№ 547/914/21 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

20 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 547/914/21

провадження № 61-9451 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

представник відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 травня 2022 року у складі колегії суддів: Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , в якому з 2005 року з її згоди була зареєстрована дружина її сина - ОСОБА_3 .

У 2014 році шлюб між її сином - ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було розірвано, але відповідачка продовжує проживати у належному їй житловому будинку і відмовляється у добровільному порядку звільнити його та знятися з реєстрації.

ОСОБА_3 встановила свої замки у вказаному будинку та відмовляє їй, як власнику цього будинку, у вільному доступу до нього, тобто перешкоджає володіти і розпоряджатися власним майном, чим порушено її права.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядження належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування вказаним житловим будинком.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 26 січня

2022 року у складі судді Харченка В .Ф. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 908,00 грн судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка є колишньою дружиною сина позивачки, а отже, ОСОБА_3 не була і не є членом сім`ї позивачки, яка є власником спірного житлового будинку. Відповідачка не була пов`язана із позивачкою спільним побутом, спільними правами і обов`язками, у тому числі сімейними. ОСОБА_1 не проживала із відповідачкою у спірному будинку, таким чином, ОСОБА_3 не мала та не набула статусу колишнього члена сім`ї позивача.

Відповідачкою самовільно замінено замки у спірному будинку, що перешкоджає ОСОБА_1 у користуванні ним. Ураховуючи викладено, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач правомірно вимагає усунення порушень її прав, у тому числі права користування відповідачкою житловим будинком.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що у 2005 році ОСОБА_3 за згодою власника житлового будинку ОСОБА_1 вселилася і зареєструвалася у спірному житловому будинку, як дружина сина його власника, що узгоджується з положеннями частини другої статті 156 ЖК України. Протягом часу проживання у спірному житловому будинку, відповідач одноособово несла обов`язок по сплаті житлово-комунальних послуг у спірному будинку, що підтверджується відповідними квитанціями. Крім того, за кошти відповідача було проведено ряд робіт по благоустрою спірного житлового будинку.

Апеляційний суд дійшов висновку, що інтереси ОСОБА_3 , яка проживає та зареєстрована у спірному житловому будинку, як колишнього члена сім`ї його власника, у межах цих правовідносин мають перевагу, оскільки встановлено, що ОСОБА_3 не забезпечена іншим житлом і протягом тривалого часу фактично проживала та несла відповідні обов`язки по утриманню спірного житлового будинку.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з метою забезпечення захисту основоположного права відповідача на житло, що гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). При цьому суд послався на релевантні судові рішення Верховного Суду і Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 547/914/21 з Семенівського районного суду Полтавської області.

У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що у 2005 році у належному ОСОБА_1 житловому будинку з її згоди зареєструвалася дружина її сина - ОСОБА_3 31 жовтня 2014 року рішенням Семенівського районного суду Полтавської області у справі № 547/1374/14 шлюб між її сином та відповідачкою було розірвано, проте ОСОБА_3 продовжує проживати у належному позивачці житловому будинку та відмовляється добровільно звільнити житловий будинок та знятися з реєстрації.

Оскільки відповідачка встановила свої замки у спірному житловому будинку та відмовляє позивачці, як власнику цього нерухомого майна, у наданні доступу до будинку, чим порушено право ОСОБА_1 на володіння, користування та розпорядження спірним майном.

Апеляційний суд дійшов незаконного висновку про скасування рішення суду першої інстанції та про відмову у задоволенні позову, оскільки відповідачка не була і не є членом сім`ї позивачки, як власника житлового будинку. ОСОБА_3 не була пов`язана з позивачкою спільним побутом.

Крім того, апеляційним судом не було повідомлено ні позивачку, ні її представника про дату, час та місце розгляду справи, чим порушено процесуальні права ОСОБА_1 .

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2022 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають. Відповідачка вселилася і зареєструвалася у спірному житловому будинку за згодою позивачки, як його власника. У вказаному будинку ОСОБА_3 постійно проживала понад 17 років, після розірвання шлюбу між відповідачкою та сином позивачки, ОСОБА_1 не заперечувала проти проживання ОСОБА_3 у вказаному будинку. Іншого житла відповідачка не має.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судом установлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 вересня 2005 року ВСС 732583.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Семенівської селищної ради від 29 жовтня 2021 року № 8232 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до домової книги, 04 листопада 2005 року ОСОБА_3 і її чоловік ОСОБА_5 зареєстрували своє місце проживання у вищевказаному будинку.

Згідно з домовою книгою вищезазначеного житлового будинку ОСОБА_5 знявся з реєстраційного обліку 23 жовтня 2012 року.

Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 31 жовтня 2014 року у справі № 547/1374/14 позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано шлюб, зареєстрований Семенівським відділом реєстрації актів громадянського стану Полтавської області 20 січня 2001 року за актовим записом № 04 між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу залишено позивачці по справі прізвище « ОСОБА_1 ».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 28 травня 2002 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931 цс 16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113 цс 16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520 св 18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372 св 18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору, що і здійснив апеляційний суд.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64 цс 20).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 у 2005 році за згодою власника спірного житлового будинку - ОСОБА_1 вселилася і зареєструвалась у ньому, як дружина сина його власника. Тобто відповідачка на законних підставах вселилася і зареєструвалася у належному позивачці будинку, тобто набула права користування цим житлом. Іншого житла відповідачка не має.

ОСОБА_3 протягом тривалого часу проживання у спірному житловому будинку несла обов`язок по оплаті житлово-комунальних послуг, що підтверджується відповідними квитанціями.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_3 не забезпечена іншим житлом і протягом тривалого часу проживала та несла відповідні обов`язки по утриманню спірного житлового будинку, то її інтереси, як особи, яка проживає і зареєстрована у спірному житловому будинку у межах цих правовідносин мають перевагу, так як втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачка встановила замки у спірному житловому будинку та відмовляє позивачці, як власнику цього нерухомого майна, у наданні доступу до будинку, є, по-перше недоведеним, а, по-друге, позовних вимог про усунення перешкод у користування житловим будинком не заявлено.

Посилання касаційної скарги на те, що апеляційним судом не було повідомлено ні позивачку, ні її представника про дату, час та місце розгляду справи, чим порушено процесуальні права ОСОБА_1 , є безпідставними, оскільки 15 квітня 2022 року позивачка та її представник ОСОБА_2 отримали судові повістки-повідомлення про призначене апеляційним судом судове засідання на 05 травня 2022 року, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с. 146, 147, т. 2).

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 05 травня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник