Постанова

Іменем України

05 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 545/571/19

провадження № 61-17993св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

особа, яка подавала апеляційну скаргу - акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в складі колегії суддів Карпушина Г. Л., Гальонкіна С. А., Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») про захист прав споживачів, визнання дій неправомірними та визнання кредитного договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району №13 від 15 березня 2012 року, він отримав у приватну власність квартиру АДРЕСА_1 . Для поліпшення житлових умов сім?ї та ремонту в новій квартирі (так як житло не було обладнане умовами для проживання) позивач вирішив отримати кредит в ПАТ «Дельта Банк» для купівлі побутових речей.

03 липня 2012 року він уклав з ПАТ «Дельта Банк» кредитний договір № К-4438010 (далі - кредитний договір) відповідно до якого банк зобов`язувався надати грошові кошти в розмірі 120 000 грн на строк до 02 липня 2019 року з остаточною виплатою суми кредиту та процентів в сумі 265 459,57 грн. В рахунок забезпечення по кредиту між сторонами було укладено 03 липня 2012 року договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку власну квартиру. Додатково в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 4438010, відповідно до умов якого остання зобов`язалася нести солідарну відповідальність разом з позивачем за виконання ним умов кредитного договору.

Позивач вважає, що при наданні кредиту відповідач діяв із порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», ввівши споживача в оману, а тому даний договір є недійсним.Спірний правочин не містить істотних умов, зазначених у статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (затверджених постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року), а саме: а) відомостей про державні субсидії, на які споживач має право, та спосіб їх отримання; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; банку відсутнє письмове підтвердження від споживача (позивача) про ознайомлення з вищенаведеною інформацією, банком не надано документів, що позивач був письмово ознайомлений з істотними умовами кредитного договору.

Також позивач зазначив, що не надаючи таку інформацію, банк порушив вище перелічені вимоги та ввів споживача в оману стосовно реальної процентної ставки та загальної сукупної вартості кредиту, що при укладенні договору перевищувала її, ніж та сума, котра зазначалася в договорі та представлялася споживачу банком перед укладенням спірного договору. Банком не було проведено переддоговірну роботу, що пов`язує з ознайомленням споживача з умовами кредитування, які надає банк та на які сподівається споживач.

Тому позивач вважає, що банк здійснив укладення спірного кредитного договору з істотним порушенням Закону України ЗУ «Про захист прав споживачів» та статей 202 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що є підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину.

Позивач просив визнати дії ПАТ «Дельта Банк» неправомірними та визнати недійсним кредитний договір № К-4438010, укладений 03 липня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 21 квітня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано дії ПАТ «Дельта Банк» неправомірними та визнано недійсним кредитний договір № К-4438010 укладений 03 липня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що умови кредитного договору, за якими позивач повинен сплатити відповідачу крім процентів за користування кредитом, ще й комісію, є несправедливими та відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» ці умови договору є недійсними. Тому суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання спірного кредитного договору недійсним.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 21 квітня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Дельта Банк» про захист прав споживачів, визнання дій неправомірним та визнання кредитного договору недійсним. Вирішено розподіл судових витрат.

Апеляційний суд вказав, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки положення оспорюваного договору щодо встановлення комісії за управління кредитом суперечать вимогам статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», укладений між сторонами кредитний договір є недійсним, а дії банку при його укладенні - неправомірними. Однак, суд не врахував, що за абзацом 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на день укладення спірного правочину) такі положення кредитного договору є нікчемними, а тому визнанню недійсними не потребують.

Крім того, судом першої інстанції не враховано статтю 217 ЦК України, та безпідставно визнано недійсним кредитний договір в цілому, оскільки недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин. Судом першої інстанції, проведено оцінку вимог позивача без врахування рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 вересня 2014 року в справі № 545/2979/14-ц. Цим рішенням з позивача та поручителя ОСОБА_2 солідарно стягнено на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за спірним кредитним договором № К-4438010. Дане рішення набрало законної сили. За вказаних обставин, обраний спосіб захисту є нераціональним та таким, що не відповідає загальним принципам цивільного судочинства, а тому вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

02 листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 21 квітня 2020 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 22 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року та витребував справу з суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 липня 2018 року № 227/277/17 та постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 551/424/16-ц. Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам у справі, не дослідив їх. Зокрема, є помилковим посилання апеляційного суду на судове рішення у справі № 545/2979/14-ц, оскільки таке скасоване за нововиявленими обставинами рішенням суду від 09 лютого 2021 року (копію якого позивач додав до касаційної скарги).

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У грудні 2021 року представник АТ «Альфа-Банк» - Луньова А. Г. надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення апеляційного суду. У зв`язку із цим просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

03 липня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк»та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № К-4438010, відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит у сумі 120 000 грн, сплатою 16% річних та з кінцевим строком повернення - до 02 липня 2019 року, з сукупною вартістю кредиту та коштів за користування ним - 265 459,57 грн. С

Банк свої зобов`язання за кредитним договором повністю виконав, надавши позивачу кредитні кошти у розмірі та у строки передбачені договором, що підтверджується копією заяви позивача на видачу готівки № 28767211 від 03 липня 2012 року, квитанцією № 28755872 від 03 липня 2012 року та заявою від 03 липня 2012 року.

Виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором забезпечується договором поруки № 4438010 від 03 липня 2012 року, укладеним між позивачем, відповідачем та ОСОБА_2 як поручителем. За цим договором остання зобов`язалася нести солідарну відповідальність разом із ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором № К-4438010 від 03 липня 2012 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

Розглядаючи даний спір суди встановили, що за умовами спірного кредитного договору банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, до регулювання спірних відносин сторін також здійснюється Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У статті 626 ЦК України вказано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов?язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов?язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов?язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

У пункті 3.3. кредитного договору вказано, що нарахування та сплата процентів за користування кредитом здійснюється, виходячи із розміру процентної ставки, встановленої в п. 1.1.1. цього Договору, на залишок заборгованості за кредитом (непогашену суму Кредиту), при цьому кількість днів у місяці приймається за 30 днів, у році - 360 днів в періоді нарахування (30/360).

За пунктом 3.4. кредитного договору позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за користування кредитом за період користування кредитом, нарахованих відповідно до пункту 3.3. цього договору, шляхом перерахування фіксованих платежів у сумі 2 984 грн у чітко встановлений кредитним договором термін - «30» числа кожного місяця.

Відповідно до п. 1.6. кредитного договору сукупна вартість кредиту за цим договором, з урахуванням процентної ставки за кредитом та вартості супутніх послуг, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та погашенням, які необхідно здійснити як на користь кредитора, так і на користь третіх осіб, зазначена у реальній процентній ставці, в абсолютному значенні подорожчання кредиту (у грошовому виразі). Розмір реальної процентної ставки дисконтує всі майбутні грошові платежі позичальника за кредитом до чистої суми виданого кредиту і з урахуванням сплати процентів за користування кредитом, комісій, та інших плат, пов?язаних з наданням супутніх послуг, передбачених цим договором, та складає 31.03 % на рік. Абсолютне значення подорожчання кредиту/детальний розпис сукупної вартості кредиту підсумовує всі платежі позичальника на користь кредитора та на користь третіх осіб, враховує процентну ставку за користування кредитом, комісії, та інші платежі, пов`язані з наданням супутніх послуг, передбачені цим договором. Абсолютне значення подорожчання кредиту/детальний розпис сукупної вартості кредиту наведено в додатку № 1 до цього договору, який є невід?ємною частиною останнього.

Пунктом 11.6. кредитного договору передбачено, що підписанням цього договору позичальник підтверджує, що: (1) він до укладення цього договору отримав повну, доступну та вичерпну інформацію в письмовій формі щодо умов надання кредиту за цим договором, а саме - щодо сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за користуванням ним, переліком та розміром всіх комісій кредитора, що пов`язані з наданням кредиту і обслуговуванням кредитної заборгованості, щодо розміру щомісячних платежів та орієнтованої сукупної вартості подорожчання кредиту, враховуючи розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості та всю іншу інформацію передбачену Законом України «Про захист прав споживачів»; (2) один з оригіналів цього договору переданий позичальнику.

Невід`ємною частиною кредитного договору № К-4438010 є додаток до нього - «Графік платежів згідно Кредитного договору № К-4438010 від 03 липня 2012 р.».

Позивач ОСОБА_1 отримав лист-повідомлення щодо надання інформації про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту від 03 липня 2012 року, відповідно до якого підписанням цього листа-повідомлення клієнт (позичальник) засвідчує, що перед укладенням кредитного договору він отримав повну, доступну та вичерпну інформацію щодо умов надання кредиту, а саме: щодо сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, переліком та розміром всіх комісій банку, що пов`язані з наданням супутніх послуг при наданні, обслуговуванні і погашенні кредиту, щодо розміру щомісячних платежів та орієнтовної сукупної вартості подорожчання кредиту, враховуючи розмір комісії за супутні послуги при наданні кредиту та обслуговуванні кредитної заборгованості, щодо складових комісій, а також отримав роз`яснення щодо переваг та недоліків запропонованої йому схеми кредитування, та ці переваги та недоліки, а також умови кредитування, у тому числі складові комісії за супутні послуги при наданні кредиту та обслуговуванні кредитної заборгованості є зрозумілими, і клієнт згоден отримати супутні послуги, пов`язані з наданням кредиту та обслуговуванням кредитної заборгованості.

Цей лист-повідомлення після укладення кредитного договору № К-4438010 від 03 липня 2012 року вважається його невід`ємною частиною та детальним розписом сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача (позичальник) у розумінні пунктів 3.1 та 3.4 Постанови Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил наданням банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Позичальник ОСОБА_1 підтвердив отримання цього листа, зазначивши про це на останній сторінці листа з проставленням підпису.

Суди встановили, що у даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг. З матеріалів справи видно, що позичальник (позивач) погодився з усіма істотними умовами оспорюваного кредитного договору, йому була надана банком вся необхідна інформація в письмовому вигляді, про що він зазначив в договорі шляхом його підписання, сукупна вартість кредиту та умови його погашення йому також були зрозумілі.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Отже, підписавши спірний правочин та отримавши лист-повідомлення від 03 липня 2012 року, позивач тим самим підтвердив, що ознайомлений у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вapтocтi, видів та предметів cyпyтнix послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України, тобто виразив свою безумовну згоду з усіма його істотними умовами, що стосуються умов надання та повернення кредиту.

Таким чином, наведені вище факти повністю спростовують твердження позивача про ненадання йому банком повної інформації щодо умов кредитування і тим самим - введення його, як споживача, в оману щодо істотних умов кредитного договору, а тому правових підстав для визнання дій відповідача протиправними немає.

Доводи позивача з посиланням на статті 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо ненадання банком повної інформації про сукупну вартість кредиту, на що посилається позивач, у даному випадку не є правовою підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки умови кредитного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядок погашення кредиту та періодичність платежів.

Дані обставини були належним чином досліджені та встановлені апеляційним судом при постановленні оскаржуваного рішення.

З 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг». Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII «Про захист прав споживачів» було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17, провадження № 14-53цс21).

Апеляційний суд правильно врахував, що умова спірного правочину щодо встановлення комісії за управління кредитом вважалася нікчемною (на день укладення спірного кредитного договору), а тому ця умова не може бути визнана недійсною.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що недійсність (нікчемність) частини правочину не має наслідком недійсності його в цілому, оскільки спірний правочин міг бути вчинений і без включення до нього недійсної (нікчемної) частини.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору № К-4438010 від 03 липня 2012 року та як наслідок - визнання неправомірними дій банку (відповідача) при укладенні цього правочину.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.

Щодо відхилення доводів касаційної скаргиОСОБА_1

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 липня 2018 року № 227/277/17 та постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 551/424/16-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 227/277/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився із висновками останнього, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що у зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитних договорів у нього виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з позичальника і поручителя. Встановивши, що оспорюваний кредитний договір від 11 червня 2008 рокумістить умови, що встановлюють платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (перевірка документів для видачі кредиту), апеляційний суд дійшов висновку, що ці умови договору кредиту (пункт 3.11, відповідно до якого позичальник за перевірку документів у день фактичної видачі кредиту сплачує банку комісію у розмірі 1 % від розміру кредиту) є несправедливими, тому підлягають визнанню недійсними.

У справі № 551/424/16-ц Верховний Суд погодився із висновок апеляційного суду, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит від 08 серпня 2007 року, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту, і це є підставою для визнання такого положення недійсним. Оскільки у спірному договорі сплата винагороди за надання фінансового інструменту визначена в процентах від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати, тобто є змінною величиною, то такі умови суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції на момент укладення кредитного договору. У той же час, передбачена частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції на момент укладення кредитного договору, можливість визнання несправедливих положень договору недійсними, не звільняє позичальника від обов`язку виконання інших зобов`язань за умовами кредитного договору.

Натомість у справі, яка переглядається, умова спірного правочину щодо встановлення комісії за управління кредитом вважалася нікчемною згідно абзацу третьої частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (в редакції, яка діяла на день укладення спірного кредитного договору 03 липня 2012 року), а тому ця умова не може бути визнана недійсною.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги щодо помилкового посилання апеляційним судом на рішення суду від 22 вересня 2014 року в справі № 545/2979/14-ц (за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу за спірним договором кредиту), оскільки таке скасоване за нововиявленими обставинами рішенням суду від 09 лютого 2021 року, не заслуговують на увагу. Зазначене судове рішення не було долучене позивачем до справи на стадії його апеляційного перегляду враховуючи обізнаність сторони позивача про розгляд справи апеляційним судом (ознайомлення із справою, подання заяви про відкладення судового засідання, участь у судовому засіданні в апеляційному суді). Натомість, Верховний Суд здійснює касаційний перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій на підставі документів (доказів), наявних у справі на час постановлення оскаржуваних рішень, а тому не приймає до уваги додане до касаційної скарги відповідне рішення суду про скасування за нововиявленими обставинами рішення від 22 вересня 2014 року в справі № 545/2979/14-ц.

Колегія суддів також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не встановив обставини у справі, не надав належної оцінки доказам, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Таким чином, доводи позивача, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України»). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук