сума наданих послуг правничої допомоги становить 34 000,00 грн.

У цій справі ТОВ «Сенча» не скористалося правом на заперечення розміру визначених адвокатом Сенкевичем В. І. витрат на правову допомогу, понесених ОСОБА_1 під час розгляду справи в місцевому, апеляційному та касаційному суді, а тому немає підстав для їх зменшення.

За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 908,00 грн, а за подання апеляційної та касаційної скарг 1 362,00 грн та 1 816,00 грн відповідно.

У зв`язку із цим з ТОВ «Сенча» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 34 000,00 грн, а також витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 4 086,00 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сенча» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою задовольнити.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Сенча» усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні майном шляхом повернення належної їй на праві власності земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради Миргородського району Полтавської області.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сенча» на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 34 000,00 (тридцять чотири тисячі) грн, а також 4 086,00 (чотири тисячі вісімдесят шість) грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов