ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2025 року

м. Київ

справа № 551/1124/19

провадження № 51-3757 км 22

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 і його захисника ОСОБА_6 на вирок Київського районного суду міста Полтави від 07 травня 2020 року й ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019170360000267, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Полтави, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Київського районного суду міста Полтави від 07 травня 2020 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років.

Суд продовжив застосований щодо ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, вирішив долю речових доказів і розподілив процесуальні витрати.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 14 липня 2022 року залишив вирок місцевого суду без змін.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду постановою від 11 липня 2023 року скасував ухвалу апеляційного суду від 14 липня 2022 року і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

За наслідками нового розгляду Полтавський апеляційний суд ухвалою від 29 березня 2024 року залишив вирок місцевого суду без змін.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 19 серпня 2019 року близько 18:00, перебуваючи за місцем свого проживання в будинку АДРЕСА_1 , під час виниклої на ґрунті давніх неприязних стосунків сварки з рідним братом ОСОБА_8 , діючи з прямим умислом на вбивство, завдав останньому дерев`яним предметом, схожим на биту, численних ударів по тілу й голові, чим заподіяв йому смерть.

Вимоги касаційних скарг й узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить змінити судові рішення, перекваліфікувати дії ОСОБА_7 з ч. 1 ст. 115 на ст. 116 КК України і призначити йому покарання за вказаною статтею.

Не заперечуючи факту заподіяння ОСОБА_7 тілесних ушкоджень ОСОБА_8 , зазначає, що в ході судового розгляду не було доведено наявності в її підзахисного умислу на вбивство, натомість обставини цього кримінального провадження свідчать про те, що останній захищався від протиправних дій потерпілого, який мав погану репутацію через аморальну поведінку і в черговий раз посягнув на його життя і здоров`я. Як зазначає захисник, ОСОБА_7 не усвідомлював суспільно небезпечного характеру своїх дій, не передбачав їх суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті свого брата і не бажав їх настання, оскільки перебував у стані сильного душевного хвилювання та необхідної оборони з огляду на поведінку потерпілого, котрий, безпричинно застосував до нього фізичне насильство. За твердженням захисника, суди не з`ясували дійсного мотиву дій ОСОБА_7 , котрий мав на меті захистити себе, а не помститися. Таким чином орієнтує на те, що суди недостатньо дослідили версію сторони захисту про вчинення ОСОБА_7 умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, відповідальність за яке передбачена ст. 118 КК України.

Однак після цього захисник наводить доводи про те, що суди також не встановили способу, знаряддя і механізму завдання тілесних ушкоджень потерпілому. Вказує на відсутність доказів, які прямо підтверджують заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень ОСОБА_7 . На її переконання, у ході досудового розслідування було допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, у зв`язку з чим зібрані докази є недопустимими. Так, твердить, що ОСОБА_7 був затриманий без участі захисника, під час первинних слідчих дій щодо нього було застосовано недозволені методи розслідування, а саме: побої, погрози і примушування до визнання вини; докази збирав слідчий, який не мав відповідних повноважень; протоколи слідчих дій складені з порушенням вимог статей 104-106 КПК України; обшук житла ОСОБА_7 проведено без його згоди та без участі захисника, з порушенням вимог до фіксування слідчої дії технічними засобами, з недотриманням порядку вилучення речових доказів; огляд місця події, в ході якого виявлено та вилучено дерев`яну биту, був проведений без дозволу слідчого судді; відібрання біологічних зразків (крові) здійснено без участі захисника.

Підсумовуючи, захисник зазначає, що ОСОБА_7 діяв в умовах необхідної оборони, водночас був у стані сильного душевного хвилювання, зумовленого тяжкими образами, та змушений був відвернути, припинити протиправне посягання потерпілого, яке викликало в нього стан афекту. Вважає, що судові рішення ґрунтуються на недопустимих і неналежних доказах, якими поза розумним сумнівом не доведено винуватості її підзахисного в умисному вбивстві, не встановлено його умислу, мотиву, мети спричинення тілесних ушкоджень потерпілому, їх наслідків, причинного зв`язку між діянням і наслідком, а також самої події кримінального правопорушення.

Водночас наводить доводи про невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і його особі внаслідок суворості.

Зазначені обставини, на думку захисника, не отримали відповідної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 404 419 439 КПК України, не виконав вказівок суду касаційної інстанції, не перевірив доводів, викладених в апеляційних скаргах, не дав на них обґрунтованих відповідей, унаслідок чого невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить змінити судові рішення, перекваліфікувати його дії з ч. 1 ст. 115 на ст. 116 КК України та призначити покарання за вказаною статтею. Наголошує, що відсутні докази на підтвердження його умислу на вбивство через неприязні стосунки з потерпілим. Просить урахувати, що потерпілий мав негативну репутацію, вів аморальний спосіб життя, поводився агресивно щодо матері; під час події через відмову дати йому гроші на купівлю спиртних напоїв, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, протиправно висловив погрози, образи і вчинив напад, завдавши ОСОБА_7 тілесних ушкоджень, які не було відображено в судово-медичній експертизі. Тож свої дії стосовно завдання потерпілому тілесних ушкоджень розцінює як захист від нападу та просить урахувати, що вчинив їх внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного насильством і постійними тяжкими образами з боку потерпілого.

Вважає, що апеляційний суд не перевірив його доводів про упередженість суду першої інстанції, який відмовив у виклику експерта для допиту щодо порушень під час проведеної ним експертизи та приховування наявних на засудженому побоїв; про неналежну допомогу захисника; про необхідність повторного допиту свідка. Не погоджується з наданням цим судом переваги одним доказам над іншими під час з`ясування обставин події. Зазначає про невідповідність висновків указаного суду фактичним обставинам справи внаслідок формального розгляду без належного дослідження всіх здобутих доказів.

Крім того, твердить про відсутність постанови про призначення слідчого, котрий проводив досудове розслідування та керував групою слідчих.

Вважає, що ухвалу апеляційного суду постановлено незаконним складом суду.

Указує, що суд апеляційної інстанції не проголошував свого рішення та вручив йому копію ухвали, яка не містить підписів суддів, що порушило його право на захист. Водночас через воєнні дії на території України він не мав можливості повноцінно узгодити свою позицію із захисником.

На думку засудженого, суди не врахували його позитивних характеристик і посткримінальної поведінки, тому призначене йому покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості. До того ж вважає, що суди незаконно врахували його попередню судимість, яка вже погашена.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 просила задовольнити касаційні скарги на викладених у них підставах та змінити судові рішення у зв`язку з неправильною кваліфікацією дій її підзахисного.

Прокурор ОСОБА_5 вважала судові рішення законними, а касаційні скарги сторони захисту - необґрунтованими.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

З будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та здійснює перегляд рішень з огляду на ті фактичні обставини кримінального провадження, які були встановлені цими судами.

У касаційних скаргах засуджений і захисник, серед іншого, посилаються на те, що висновки судів не підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду, вказують на суперечності в цих доказах, просять дати їм свою оцінку з точки зору достовірності, відмінну від тієї, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, а також зазначають про необґрунтовану відмову в задоволенні клопотань сторони захисту. Перевірку цих доводів сторони захисту, що зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження і неповноти судового розгляду, до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Натомість указані обставини, на які посилалася сторона захисту в апеляційних скаргах, аналогічні тим, що наведені в касаційних скаргах, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, не встановивши порушень, передбачених статтями 410 411 КПК України, залишив вирок без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними в судовому рішенні мотивами, з яких ці доводи було відхилено.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

За вимогами ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

За змістом положень ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Суд першої інстанції, визнавши ОСОБА_7 винуватим за ч. 1 ст. 115 КК України, дійшов висновку, що досліджені докази в сукупності переконливо свідчать про те, що він вчинив умисне вбивство рідного брата ОСОБА_8 за обставин, указаних у вироку, адже низкою як прямих, так і непрямих доказів доведено його винуватість у цьому кримінальному правопорушенні поза розумним сумнівом, а будь-яке інше пояснення події відсутнє.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок у межах доводів апеляційних скарг сторони захисту, повторно дослідив обставини, встановлені судом першої інстанції, проаналізував докази, надав їм оцінку за правилами ст. 94 КПК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що докази, які було покладено в основу вироку, зокрема: показання ОСОБА_7 про те, що він не мав умислу на вбивство свого брата ОСОБА_8 , а захищався від його нападів, тому не визнає своєї вини; показання свідка ОСОБА_9 , котрий пояснив, що ввечері 19 серпня 2019 року перебував на подвір`ї належного ОСОБА_7 домоволодіння, коли останній вийшов із будинку і сказав йому, що вбив брата; відомості, зафіксовані в протоколі огляду CD-диска із записом повідомлення ОСОБА_7 оператору служби «102» про вчинення ним вбивства; відомості, зафіксовані в протоколі обшуку належного ОСОБА_7 житла, про обстановку на місці виявлення трупа та вилучені на місці події речі зі слідовою інформацією; відомості, зафіксовані в протоколі огляду трупа ОСОБА_8 , щодо видимих тілесних ушкоджень; відомості, зафіксовані в протоколі огляду, про виявлення та вилучення дерев`яної бити зі слідами речовини бурого кольору; висновок судово-медичного експерта про кількість, локалізацію, тяжкість і механізм утворення виявлених на трупі ОСОБА_8 тілесних ушкоджень, а також причин його смерті; висновки судово-імунологічних експертиз, відповідно до яких на дерев`яній биті, одязі обох ОСОБА_8, змивах із місця події, піднігтьовому вмісті ОСОБА_8 виявлено кров, яка може походити як від ОСОБА_7 , так і від ОСОБА_8 ; відомості, зафіксовані в протоколі слідчого експерименту, проведеного шляхом відтворення дій, обстановки, обставин події, до участі в якому був залучений ОСОБА_7 , який у присутності захисника показав, як саме завдав ОСОБА_8 тілесних ушкоджень та інші письмові докази, що в сукупності підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_8 за встановлених місцевим судом обставин. Такий висновок ґрунтується на даних, які апеляційний суд належним чином перевірив та змістовно навів в ухвалі.

У судах попередніх інстанцій, як і в касаційній скарзі, ОСОБА_7 не заперечував, що саме він заподіяв ОСОБА_8 тілесні ушкодження, які спричинили смерть, водночас твердив про відсутність умислу на вбивство. Однак захисник ОСОБА_6 у касаційній скарзі зазначає про неналежність і недостатність досліджених доказів, на підставі яких суд першої інстанції з`ясував подію злочину, оскільки вони, на її думку, не підтверджують обставин, способу, механізму, знаряддя вчинення ОСОБА_7 злочину та прямо не доводять його вини, у той час як прямі докази його винуватості, якими, на думку захисника, могли бути сліди епітелію засудженого на поверхні дерев`яної бити, сліди крові потерпілого в піднігтьовому вмісті ОСОБА_7 тощо, відсутні.

За змістом ст. 94 КПК України достатніми є докази, які в сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування в конкретному провадженні за приписами ст. 91 цього Кодексу. Разом із тим кримінальний процесуальний закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин чи елементів складу кримінального правопорушення на підставі сукупності непрямих доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину чи елемент складу злочину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку. Оскаржені в касаційному порядку рішення містять детальний аналіз доказів, які були досліджені в ході судового розгляду. Обґрунтованих сумнівів щодо об`єктивності оцінки доказів, покладених в основу оскаржених судових рішень, і дотримання судами приписів ст. 85 КПК України немає. Достовірність і належність досліджених судами доказів, які оспорює захисник у касаційній скарзі, не підлягає переоцінці на стадії перегляду рішень у касаційному порядку. З урахуванням меж касаційного розгляду, встановлених ст. 433 КПК України, касаційний суд не має підстав піддавати сумніву висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо достатності доказів для визнання ОСОБА_7 винуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 також навела доводи про недотримання органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону під час збирання доказів і проведення процесуальних дій, хоча в судах першої та апеляційної інстанцій, рішення яких оскаржує сторона захисту, допустимість доказів на цих підставах не оспорювалася. Водночас обґрунтування захисника щодо наявності певних порушень переважно зводиться до їх констатації та не містить аргументів про те, яким чином вони вплинули чи могли вплинути на законність судових рішень. Перевіривши ці доводи захисника в межах повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом, суд касаційної інстанції дійшов висновку про їх неспроможність.

Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що після отримання повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення та внесення відповідних відомостей до ЄРДР з 00:16 до 03:51 20 серпня 2019 року з метою забезпечення збереження майна, яке може бути речовим доказом, слідчий провів невідкладний обшук домоволодіння за місцем проживання ОСОБА_7 , в якому виявлено труп. Того ж дня слідчий суддя за клопотанням слідчого ухвалою надав дозвіл на проникнення до цього житла і проведення в ньому обшуку з метою вилучення речей, що мають доказове значення у кримінальному провадженні. Отже, обшук проведено з дотриманням вимог ч. 3 ст. 233 та ст. 234 КПК України. Що стосується участі захисника, то слідчий не зобов`язаний залучати адвоката або забезпечувати його участь в обшуку, оскільки це є прерогативою особи, яка має намір скористатися правовою допомогою. Разом із тим матеріалами кримінального провадження не підтверджено того факту, що адвокат дійсно прибув на місце проведення обшуку, та був недопущений до участі в слідчій дії.

З протоколу огляду місця події, в якому зафіксовано відомості про вилучення дерев`яної бити, вбачається, що цей речовий доказ виявлено в межах належного ОСОБА_7 домоволодіння, на яке поширювався згаданий вище дозвіл слідчого судді на обшук, тому твердження захисника про незаконність слідчої дії в контексті відсутності відповідного дозволу є недоречними. Попри доводи захисника, вимогами кримінального процесуального закону не передбачено обов`язкової участі підозрюваного й експерта у проведенні цих слідчих дій. Так само не передбачено обов`язкової участі захисника під час відібрання біологічних зразків (крові) для експертизи, які до того ж, з огляду на зміст протоколу слідчої дії, ОСОБА_7 надав добровільно.

Також захисник посилається на недоліки фіксування слідчих дій за допомогою технічних засобів, неповне зазначення в протоколах їх характеристик та викладає інші зауваження, водночас не наводить жодних доводів, як саме це вплинуло на встановлені обставини в результаті проведення відповідних слідчих дій та позначилося на правильності змісту протоколів. Самі собою недоліки, допущені під час оформлення протоколів слідчих дій, на які вказує захисник, не є порушеннями, що тягнуть за собою безумовне визнання доказів недопустимими.

Доводи сторони захисту про те, що слідчий не мав доручення на проведення досудового розслідування, спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Відповідно до висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14 лютого 2022 року (справа № 477/426/17, провадження № 51-4963 кмо 20), постанови керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого або групи слідчих, старшого групи слідчих, які здійснювали досудове розслідування, можуть бути надані прокурором та оголошені під час судового розгляду у випадку, якщо під час дослідження доказів в учасників провадження виникне сумнів у їх достовірності, з огляду на те, що ці докази було зібрано неуповноваженими особами.

Так, за матеріалами кримінального провадження з`ясовано, що у зв`язку із заявою сторони захисту про відсутність у слідчих відповідних повноважень, прокурор надав суду для дослідження доручення заступника начальника СВ Шишацького ВП Миргородського ВП ГУНП в Полтавській області від 19 серпня 2019 року, яким слідчим указаного СВ доручено провести досудове розслідування, а також постанову від 19 серпня 2019 року про створення групи слідчих та визначення старшого цієї групи. Отже, усупереч доводам сторони захисту, повноваження слідчих на участь у досудовому розслідуванні були об`єктивно підтверджені. До того ж стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України було відкрито матеріали досудового розслідування та вручено відповідний їх реєстр, у якому містяться дані щодо проведених у ході досудового розслідування процесуальних дій та прийнятих процесуальних рішень, тому ОСОБА_7 і його захисник не були позбавлені можливості реалізувати своє право на ознайомлення з усіма матеріалами справи, зокрема з указаними дорученням і постановою.

Твердження захисника ОСОБА_6 про затримання ОСОБА_7 в порядку ст. 208 КПК України без участі захисника та складання протоколу з порушенням вимог ч. 5 цієї статті не відповідають дійсності і спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Також захисник констатує, що під час первісних слідчих дій щодо ОСОБА_7 застосовано недозволені методи у вигляді погроз і побоїв з метою примушування до визнання вини. Втім з матеріалів провадження видно, що предметом перевірки апеляційного суду були аналогічні твердження захисника, однак цей суд обґрунтовано їх відхилив, оскільки вони були спростовані за наслідками досудового розслідування в кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 62020170000001443, яке постановою слідчого ТУ ДБР, розташованого в м. Полтаві, від 13 липня 2022 року закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю події кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 127 КК України. Жодних нових конкретних відомостей, які би свідчили про те, що було порушено права чи свободи ОСОБА_7 або в будь-якій формі протиправно здійснено на нього вплив на стадії досудового розслідування, захисник не навела. З оскаржених судових рішень не вбачається, що суди послалися на докази, які, як вважає захисник, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, зокрема передбачених ст. 87 КПК України.

Стосовно твердження сторони захисту про те, що ОСОБА_7 не мав умислу на вбивство, необхідно зазначити таке.

Умисне вбивство (ст. 115 КК України) з об`єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на життя людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв`язком між зазначеними діяннями та наслідками, а із суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особі, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.

За змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.

Питання про умисел вирішується, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема способу, знаряддя злочину, кількості, характеру і локалізації тілесних ушкоджень, причин припинення злочинних дій, поведінки винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунків. Про намір на позбавлення життя свідчить умисне спричинення ушкоджень у життєво важливі органи потерпілого, в результаті чого настає його смерть.

Спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинених діянь.

На відміну від умисного вбивства, вбивство з необережності має місце лише при необережній формі вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Однак у цьому кримінальному провадженні суди чітко встановили наявність у діях засудженого умислу на заподіяння смерті потерпілому, що виключає можливість характеризувати дії засудженого як необережні. Згідно з установленими судами попередніх інстанцій обставинами, ОСОБА_7 цілеспрямованой усвідомлено завдав потерпілому зі значною силою численних тілесних ушкоджень зазначеним знаряддям (дерев`яною битою) у життєво важливі органи, а це свідчить про те, що він не міг не передбачити, що в результатіцихдійпотерпілий помре. Спосіб і засіб вчинення злочину були обрані ним відповідно до поставленої цілі, характер, кількість та локалізація заподіяних ушкоджень беззаперечно вказують на те, щовін через сварку бажав настання смерті ОСОБА_8 і діяв з прямим умислом на його вбивство.

Не зважаючи на вимоги сторони захисту в касаційних скаргах про перекваліфікацію дій ОСОБА_7 на ст. 116 КК України, захисник наполягає також на альтернативній версії вчинення її підзахисним умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, що підлягає кваліфікації за ст. 118 КК України. Аналогічні доводи сторони захисту були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який визнав їх такими, що спростовуються зібраними у кримінальному провадженні доказами.

Згідно з положеннями ст. 36 КК України обов`язковою умовою кваліфікації вбивства за ст. 118 указаного Кодексу є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, тобто вчинення потерпілим суспільно небезпечного посягання на життя, здоров`я, інші охоронювані законом права, інтереси винного або іншої особи, інтереси держави або суспільства, яке би викликало об`єктивну необхідність у негайному захисті шляхом заподіяння фізичної шкоди у визначених законом межах. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним слід кваліфікувати за ст. 115 КК України.

Якщо визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах.

Суди попередніх інстанцій під час встановлення фактичних обставин кримінального провадження з`ясували характер взаємовідносинпотерпілоготазасудженого, які були рідними братами та мали давні неприязні стосунки; перебіг подій перед вчиненням умисного вбивства, а саме те, що між ними виник конфлікт, який переріс у бійку. Також суди дослідили відомості про знаряддя вчиненнязлочину, характер, механізмутворенняталокалізаціюзаподіяних потерпілому тілеснихушкоджень і тілесних ушкоджень, виявлених у ОСОБА_7 .

Так, згідно з висновком експерта від 02 жовтня 2019 року № 174А, на тілі трупа ОСОБА_8 виявлено численні тілесні ушкодження, зокрема тупа травма голови, крововиливи у м`які тканини голови та в м`яку мозкову оболонку, перелом кісток черепа, набряк речовини головного мозку, перелом ребер справа та зліва, крововиливи у м`які тканини спини, рани, садна та синці на тілі, які могли утворитися не менш ніж від 62 точок прикладання сили твердих тупих предметів; локалізація ряду з них характерна для утворення під час самозахисту. Водночас за висновком експерта від 20 серпня 2019 року № 154 у ОСОБА_7 під час судово-медичної експертизи виявлено синці на задній поверхні лівого передпліччя в нижній третині й на лівій кисті, які могли утворитися від двох точок прикладання сили тупих твердих предметів, якими могли бути удари руками, дерев`яним стільцем, на що вказував ОСОБА_7 , які відносяться до легких тілесних ушкоджень. У касаційній скарзі засуджений наполягає на тому, що в цій судово-медичній експертизі не відображено отриманих ним інших тілесних ушкоджень, однак ці його доводи є голослівними і не спростовують висновків експерта, який провів безпосередньо медичне обстеження ОСОБА_7 та урахував усі його скарги, до того ж експерт був попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384 385 КК України. Жодних сумнівів щодо компетентності експерта, який має стаж роботи 22 роки та вищу категорію, всупереч твердженням засудженого, немає.

Зіставивши ці висновки експертиз із показаннями самого засудженого і фактичними даними, що містяться в інших досліджених доказах, апеляційний суд дійшов висновку, що дії ОСОБА_8 не мали ознак суспільно небезпечного посягання, яке би становило реальну об`єктивну загрозу для життя чи здоров`я ОСОБА_7 . Так, в останнього виявлено легкі тілесні ушкодження, що виключає застосування ОСОБА_8 такої фізичної сили або вчинення інших активних агресивних дій, які могли би викликати невідкладну необхідність у заподіянні йому шкоди, тобто стан необхідної оборони. Натомість ОСОБА_7 зі значною силою завдав ОСОБА_8 численних ударів дерев`яною битою, зокрема в ділянку розташування життєво важливих органів, - у голову, заподіявши смертельну травму. Таким чином, він застосував насильство значно більшого обсягу, інтенсивності й небезпечності, яке призвело до смерті потерпілого. За встановленими судами фактичними обставинами кримінального провадження щодо поведінки ОСОБА_8 , інтенсивності й характеру його дій, у засудженого були відсутні підстави розцінювати їх як реальну загрозу. Жодних доказів того, що з боку ОСОБА_8 мало місце таке суспільно небезпечне посягання, яке в контексті положень ст. 36 КК України давало би засудженому підставу для захисту від нього шляхом заподіяння тяжкої шкоди, матеріали провадження не містять. Це свідчить про те, що визначальним у поведінці засудженого було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, розправитися з ним, а такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони або перевищення її меж, оскільки положеннями ст. 36 КК України передбачено право на захист не від будь-якого протизаконного вчинку, а лише від суспільно небезпечного посягання.

Стосовно наявності підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_7 на ст. 116 КК України, оскільки, за твердженням сторони захисту, на час вчинення кримінального правопорушення він перебував у стані сильного душевного хвилювання, необхідно зазначити таке.

Умисне вбивство, передбачене ст. 116 КК України, належить до привілейованих складів умисних вбивств. Пом`якшення кримінальної відповідальності за цей вид умисного вбивства викликане такими обставинами: 1) суспільно небезпечне діяння особи спровоковане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого; 2) суб`єктивна сторона складу даного злочину характеризується особливим емоційним станом суб`єкта - його сильним душевним хвилюванням, а умисел на позбавлення життя потерпілого виникає раптово і реалізується негайно.

Сильним душевним хвилюванням є раптовий емоційний стан, викликаний поведінкою потерпілого, що протікає швидко та бурхливо, і певною мірою знижує здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Сторона захисту твердить, що засуджений перебував у такому стані через дії потерпілого ОСОБА_8 , котрий вів аморальний спосіб життя, поводився агресивно, застосував фізичне насильство, яке ОСОБА_7 розцінив як посягання на своє життя та здоров`я. Однак установлені судами попередніх інстанцій обставини цього кримінального провадження жодним чином не підтверджують того, що засуджений перебував у стані сильного душевного хвилювання внаслідок згаданих обставин. За висновком судово-психіатричної експертизи від 11 вересня 2019 року № 384, ОСОБА_7 на момент вчинення інкримінованого діяння не перебував у стані фізіологічного афекту або в іншому особливому емоційному стані, який би міг суттєво вплинути на його свідомість, поведінку.

Урахувавши висновок експерта в сукупності з іншими доказами, суди не встановили фактів, які б свідчили про перебування ОСОБА_7 у стані сильного душевного хвилювання під час умисного вбивства потерпілого, що виключає можливість кваліфікації його дій за ст. 116 КК України.

Що стосується посилання засудженого на те, що його брат ОСОБА_8 , на відміну від нього, мав негативну репутацію серед сусідів як особа, схильна до агресії та застосування насильства до близьких осіб (матері), то самі собою ці відомості про окремі риси характеру потерпілого жодним чином не впливають на правильність кваліфікації дій засудженого і не вказують на неможливість його притягнення до кримінальної відповідальність за умисне протиправне заподіяння смерті потерпілому.

Твердження сторони захисту про відсутність у судових рішеннях посилань на мотив і мету вчинення вбивства є необґрунтованими. Так, з фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій, видно, що ОСОБА_7 вчинив умисне вбивство потерпілого з мотивів неприязних відносин. Метою є уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне обвинувачений, і цією метою, як зазначили суди попередніх інстанцій, було бажання спричинити смерть потерпілого.

З урахуванням наведеного, вчинений ОСОБА_7 злочин обґрунтовано отримав юридично-правову кваліфікацію за ч. 1 ст. 115 КК України. Разом з умислом і мотивом вчинення цього злочину, під час судового провадження було з`ясовано всі передбачені ст. 91 КПК України обставини, що належать до предмета доказування. Надані суду докази, зокрема ті, на які вказує захисник, досліджені в повному обсязі, їх було достатньо для вирішення питання про винуватість засудженого у вчиненні інкримінованого правопорушення поза розумним сумнівом.

У касаційній скарзі засуджений твердить про порушення його права на захист через ненадання йому належної правової допомоги захисником, проте не наводить обґрунтування того, в чому саме полягає порушення його прав. Жодних очевидних та об`єктивних даних про такі порушення в матеріалах справи не міститься. Так, з моменту затримання в порядку ст. 208 КПК України, в ході досудового розслідування і судового провадження ОСОБА_7 був забезпечений правовою допомогою захисника. Залучені до участі в кримінальному провадженні захисники застосовували передбачені законом засоби для належного захисту його прав та інтересів, жодних відомостей, які би свідчили, що такий захист якимось чином ставив під загрозу реалізацію права на справедливий судовий розгляд, не здобуто. Процесуальна поведінка захисників не була пасивною, висловлені ними позиції узгоджувалися з позицією самого ОСОБА_7 , який підтримував своїх захисників у питаннях, щодо яких суд приймав рішення після заслуховування думки учасників судового провадження. Наведені ОСОБА_7 в касаційній скарзі твердження про те, що захисник не підтримав його заяви про відвід суду, спростовуються матеріалами справи. Процесуальна поведінка захисника безсумнівно давала суду першої інстанції підстави для висновку про те, що заява ОСОБА_7 про неналежне виконання ним своїх обов`язків є надуманою. Тому відвід захиснику за призначенням, участь якого є обов`язковою, з вимогою залучити іншого захисника за рахунок держави ґрунтувався тільки на особистих мотивах обвинуваченого, не пов`язаних з неналежним забезпеченням його захисту, тому в цьому конкретному випадку немає підстав вважати порушеним його право на захист унаслідок неприйняття судом такої відмови від захисника. Отже, під час розгляду кримінального провадження не було порушено право на захист засудженого ОСОБА_7 , як і не встановлено порушень вимог кримінального процесуального закону, який регулює право на захист.

Ефективність захисту не є тотожною досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних і достатніх можливостей із використанням власних процесуальних прав та кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов`язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Подальша незгода обвинуваченого з позицією і тактикою захисту не свідчить про його неефективність.

У касаційній скарзі засуджений також наводить доводи, які стосуються розгляду кримінального провадження в апеляційному суді незаконним складом суду, водночас не ставить питання про скасування ухвали цього суду на вказаній підставі, а навпаки, просить змінити судові рішення з огляду на неправильну кваліфікацію злочину. Так, він вважає, що оскільки головуючий суддя ОСОБА_10 спеціалізується на розгляді цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення, то останній не мав права брати участь у розгляді кримінального провадження, тим більше щодо особливо тяжкого кримінального правопорушення. Однак його доводи є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Положеннями ч. 2 цієї статті а також частинами 4-6 ст. 26, ч. 5 ст. 128 вказаного Закону встановлено, що збори суддів можуть визначати спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій справ, а також можуть утворювати судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Право зборів відповідного суду запроваджувати спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій судових справ закріплено також у Положеннях про автоматизовану систему документообігу суду, затверджених рішенням Ради суддів України від 02 квітня 2015 року № 25.

Мета цих положень полягає в тому, щоб дати зборам суддів організаційні інструменти для підвищення оперативності та якості відправлення правосуддя шляхом запровадження спеціалізації та формування судових палат з урахуванням наявності достатньої кількості суддів й інших доречних факторів. Разом із тим визначення спеціалізації суддів у суді має забезпечити виключення випадків неможливості проведення автоматизованого розподілу справи або матеріалів кримінального провадження через відсутність суддів відповідної спеціалізації, а запроваджена зборами суддів відповідного суду спеціалізація суддів не може бути підставою для відмови в доступі до правосуддя в конкретному суді.

Тобто за змістом зазначених положень запровадження спеціалізації суддів у конкретному суді не є обов`язковим. Водночас принцип єдності правового статусу судді передбачає, зокрема, здійснення ним правосуддя в будь-якій справі, віднесеній до юрисдикції конкретного суду (за винятком випадків, що прямо передбачені законом). Тому позиція засудженого про те, що суддя апеляційного суду загальної юрисдикції, включений за рішенням зборів суддів цього суду до складу палати з розгляду цивільних справ, не може брати участь у розгляді кримінального провадження, є помилковою.

У цьому кримінальному провадженні склад суду в Полтавському апеляційному суді визначено з дотриманням вимог ст. 35 КПК України. До матеріалів долучено протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 липня 2023 року (т. 4, а. с. 248), відповідно до якого було визначено склад колегії суддів: головуючого суддю ОСОБА_10 і суддів ОСОБА_11 й ОСОБА_12 . Визначення головуючого судді (судді-доповідача) та членів колегії в цьому кримінальному провадженні із числа суддів, які зараховані до складу судової палати з розгляду цивільних справ, з урахуванням неможливості визначити склад колегії суддів, які зараховані до складу судової палати з розгляду кримінальних справ, узгоджується з п. 4.8 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду Полтавського апеляційного суду, затверджених рішенням зборів суддів Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2018 року № 3.2.

Отже, не встановлено підстав вважати, що судове рішення ухвалено незаконним складом суду, як про це твердить засуджений.

Усупереч твердженням сторони захисту, суд апеляційної інстанції дотримався вимог ст. 439 КПК України і під час нового розгляду в повному обсязі виконав вказівки суду касаційної інстанції, викладені в постанові від 11 липня 2023 року, а саме: повторно допитав свідка та безпосередньо дослідив письмові докази, досліджені судом першої інстанції з порушеннями, та дав їм оцінку за правилами ст. 94 КПК України. За наслідками повторного перегляду вироку місцевого суду стосовно ОСОБА_7 апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про правильність установлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, належним чином умотивувавши свої висновки.

Доводи засудженого і його захисника про те, що апеляційний суд, порушивши приписи ст. 404 КПК України, за клопотанням сторони захисту повторно не допитав інших свідків, тоді як повинен був це зробити з огляду на доводи в апеляційних скаргах про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, є неприйнятними.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Тобто сама собою наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов`язує апеляційний суд досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у місцевому суді. У разі коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з їх оцінкою, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в місцевому суді.

Крім того, обґрунтована відмова в задоволенні клопотання за відсутності, на переконання апеляційного суду, аргументованих доводів щодо необхідності дослідження доказів, які, на думку учасника судового провадження, були досліджені неповністю або з порушеннями, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду та не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення, лише тому, що з такими висновками суду не погоджується учасник судового провадження.

Апеляційний суд у межах касаційної скарги сторони захисту повторно дослідив низку доказів з метою перевірки доводів апеляційних скарг сторони захисту, втім для повторного виклику свідків, які не були очевидцями події, не знайшов передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав, які би свідчили про неповноту судового розгляду або наявність порушень під час їх дослідження та оцінки місцевим судом, а сторона захисту таких підстав також не навела. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом цих доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, і за результатами перегляду вироку погодився з їх оцінкою, даною судом першої інстанції.

Викладені в касаційній скарзі засудженого доводи про те, що місцевий суд безпідставно відхилив його клопотання, зокрема про виклик експерта, а суд апеляційної інстанції не зважив на його доводи про упередженість дій суду щодо вказаної відмови, є непереконливими. Відмова в задоволенні клопотання не є порушенням вимог кримінального процесуального закону, а свідчить лише про те, що це клопотання не було належним чином умотивовано та не містило підстав, які би доводили необхідність виклику експерта. Тому доводи засудженого про те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання, діяв упереджено, є надуманими. З матеріалів кримінального провадження видно, що сторона захисту реалізувала своє право на допит експерта в суді апеляційної інстанції під час першого перегляду вироку. Оскільки порушень вимог кримінального процесуального закону під час вирішення клопотання сторони захисту не допущено, а переконливих доводів, які б могли викликати сумнів у неупередженості суду сторона захисту не навела, то сама собою незгода з результатами вирішення клопотання, заявленого під час судового розгляду, не свідчить про те, що вирок ухвалено незаконним складом суду через упередженість суддів.

Отже, застосована апеляційним судом процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Розглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого і захисника в межах, установлених ст. 404 КПК України, та у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку, апеляційний суд в ухвалі навів мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи сторони захисту, які є аналогічними наведеним у касаційній скарзі. Ухвала апеляційного суду належним чином умотивована та відповідає приписам статей 370, 419 439 КПК України.

Водночас Верховний Суд не вбачає жодних підстав вважати порушеними вимоги статей 10 22 КПК України щодо створення необхідних умов для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто відповідно до вимог КПК України.

Мотиви незгоди із судовими рішеннями, які зазначила сторона захисту в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Незгода сторони захисту з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Доводи, наведені в касаційних скаргах засудженого і його захисника, щодо невідповідності призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості також є непереконливими.

Так, мотивуючи своє рішення щодо обрання ОСОБА_7 міри покарання, суд першої інстанції дотримався положень статей 50 65 КК України, згідно з якими особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Під час вибору заходу примусу мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без змін, урахував, що ОСОБА_7 вчинив умисний особливо тяжкий злочин проти життя особи (санкція за ч. 1 ст. 115 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років). Водночас цей суд правильно зважив на наявність обставини, що обтяжує покарання, якою визнано вчинення кримінального правопорушення стосовно особи, з якою засуджений перебував у сімейних відносинах, та відсутність обставин, що пом`якшують покарання. Що стосується попередньої судимості ОСОБА_7 , то апеляційний суд, усупереч твердженням засудженого, не враховував цих відомостей, а навпаки, зазначив, що він є особою, яка не має судимості та характеризується за місцем проживання формально посередньо. З урахуванням наведеного у сукупності апеляційний суд погодився з призначеним ОСОБА_7 покаранням у розмірі, який не є максимальним, передбаченим санкцією статті за вчинений ним злочин. Ані повторність, ані рецидив кримінальних правопорушень не враховувалися під час призначення ОСОБА_7 покарання, а його твердження про протилежне є безпідставними.

Зважаючи на мету покарання, тяжкість скоєного кримінального правопорушення, цінність об`єкту посягання, конкретні обставини вчинення протиправного діяння, зміст і обсяг протиправних діянь, призначене ОСОБА_7 покарання є таким, що відповідає вимогам ст. 65 КК України. Підстав вважати це покарання явно несправедливим через суворість, а також приводів для його пом`якшення колегія суддів не вбачає. Ті обставини, на які посилається сторона захисту в касаційних скаргах, зокрема щодо віктимного поводження потерпілого і посткримінальної поведінки ОСОБА_7 , котрий повідомив правоохоронним органам про вчинений ним злочин і брав участь у слідчих діях, самі собою не є противагою суспільній небезпечності вчиненого злочину. Відомості щодо наявності в засудженого утриманців, на які посилається захисник у касаційній скарзі, матеріалами справи не підтверджені.

Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене ОСОБА_7 покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину і його особі, відсутні підстави для задоволення касаційних скарг сторони захисту.

Керуючись статтями 433 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Вирок Київського районного суду міста Полтави від 07 травня 2020 року й ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2024 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого і захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3