№ 552/2179/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 552/2179/16-ц

провадження № 61-1696св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду

м. Полтави від 28 серпня 2020 року у складі судді Яковенко Н. Л. та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 січня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Одринської Т .В., Пилипчук Л. І., у справі за позовом акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення сторін у первісний стан,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі- АТ «Альфа-Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 19 жовтня

2007 року між сторонами було укладено кредитний договір № 800002294, відповідно до умов якого АТ «Альфа-Банк» надало ОСОБА_1 кредит у розмірі 40 500,00 доларів США. Факт надання грошових коштів підтверджується, зокрема, випискою з особового рахунку ОСОБА_1 .

У порушення умов укладеного між сторонами договору, відповідач свої зобов`язання належним чином не виконав, у результаті чого станом на

06 квітня 2016 року утворилася заборгованість за кредитом у розмірі

34 630,01 доларів США, за відсотками - 3 287,85 доларів США, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Відповідно до умов договору АТ «Альфа-Банк» направляло боржнику вимогу про дострокове повернення кредиту, проте така вимога виконана не була, що стало підставою для звернення до суду за захистом порушених прав.

У зв`язку з вищевикладеним, позивач за первісним позовом просив стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість у загальному розмірі 37 917,86 доларів США, яка складається із заборгованості за кредитом - 34 630,01 доларів США, за відсотками - 3 287,85 доларів США,

а також вирішити питання про розподіл судових витрат.

31 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву про визнання кредитного договору недійсним, повернення сторін у первісний стан.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 не підписував Розділ 2 «Загальні умови кредитування». Під час укладення кредитного договору

№ 800002294 від 19 жовтня 2007 року невідома особа підробила його підпис у зазначеному розділі, хоча в ньому містяться істотні умови кредитування. Зміст Розділу № 2 йому відомий не був, тобто сторони правочину не досягли згоди з умов, які містяться в Розділі № 2.

Крім того, при укладенні договору його не попередили про валютні ризики, не надали інформації щодо методики, яка використовується до визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язань під час погашення заборгованості, а тому кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 800002294 є таким, що укладений внаслідок введення його в оману стосовно умов кредитування. Також у діях відповідача наявний факт обману та недобросовісної підприємницької практики.

Незважаючи на зазначені порушення, станом на 27 жовтня 2015 року банк списав з його поточного рахунку грошові кошти в розмірі 55 562,87 доларів США в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 800002294, укладений між ОСОБА_1 та АТ «Альфа-Банк», та додатки до нього,

а також у порядку статті 216 ЦК України застосувати реституцію

та зобов`язати кожну сторону повернути другій у натурі все, що одержала на виконання договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294, стягнути з

АТ «Альфа-Банк» отримані від ОСОБА_1 грошові кошти в іноземній валюті в сумі 55 562,87 доларів США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 28 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду

від 19 січня 2021 року, позовні вимоги АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором від 19 жовтня 2007 року № 800002294 у розмірі

37 917,86 доларів США, а саме: заборгованість за кредитом у розмірі

34 630,01 доларів США, заборгованість за відсотками в розмірі

3 287,85 доларів США.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення сторін у первісний стан відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що кредитний договір від 19 жовтня 2007 року

№ 800002294 був підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, що передбачено нормами статті 1054 ЦК України, та які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.

Установивши факт наявності заборгованості станом на 06 квітня 2016 року

у загальному розмірі 37 917,86 доларів США, існують правові підстави

для задоволення первісних позовних вимог АТ «Альфа-Банк».

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, посилаючись на положення 217 ЦК України, виходив із того, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин

і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений

і без включення до нього недійсної частини.

ОСОБА_1 не оспорює те, що ним 19 жовтня 2007 року підписано кредитний договір № 800002294, який складався з Розділу № 1 «Базові умови кредитування». Також підтверджено графік платежів та розрахунок сукупної вартості спожитого кредиту та реальної процентної ставки,

з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, графік погашення кредиту (Додаток № 2), підпис у яких від імені позичальника ОСОБА_1

не заперечується.

На думку судів, сама по собі обставина, що ОСОБА_1 не було підписано Розділ № 2 «Загальні умови кредитування» не може бути оцінена судом як правова підстава для визнання недійсним всього кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

09 березня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави

від 28 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду

від 19 січня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог АТ «Альфа-Банк»

та задовольнити його зустрічний позов у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року поновлено

ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У березні 2021 року справу № 552/2179/16-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року зупинено виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 28 серпня 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 19 січня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

У касаційній скарзі, обґрунтовуючи неправильність застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник в аспекті підстав та випадків касаційного оскарження посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зокрема, вказує на застосування судом апеляційної інстанції норм права (статей 81 95 ЦПК України, статей 206 230 627 ЦК України) без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 03 липня 2019 року

у справі № 342/180/17 та у постановах Верховного Суду від 04 лютого

2020 року у справі № 2/2218/3845/11, від 04 лютого 2021 року

№ 638/19467/15-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц,

від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17.

Судом першої інстанції безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання про витребування доказів щодо встановлення обставин укладання кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 у письмовій формі, оригінал договору у судовому порядку не досліджувався, незважаючи на посилання боржника на факт непідписання ним договору.

Ураховуючи факт непідписання ОСОБА_1 . Розділу № 2 «Загальні умови кредитування», відсутність підпису споживача, правочин є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні правовідносини.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що стягнувши з нього судовий збір, суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені

у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц і рішеннях Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року,

від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2021 року АТ «Альфа-Банк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки відповідачем визнається факт отримання кредиту та факт виконання ним умов кредитного договору шляхом його погашення у період із 19 жовтня 2007 року до 19 вересня 2015 року.

Факт ознайомлення позичальника із умовами Розділу № 2 «Загальні умови кредитування» підтверджується виконанням кредитного договору, сплатою щомісячних платежів у строки та розмірі, визначені умовами договору, укладанням договору іпотеки, що передбачено Розділом 3 Частини 2 кредитного договору, страхуванням предмета іпотеки. Позичальник своїми діями схвалював правочин, а тому відсутні підстави для задоволення зустрічних позовних вимог.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та

АТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір № 800002294, відповідно до умов якого банк надав відповідачу грошові кошти у сумі 40 500,00 доларів США зі сплатою 14,5 % річних та строком остаточного повернення кредиту - 19 жовтня 2027 року.

Згідно з п. 1 Розділу № 1 Базових умов кредитування кредитний договір складається з двох розділів, які нероздільно пов`язані між собою. Договір вважається укладеним за умови підписання сторонами обох розділів цього договору, включаючи всі додатки до нього (додатки складають невід`ємну частину цього договору).

Пунктами 2.9, 2.10 Розділу № 1 кредитного договору передбачено, що платежі з повернення кредиту та сплати процентів за користування ним, оплата вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов`язань позичальника здійснюється у сумах та в терміни, що передбачені Графіком платежів та розрахунком сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням всіх супутніх послуг, який є Додатком № 1 до цього договору та є його невід`ємною частиною. Детальний розпис сукупної вартості кредиту, з урахуванням реальної процентної ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту, виду, предмету та вартості супутніх послуг та інших фінансових зобов`язань позичальника визначені Додатком № 1 до цього договору.

Позичальник зобов`язується в порядку та на умовах, що визначені договором повертати кредит, виплачувати банку проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачувані платежі. Повернення кредиту (його частини) та сплати процентів за користування ним здійснюється позивальником у порядку, передбаченому Додатком № 1 до цього договору. Інші істотні умови цього договору викладені в Розділі № 2 («Загальні умови кредитування»), який є невід`ємною частиною цього договору. Підпис позичальника на цьому договорі є письмовим підтвердженням отримання ним свого примірника цього договору в дату його укладання та ознайомлення ним у письмовій формі з інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та зазначення абсолютного подорожчання кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає в Україні законодавство. Підпис позичальника на цьому договорі є також письмовим підтвердженням того, що позичальник у письмовій формі ознайомлений з умовами кредитування, умовами відкриття, ведення та закриття поточного рахунку та розміром тарифів та його обслуговування, у тому числі пов`язаних із отриманням та поверненням кредиту, які йому роз`яснені та зрозумілі (пункт 3, 4, 7 Розділу № 1 кредитного договору).

Відповідно до висновку від 19 жовтня 2015 року № 2-19/10, складеного Українським центром судових експертиз, підпис від імені ОСОБА_1 на 5 аркуші Розділу № 2 «Загальні умови кредитування» в електрофотографічній копії кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294, укладеного між ОСОБА_1 та ЗАТ «Альфа-Банк», виконано не ОСОБА_1 ,

а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 .

Судами встановлено, що станом на 06 квітня 2016 року ОСОБА_1 має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 34 630,01 доларів США та за відсотками 3 287,85 доларів США, а всього - 37 917,86 доларів США.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків шляхом укладання правочинів, суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Таким чином, відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів: набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У справі, що переглядається, судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та

Умовами правочину передбачено, що кредитний договір складається з двох розділів, які нероздільно пов`язані між собою. Договір вважається укладеним за умови підписання сторонами обох розділів цього договору, включаючи всі додатки до нього (додатки складають невід`ємну частину цього договору).

Також встановлено, що відповідно до висновку від 19 жовтня 2015 року

№ 2-19/10, складеного Українським центром судових експертиз, підпис від імені ОСОБА_1 на 5 аркуші Розділу № 2 «Загальні умови кредитування» в кредитному договорі від 19 жовтня 2007 року № 800002294, укладеному між ОСОБА_1 та ЗАТ «Альфа-Банк», виконано не ОСОБА_1 ,

а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 .

Задовольняючи первісні позовні вимоги банку та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним, повернення сторін у первісний стан, стягнення з АТ «Альфа-Банк» отриманих від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 55 562,87 доларів США, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що сама по собі обставина, що ОСОБА_1 не було підписано Розділ

№ 2 «Загальні умови кредитування» не може бути оцінена судом як правова підстава для визнання недійсним всього кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294.

Колегія суддів із зазначеним висновком не погоджується з огляду на наступне.

Укладаючи кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 800002294, сторони погодили, що він є укладеним після підписання ними обох розділів цього договору, включаючи всі додатки до нього (додатки складають невід`ємну частину цього договору).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 не було підписано

Розділ № 2 «Загальні умови кредитування», який є невід`ємною частиною кредитного договору, з урахуванням умов договору, якими передбачено,

що спірний правочин є укладеним після підписання сторонами обох розділів цього договору, включаючи всі додатки до нього, суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок про те, що правочин у повній мірі відповідає вимогам закону, оскільки був підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, а волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.

Висновок щодо порушення прав боржника у зв`язку з непідписанням ним Розділу № 2 «Загальні умови кредитування» в аналогічних правовідносинах викладено також у постанові Верховного Суду від 01 червня 2020 року

у справі № 405/2773/17 (провадження № 61-39651св18).

Разом із тим, під час розгляду справи АТ «Альфа-Банк» подало до суду відзив на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 , у якому, зокрема, посилалося на пропуск строку позовної давності, оскільки позивач за зустрічним позовом знав про порушення свого права 19 жовтня 2007 року, тобто з моменту укладання Розділу № 1 спірного кредитного договору. З огляду на зазначене, банк просив суд застосувати позовну давність до спірних правовідносин та, як наслідок, відмовити в задоволенні зустрічного позову з цих підстав

(а. с. 152-159, т. 2).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності

є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v.

THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№ 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк,

у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Запроваджений нормами ЦК України інститут позовної давності полягає у наданні особі, цивільне право якої порушено, певного строку для звернення до суду за захистом цього права, в тому числі за допомогою державного примусу. Дія інституту позовної давності є проявом принципу правової визначеності, який забезпечує стабільність цивільних правовідносин у суспільстві.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним із поважних причин.

Верховний Суд наголошує, що якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Суд першої інстанції, вважаючи відсутніми порушення прав позивача за зустрічним позовом, не звернув належної правової уваги на зазначене, не вирішив питання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, не встановив моменту обізнаності позивача про порушення його прав та законних інтересів, не з`ясував наявність/відсутність поважних причин пропуску такого строку, не перевірив доводів відповідача про факт обізнаності ОСОБА_1 щодо порушеного його права та не дослідив докази на їх підтвердження.

Оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги та вважає за необхідне справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України),

а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України).

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв`язку доказів у їх сукупності, у результаті чого ухвалити законне та справедливе рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального права. При цьому колегія суддів з урахуванням встановлених обставин у контексті цієї справи вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення повністю, що свідчить про необхідність при новому розгляді справи перевірки факту наявності заборгованості та її розрахунку з урахуванням факту неукладеності спірного правочину.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені порушення норм процесуального права, що призвело до неповного встановлення фактичних обстави справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за статтею 411 ЦПК України для повного та всебічного дослідження обставин, що мають значення для правильного вирішення питання пропуску позовної давності та наявності поважних причин такого пропуску.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц зроблено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів не вирішує питання про розподіл судових витрат.

Щодо вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.

Ураховуючи висновок Верховного Суду про скасування рішення Київського районного суду м. Полтави від 28 серпня 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 19 січня 2021 року, відсутні підстави для поновлення їх виконання.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 28 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 січня 2021 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

В. В. Пророк