ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2023 року

м. Київ

справа №540/5635/21

адміністративне провадження № К/990/10260/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року (судді: Шляхтицький О.І., Домусчі С.Д., Семенюк Г.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування

У вересня 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, в якому просив:

-стягнути з Держави України в особі прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на його користь матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного частинами 3-5 Закону України "Про прокуратуру" у сумі 948 011 грн. та щомісячної надбавки за вислугу років передбаченої частиною 7 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" у сумі 375928 грн., завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 15 листопада 2016 року по 26 березня 2020 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з 19 грудня 1994 року він проходить службу в органах прокуратури України. З 15 листопада 2016 року працює в прокуратурі Автономної Республіки Крим, де з 15 листопада 2016 року по 29 грудня 2017 року обіймав посаду заступника начальника слідчого відділу, з 29 грудня 2017 року перебуває на посаді прокурора відділу.

Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), що є підставою відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України для відшкодування матеріальної шкоди, завданої фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними.

У зв`язку з цим, на переконання позивача, заробітна плата нараховувалася та виплачувалася у обсягах значно менших, ніж це передбачено чинним законодавством.

З метою відшкодування завданої матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати позивач звернувся до прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя із запитом. У відповідь на запит листом № 29-552 вих21 від 13 вересня 2021 року відповідачем повідомлено, що заробітна плати у період з 15 листопада 2016 року по 26 березня 2020 року позивачу нараховувалась відповідно до окладів займаних посад на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року зі змінами, а підстав для відшкодування неотриманої частини заробітної плати на теперішній час не встановлено.

Позивач вважав, що бездіяльністю Держави України в особі прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

З 19 грудня 1994 року позивач проходить службу в органах прокуратури України. З 15 листопада 2016 року позивач працює в прокуратурі Автономної Республіки Крим. З 15 листопада 2016 року по 29 грудня 2017 року переведений на посаду заступника начальника слідчого відділу прокуратурі Автономної Республіки Крим. З 29 грудня 2017 року по теперішній час працює в прокуратурі Автономної Республіки Крим, яка є регіональною прокуратурою. До обласної прокуратури Автономної Республіки Крим, у зв`язку з реформуванням органів прокуратури запровадженого Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ позивач не переведений.

07 вересня 2021 року позивач звернувся до прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя із запитом, у якому просив відшкодувати йому матеріальну шкоду, завдану актами і діями, що визнані неконституційними відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" та щомісячної надбавки за вислугу років, передбаченої частиною 7 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві га перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 15 листопада 2016 року по 26 березня 2020 року.

Листом від 13 вересня 2021 року № 29-552 вих 21 прокуратурою Автономної Республіки Крим та міста Севастополя повідомлено, що підстав для відшкодування позивачу недоотриманої частини заробітної плати за період з 15 листопада 2016 року по 26 березня 2020 року відповідно до Рішення № 6-р/2020, на теперішній час, не встановлено.

Позивач, вважаючи протиправною невиплату заробітної плати з посадового окладу, визначеного частиною 7 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» за період з 15 листопада 2016 року по 26 березня 2020 року звернувся до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що діями Держави України порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людний і основоположних свобод.

Суд першої інстанції наголосив, що в Україні на момент звернення позивача до суду з відповідним позовом відсутні норми, які напряму регулювали б порядок відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами. Тому в даному випадку норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 807/1171/16, зазначив, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28 грудня 2014 року № 80-VIII та Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28 грудня 2014 року № 79-VIII прийняті пізніше Закону України 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», а тому з 2015 року норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовувалися у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.

Також колегія суддів дійшла висновку, що у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у резолютивній частині рішення чітко вказано, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Тобто, до визнання Конституційним Судом неконституційними окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, у відповідача не виникло підстав обраховувати посадовий оклад позивача, з урахуванням приписів статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 2, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Скаржник вказує, що підставою для касаційного оскарження відповідно до пункту 2 частини 4 статті 328 КАС України є необхідність відступити від висновку викладеного у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року № 807/1171/16 та від 28 січня 2021 року № 560/703/20, оскільки висновки Верховного Суду, зроблені під час розгляду справи стосуються інших правовідносин, ніж у цих справах, і не можуть бути застосовані при розгляді даної адміністративної справи.

Також в обґрунтування пункту 3 частини 4 статті 328 КАС України скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах про стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок визнання неконституційним Закону України.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а спірну постанову апеляційного адміністративного суду без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 квітня 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2023 року призначено справу до розгляду.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість вимог поданої касаційної скарги Верховний Суд виходить з наступного.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (постанови Верховного Суду від 09 вересня 2020 року № 807/1171/16 та від 28 січня 2021 року № 560/703/20 з огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020).

