Постанова

Іменем України

04 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 552/6989/16-ц

провадження № 61-3683св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа за зустрічним позовом - Київський відділ державної виконавчої служби міста Полтави Головного територіального управління юстиції Полтавської області,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Карпушина Г. Л., Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, посилаючись на те, що 01 серпня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким відповідач отримала від неї в борг 26 000 доларів США, що на день укладення договору було еквівалентно 210 000 грн, на строк до 28 грудня 2013 року, про що власноруч написала розписку. ОСОБА_2 не виконала взятих на себе зобов`язань щодо повернення боргу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 1 575 340,53 грн, з яких: сума боргу - 26 000 доларів США, що на час подання позову складає 664 980,96 грн; 3 % річних - 57 061 грн; інфляційні втрати - 600 059,60 грн, пеня - 253 238,97 грн.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Київський відділ державної виконавчої служби міста Полтави Головного територіального управління юстиції Полтавської області, про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що раніше вона не була знайома з ОСОБА_1 , а її чоловік ОСОБА_3 перебував у фактичних трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та виконував нерегулярні перевезення пасажирів. 15 серпня 2012 року її чоловік, керуючи автомобілем, який належав фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 , потрапив у дорожньо-транспортну пригоду. Наприкінці серпня 2012 року чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_4 приїхав до неї додому та попросив написати розписку про те, що вона начебто отримала 26 000 доларів США. Зі слів ОСОБА_5 , розписка була необхідна для гарантії, щоб її чоловік ОСОБА_3 не дав показання слідчому та суду щодо перебування у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 , отримав умовне, а не реальне покарання за вчинення дорожньо-транспортної пригоди, після чого розписка мала бути повернута. Зазначений договір не відповідав її внутрішній волі, був укладений під впливом насильства, обману і помилки та без фактичної передачі їй грошей. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила визнати недійсним договір позики від 01 серпня 2012 року, укладений між нею та ОСОБА_1 .

Ухвалою Київського районного суду міста Полтави від 20 грудня 2017 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 , об`єднано їх в одне провадження.

У відзиві на зустрічну позовну заяву представник ОСОБА_1 - адвокат Омелай Н. М. зазначила, що ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів застосування до неї фізичного або психічного тиску з метою укласти оспорюваний правочин. Доводи ОСОБА_2 про те, що договір позики було укладено нею під впливом помилки, також є недоведеними. Крім цього, вона просила застосувати позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в позові,посилаючись на те, що розписку було складено 01 серпня 2012 року, тобто з цієї дати ОСОБА_2 було відомо про порушення її права та розпочався перебіг трирічної позовної давності, однак з позовом вона звернулася у грудні 2017 року.

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 07 вересня 2018 року у складі судді Миронець О. К. в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, а саме: знято арешт з квартири АДРЕСА_1 , який був накладений ухвалою Київського районного суду міста Полтави від 22 грудня 2017 року.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були раніше знайомі, тому доводи позивача про надання відповідачу в борг значної суми грошових коштів є сумнівними. Оскільки ОСОБА_1 не передавала кошти ОСОБА_2 за розпискою від 01 серпня 2012 року, а сама розписка надана внаслідок інших правовідносин, які виникли між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зв`язку з дорожньо-транспортною пригодою, то договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є неукладеним. Неукладений договір не породжує правових наслідків, тому не потребує визнання недійсним. З цих підстав також не підлягає задоволенню й зустрічний позов.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Омелай Н. М. задоволено частково, рішення Київського районного суду міста Полтави від 07 вересня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти за борговою розпискою в сумі 664 980,96 грн, що становить 26 000 доларів США, та 3 % річних від простроченої суми - 57 061 грн, а всього 722 041,96 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат 12 268,34 грн. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що розписка від 01 серпня 2012 року написана ОСОБА_2 власноручно і ця обставина нею не заперечується. Складання розписки мало місце до дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 15 серпня 2012 року. ОСОБА_2 не довела тих обставин що розписку було складено в інший день, який би не відповідав даті її написання, а також - укладення договору внаслідок обману і його безгрошовості. Неточність зазначення місця передачі грошових коштів, за місцем проживання ОСОБА_1 чи в автомобілі, сама по собі не може бути підставою для визнання договору позики недійсним. Тому позовні вимоги позивача ОСОБА_1 є обґрунтованими, а позовні вимоги ОСОБА_2 - недоведеними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

15 лютого 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 07 вересня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів, не звернув уваги на її доводи про те, що насправді розписку вона написала наприкінці серпня 2012 року, під диктовку ОСОБА_5 , який обманув її щодо суті розписки та продиктував дату її складення 01 серпня 2012 року, а вона написала цю дату. Зазначивши в судовому рішенні, що свідки, допитані в судовому засіданні, дали показання про те, що дата написання розписки відповідала реальній даті, суд апеляційної інстанції викривив факти, оскільки свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не змогли відповісти на питання про дату написання розписки. Тому висновок апеляційного суду про те, що складання розписки мало місце до дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 15 серпня 2012 року, є помилковим. Під час розгляду справи в суді першої інстанції вона посилалася на те, що не отримувала від ОСОБА_1 коштів за договором позики, цей договір укладений під впливом помилки, яка має істотне значення, під впливом обману та проти її справжньої волі, внаслідок застосування до неї психічного тиску з боку ОСОБА_5 , однак апеляційний суд не навів мотивів відхилення зазначених доводів та безпідставно виходив з недоведеності її позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Полтави.

19 березня 2019 року справа № 552/6989/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом касаційної скарги судове рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 доОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат в розмірі 600 059,60 грн та пені - 253 238,97 грн в касаційному порядку не оскаржується, тому Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Апеляційним судом встановлено, що 01 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений розпискою про отримання ОСОБА_2 в борг 210 000 грн, що еквівалентно 26 000 доларів США, які позичальник зобов`язалася повернути до 28 грудня 2013 року. В розписці зазначено, що грошові кошти ОСОБА_1 передала за місцем свого мешкання у присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Факт написання розписки від 01 серпня 2012 року ОСОБА_2 не заперечувала, однак в зустрічній позовній заяві посилалася на те, що договір позики не відповідав її внутрішній волі, був укладений під впливом насильства, обману і помилки та без фактичної передачі їй грошей. Крім того, ОСОБА_2 зазначила, що розписку було складено наприкінці серпня 2012 року на прохання ОСОБА_5 для гарантії, щоб її чоловік ОСОБА_3 не дав показання слідчому та суду щодо перебування у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 , отримав умовне, а не реальне покарання за вчинення дорожньо-транспортної пригоди, після чого розписка мала бути повернута.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Як роз`яснено у пунктах 19-21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 30 березня 2015 року у справі № 544/25/14-к ОСОБА_3 було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого або заподіяло тяжке тілесне ушкодження), та призначено йому покарання у вигляді 7 (семи) років 6 (шести) місяців позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 (три) роки. На підставі пункту «е» статті 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» ОСОБА_3 звільнено від відбування основного покарання у вигляді позбавлення волі.

За змістом вищевказаного вироку 15 серпня 2012 року близько 23 год 55 хв ОСОБА_3 , керуючи автомобілем «MERCEDES BENZ SPRINTER», реєстраційний номер НОМЕР_1 , що належить фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 , виконуючи нерегулярні перевезення пасажирів, порушив вимоги пункту 12.3 Правил дорожнього руху, внаслідок чого сталася дорожньо-транспортна пригода.

Апеляційним судом також встановлено, що написання розписки мало місце до дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 15 серпня 2012 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що розписка від 01 серпня 2012 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх, яке позичальник не виконала. Тому відповідно до статті 625 ЦК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума боргу та три проценти річних від простроченої суми.

Як зазначалося вище, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Таким чином, посилання заявника на те, що вона не отримувала від ОСОБА_1 коштів за договором позики, не заслуговують на увагу, оскільки факт укладення оспорюваного правочину та передання коштів у борг підтверджено зібраними у справі доказами, зокрема розпискою від 01 серпня 2012 року, підписання якої ОСОБА_2 не заперечувала.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша-друга статті 367 ЦПК України).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Під час розгляду справи ОСОБА_2 не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконала встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які вона посилалася в зустрічному позові як на підставу своїх вимог, зокрема не довела належними і допустимими доказами факту застосування до неї психічного тиску з боку ОСОБА_1 чи інших осіб, вчинення оспорюваного правочину проти своєї справжньої волі, наявності умислу в діях ОСОБА_1 для введення її в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину, а також того, що надаючи розписку, вона помилилася щодо обставин, які мають істотне значення.

Доводи касаційної скаргиОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції викривив факти, оскільки свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не змогли відповісти на питання про дату написання розписки, є безпідставними і спростовуються звукозаписами судових засідань. ОСОБА_6 в судовому засіданні 28 лютого 2018 року і ОСОБА_7 у судовому засіданні 10 квітня 2018 року зазначили, що розписку було надано на початку серпня 2012 року і дата розписки відповідала реальній даті її написання.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов