Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 553/2152/19

провадження № 61-6722св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С..

суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 16 січня 2021 року в складі судді Крючко Н. І., постанову Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року в складі колегії суддів: Дорош А. І., Любова О. А., Триголова В. М. та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2021 року в складі колегії суддів: Дорош А. І., Любова О. А., Триголова В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, посилаючись на те, що з 29 вересня 2007 року до 16 травня 2019 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем.

У період шлюбу нею за особисті кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Так, 04 травня 2011 року між нею як замовником, ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» як виконавцем та

ТДВ «Полтавтрансбуд» як забудовником було укладено договір резервування квартири, за яким виконавець ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» зобов`язався закріпити (здійснити резервування) за замовником об`єкта нерухомості (двокімнатної квартири площею 64,04 кв. м у будинку АДРЕСА_2 ), а вона (замовник) зобов`язалася здійснити всі необхідні дії для резервування об`єкта нерухомості за собою.

11 липня 2012 року між нею та ТОВ «Полтавтрансбуд- Інвест» було укладено договір купівлі-продажу квартири та підписано акт про прийняття нею вказаної квартири. Кошти на придбання квартири були надані їй її батьками: ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 , що підтверджується письмовими доказами. 04 травня 2011 року нею було укладено договір банківських рахунків фізичної особи, ОСОБА_4 отримала позику у ОСОБА_6 20 000,00 євро для резервування для неї вищевказаної квартири, що підтверджується відповідною розпискою від 28 квітня 2011 року. При цьому, ОСОБА_4 зобов`язалася повернути позичені кошти до

27 квітня 2015 року. Позичені її матір`ю кошти були подаровані їй для придбання вказаного об`єкта нерухомого майна.

Крім того, її батьком ОСОБА_5 за 2010-2011 роки було отримано пенсію у розмірі 144 772,05 грн, що підтверджується довідками від 21 серпня 2019 року, виданими ГУ ПФУ в Полтавській області.

У грудні 2018 року ОСОБА_2 звертався до суду із позовом до неї про поділ спільного майна подружжя та просив здійснити поділ спірної квартири. В межах зазначеного провадження нею не було заявлено зустрічний позов щодо визнання майна її особистою власністю, оскільки вона намагалася укласти з відповідачем мирову угоду, відповідач запевняв, що залишить свій позов без розгляду, оскільки йому достеменно відомо, що спірний об`єкт нерухомості було придбано за її особисті кошти.

Оскільки нею вичерпано всі можливості для врегулювання спору, то вона звернулася до суду з позовом та просила визнати за нею право приватної особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 16 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право приватної особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір

у розмірі 7 601,40 грн.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що враховуючи позицію Верховного Суду України та норми сімейного права, які регулюють спірні правовідносини, позивач спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру шляхом подання належних та допустимих доказів, які доводять належність вказаного об`єкта нерухомості на праві особистої приватної власності саме їй на підставі придбання нею квартири за рахунок особистих коштів. При цьому, стороною відповідача в ході судового розгляду справи не було спростовано шляхом подання належних та допустимих доказів відносно обставин щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири та їх предметність. Наведені вище обставини підтверджуються матеріалами справи та спростовують доводи сторони відповідача про те, що особистих коштів на резервування житла позивач не витрачала, оскільки, як стверджує відповідач, це були кошти їх спільні з позивачем, при цьому доказів дійсної майнової спроможності та зацікавленості у придбанні спірної квартири в інтересах сім`ї відповідач в ході судового розгляду справи не надав.

Додатковим рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 01 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, вирішено питання про розподіл судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правничу допомогу у розмірі 10 820,00 грн.

Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2021 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 900,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

21 квітня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційні скарги на рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 16 січня 2021 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2021 року справу № 553/2152/19 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. В касаційній скарзі заявник зазначає, що судом апеляційної інстанції при застосуванні положень статей Сімейного кодексу України (далі - СК України) не враховано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17, від 07 лютого 2018 року в справі № 654/5243/14-ц, у яких зазначено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу та про те, що обов`язок спростування цієї презумпції покладено на відповідача, який її спростовує. Ухвалюючи оскаржувані рішення суди порушили норми процесуального права щодо встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не дослідили зібрані в справі докази та встановили обставини, зазначені в судових рішеннях, на підставі недопустимих доказів. Приймаючи до уваги покази матері позивача як належний доказ у справі, суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 05 жовтня 2020 року в справі № 727/11406/17 (провадження № 61-3412св19). Суди неправильно застосували норми матеріального права, тобто застосували положення закону, які не поширюються на спірні правовідносини. Згідно з поданою ним до нотаріуса заявою від 11 липня 2012 року він дав згоду своїй дружині на придбання квартири та підтвердив, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об`єктом права спільної сумісної власності як така, що набувається ними під час шлюбу.

Що стосується доводів касаційної скарги на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, заявник зазначив, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 3 900,00 грн є неспівмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, затраченим ним часом на надання правничої допомоги, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, що суперечить принципу розподілу таких витрат.

Доводи інших учасників справи

У червні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Остапенко О. П., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - залишити без змін. Вирішити питання про стягнення з відповідача на її користь витрати на правничу допомогу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 вересня 2007 року було укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 9).

Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 16 травня 2019 року укладений між сторонами шлюб було розірвано (том 1, а. с. 11)

04 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» як виконавцем і ТзДВ «Полтавтрансбуд» як забудовником було укладено договір про резервування квартири, відповідно до умов якого ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» зобов`язалося закріпити (здійснити резервування) за замовником об`єкта нерухомості (двокімнатної квартири площею 64,04 кв. м на АДРЕСА_2 , а замовник ОСОБА_1 зобов`язувалася здійснити всі необхідні дії для резервування об`єкта нерухомості за собою (пункт 2.1 договору) (том 1, а. с. 13-14).

Згідно з умовами вказаного договору передача замовнику об`єкта нерухомості здійснювалася шляхом укладення договору купівлі-продажу об`єкта з одночасним укладенням договору купівлі-продажу пакету облігацій ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» між сторонами договору щодо передачі замовником пакету облігацій виконавцю (розділ 4 договору).

На виконання умов вказаного договору 04 травня 2011 року між позивачем як покупцем та ТОВ « Компанія з управління активами «Полтавтрансбуд» як продавцем було укладено договір № 3Б-174/173 купівлі-продажу облігацій, загальною кількістю облігацій 8 808 штук (том 1, а. с. 17-19).

Відповідно до пункту 2.4 вказаного договору купівлі-продажу облігацій позивач у день його укладення повинна була сплатити 100 % від ціни пакету облігацій

(8 808 штук), що складає 352 231,92 грн.

Згідно з квитанцією від 04 травня 2011 року позивач здійснила валюто-обмінну операцію з продажу 19 770,00 євро, що склало еквівалент 233 088,30 грн (том 1, а. с. 37).

Сума грошових коштів у розмірі 352 231,92 грн була внесена ОСОБА_1 04 травня 2011 року шляхом проведення перерахунку на розрахунковий рахунок ТОВ «КУА «Полтавтрансбуд» із зазначенням платежу: оплата за іменні облігації згідно з договором купівлі-продажу від 04 травня 2011 року № 3Б-174/173 (том 1, а. с. 38).

05 травня 2011 року позивачем були прийняті цінні папери у кількості 8 808 штук, що підтверджується актом прийому-передачі цінних паперів до договору купівлі-продажу облігацій від 04 травня 2011 року № 3Б-174/173 (том 1, а. с. 19).

11 липня 2012 року між ОСОБА_1 як продавцем, Спільним українсько - російським ТОВ «Фондова компанія АССА» як повіреним та ТОВ «Полтавтрансбуд - Інвест» як покупцем було укладено договір на виконання договору № 4329/125/1-БВ купівлі-продажу цінних паперів, відповідно до умов якого продавець зобов`язувався продати та передати покупцеві у власність, а покупець зобов`язувався прийняти та оплатити продавцеві цінні папери (8 808 облігацій) за 352 231,92 грн (том 1, а. с. 21, 22).

11 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 24-26).

Відповідно до пункту 3 вказаного договору продаж квартири проводився за домовленістю між сторонами за 370 711,92 грн, які були отримані продавцем від покупця до підписання цього договору в повному розмірі.

До підписання договору купівлі-продажу між позивачем та ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» було укладено договір про залік взаємних вимог від 11 липня 2012 року № 457, за умовами якого позивач належні їй грошові кошти від продажу облігацій на суму 352 231,92 грн передала в рахунок погашення виконання зобов`язань за договором купівлі-продажу квартири. Відповідно до пункту 1.4. договору позивачем було сплачено 18 480,00 грн (том 1, а. с. 22, зворот).

Також 11 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Полтавтрансбуд-Інвест» було укладено акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 32).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 січня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Статтею 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до статті 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої статі 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалася на те, що спірна квартира є її особистою власністю, оскільки хоч і придбана у період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 , проте за її особисті кошти.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та визнаючи спірну квартиру її особистим майном, суди виходили з того, що квартира була придбана за її особисті грошові кошти, які не входили до спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_2 , а були надані їй батьками. Зокрема, мати позивача ОСОБА_4 отримала в борг від ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 20 000,00 євро, а наявні в матеріалах справи докази беззаперечно вказують на наявність у батьків позивача сталого реального достатнього матеріального доходу станом на період укладення договору № 3Б-174/173 купівлі-продажу облігацій

від 04 травня 2011 року загальною кількістю 8 808 штук, вартістю 352 231,92 грн, що підтверджує фінансову можливість ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у наданні в повному обсязі коштів своїй дочці ОСОБА_1 , необхідних для резервування квартири АДРЕСА_1 .

Відхиляючи доводи відповідача про те, що фактично спірна квартира була придбана переважно за кошти, що отримані ним від здійснення підприємницької діяльності та лише кошти у сумі 69 058,65 грн були надані батьком позивача - ОСОБА_5 , суди виходили з того, що вказані доводи є такими, що суперечать дійсним обставинам справи в їх сукупності з огляду на вимоги частини першої статті

81 ЦПК України, оскільки доказів щодо обсягу витрат, які були понесені ОСОБА_2 при здійсненні підприємницької діяльності у період з 2007 по 2011 роки та його реального доходу за вказаний період, ним не надано.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Продаж спірної квартири було вчинено за 370 711,92 грн, які позивач, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, сплатила продавцю до підписання договору купівлі-продажу від 11 липня 2012 року, зокрема, 04 травня 2011 року - 352 231,92 грн та 11 липня 2012 року - 18 480,00 грн.

Згідно з квитанцією від 04 травня 2011 року позивач здійснила валюто-обмінну операцію з продажу 19 770,00 євро, що в еквіваленті склало 233 088,30 грн.

Тобто різниця між отриманими ОСОБА_4 (мати позивача) в борг грошовими коштами та реальною вартістю квартири становить 137 623,62 грн.

Вказаним обставинам суди не надали належної оцінки в оскаржуваних рішеннях та не врахували, що матеріали справи не містять доказів того, що саме кошти, отримані в борг, були витрачені на придбання спірної квартири.

Крім того, вважаючи, що отримані в борг грошові кошти в розмірі 20 000,00 євро ОСОБА_4 передала позивачу для придбання спірної квартири, суди не врахували, що відповідно до частини п`ятої статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У матеріалах справи відсутній будь-який договір дарування грошових коштів, укладений між позивачем та ОСОБА_4 (мати позивача), та відсутні відомості про декларування ОСОБА_1 вказаної суми, отриманої нею внаслідок укладення цивільно-правового договору.

Вказаних обставин суди не дослідили та не перевірили на підставі якого документа відбулася передача грошових коштів, у результаті чого дійшли передчасних висновків про те, що грошові кошти в розмірі 20 000,00 євро (еквівалент 233 088,30 грн) є особистою приватною власністю позивача та були використані для придбання квартири.

Крім того, висновки апеляційного суду про те, що заява відповідача, в якій він надав згоду на укладення договору купівлі-продажу та зазначав, що гроші, які витрачаються на придбання квартири, є їх спільною з позивачем сумісною власністю, а придбане майно також буде об`єктом спільної сумісної власності подружжя, не спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя на квартири, є помилковими, з огляду на таке.

Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин, за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні.

У договорі купівлі-продажу квартири від 11 липня 2012 року вказано, що покупець укладає цей договір за згодою свого чоловіка - ОСОБА_2 , справжність підпису якого засвідчена приватним нотаріусом. При нотаріальному посвідченні договору позивач нотаріусу не повідомляла, що купує квартиру як особисту приватну власність, не просила визначити статус вказаного майна у договорі, останній не містить жодних застережень. Сторонам договору роз`яснено зміст статті 65 СК України (пункт 16 договору). Згідно з заявою ОСОБА_2 від 11 липня 2012 року він дав згоду своїй дружині на придбання квартири та підтвердив, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об`єктом спільної сумісної власності як така, що набувається ними під час шлюбу.

Набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Відомостями, які містяться у вказаному вище договорі, підтверджується, що спірне нерухоме майно придбано за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя, проте заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Під час укладення договору купівлі-продажу квартири позивач не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіком, зокрема, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об`єктом спільної сумісної власності як така, що набувається ними під час шлюбу.

З урахуванням наведеного, висновки судів про те, що відсутність заяви позивача, в якій би вона визнавала обставини придбання квартири у спільну сумісну власність за спільні кошти та в інтересах сім`ї спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру, є такими, що зроблені з порушенням норм матеріального права.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справи за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Висновки суду апеляційної інстанції щодо спростування позивачем презумпції права спільної сумісної власності подружжя не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.

Переглядаючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень, належним чином не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення такої категорії справ, і не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки справа підлягає направленню на новий розгляд, то і постанова апеляційного суду в частині залишення без змін додаткового рішення місцевого суду та додаткова постанова апеляційного суду також підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, апеляційному суду повторно необхідно буде перевірити законність додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача судових витрат, понесених позивачем на оплату правової допомоги, та витрат на замовлення експертизи та вирішити питання розподілу судових витрат під час перегляду справи в апеляційній інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, в межах наданих йому повноважень, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржуване рішення апеляційного суду та додаткове рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 141 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: Судді:В. С. Висоцька А. А. Калараш А. І. Грушицький Є. В. Петров О. С. Ткачук