Також підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах про стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок визнання неконституційним Закону України.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 825/575/16, від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 807/1171/16, від 27 жовтня 2020 року у справі № 826/18228/16, Суд зазначив, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28 грудня 2014 року № 80-VIII та Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28 грудня 2014 року № 79-VIII прийняті пізніше Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтеня 2014 року № 1697-VII, а тому у 2015 році норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону. Відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505.

Крім того, у постановах від 14 вересня 2021 року у справі № 320/1874/19, від 18 серпня 2022 року у справі № 200/2499/21-а, від 20 жовтня 2022 року у справі № 320/13773/20 Верховний Суд звернув увагу на те, що зміни до Постанови № 505, зокрема, щодо розмірів окладів працівників органів прокуратури не вносились, законами про Державний бюджет України на відповідні періоди не було передбачено видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а тому відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України «Про прокуратуру».

У Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 Конституційний Суд України указав на те, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, згідно з яким рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).

У Рішенні від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, на яке посилається позивач, Конституційний Суд України визначив, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України визначено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Крім того, Верховний Суд уважає, що 25 вересня 2019 року набув чинності Закон № 113-ІХ.

Здійснюючи системний аналіз приписів Закону № 113-ІХ, Верховний Суд у постановах від 14 липня 2022 року у справах № 160/13767/20, № 240/1984/21, від 28 липня 2022 року у справі № 620/1338/21, від 09 серпня 2022 року у справі № 240/15182/21, від 11 серпня 2022 року у справі № 120/3931/21-а, від 18 серпня 2022 у справі № 200/2499/21-а, від 08 вересня 2022 року у справі № 360/931/21 та інших, дійшов висновків про те, що на період, тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови № 505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ.

Положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи непроходження атестації.

Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону № 113-IX.

У постановах від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14, від 26 травня 2022 року у справі № 540/1268/21 та інших Верховний Суд вказував, що з набранням чинності (16 січня 2020 року) постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» (далі - Постанова № 1155), яка втратила чинність 05 червня 2021 року, не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тому виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітну плату відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до постанови № 505 і постанови № 1155).

Стосовно застосування Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 необхідно зазначити, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у цьому Рішенні (абзац одинадцятий підпункту 2.2 пункту 2), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом.

Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 указує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.

Конституція України, як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах, зокрема, від 21 вересня 2021 року у справі № 160/6204/20, від 13 жовтня 2021 року у справі № 560/4176/19, від 26 листопада 2021 року у справі № 200/14545/19-а та інших, віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні та стосувалося без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати в органах прокуратури.

Тобто, Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, на яке посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України та пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами у редакції Закону № 113-ІХ без обмежень у цій справі, пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

Тож за висновком Верховного Суду у вказаних справах, до прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови № 505.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд уважає за доцільне зазначити, що статтями 8 129 147 Конституції України гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Надаючи правову оцінку доводам позивача, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року № 807/1171/16 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020.

Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаних постанов, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.

Стосовно посилань скаржника на відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 січня 2021 року № 560/703/20, Суд зважає на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20, пункт 39) конкретизувала свої висновки щодо визначення подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність варто також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 28 січня 2021 року, на яку посилається скаржник, предметом спірних правовідносин були дії Держави Україна в особі Міністерства юстиції України щодо невиплати судді апеляційного суду заробітної плати відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

Натомість у цій справі предметом спірних правовідносин є дії прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя щодо невиплати прокурору матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного Законом України «Про прокуратуру».

Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.

Дослідивши зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, колегія суддів дійшла висновку про помилковість доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Також Суд зазначає, що на переконання позивача, спір у цій справі виник у зв`язку із бездіяльністю органу прокуратури, щодо неналежного розрахунку з позивачем заробітної плати, з якою позивач пов`язує завдання йому матеріальної шкоди.

З цього приводу у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 440/557/21, Суд зауважив, що недоотримана частина заробітної плати, не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України.

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2023 року у справі № 200/7984/21 Суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень частини третьої статті 152 Конституції України через недоведення позивачкою наявності майнової шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між нею та протиправною бездіяльністю відповідача.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції, належним чином установивши фактичні обставини справи, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що оскаржуване судове рішення, переглянуте судом касаційної інстанції в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а спірне судове рішення без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

Судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов