Постанова

Іменем України

03 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 553/907/19

провадження № 61-4287св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнябез повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду у складі колегії суддів: Одринської Т. В., Пікуля В. П., Абрамова П. С., від 07 квітня 2022 року.

Короткий зміст заявлених позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - КП «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Свої вимоги позивачка мотивувала тим, щовона з 1987 року зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі також з 1989 року зареєстрований її колишній чоловік - ОСОБА_2 . Вказувала, що шлюб між сторонами розірвано 17 лютого 1997 року та з березня 2012 року відповідач у вказаній квартирі не проживає, участі в утриманні квартири, оплаті за житлово-комунальні послуги не приймає, спільне господарство з позивачкою не веде. Реєстрація місця проживання відповідача тягне додаткові витрати для неї по утриманню житла.

Посилаючись на положення статей 71 72 Житлового кодексу України, ОСОБА_1 просила позов задовольнити визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Полтави у складі судді Тимчука Р. І.від 28 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 , наявність реєстрації відповідача у вказаній квартирі, користувачем якої є позивачка, порушує її права.

Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 07 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 28 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що розглядаючи спір, суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, належним чином не з`ясував усіх обставин справи, у зв`язку з чим ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка стверджувала, що відповідач з 2012 року не проживає у спірній квартирі, підтвердженням чого є акт КП «Житлово-експлуатаційна організація № 2», однак зазначений акт не може братися до уваги, оскільки він не є належним та допустимим доказом у розумінні статей 77 78 Цивільного процесуального кодексу України, так як письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Крім того, акт не містить дати його складання та відповідних реквізитів, визначених Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Інших належних та допустимих доказів того, що відповідач з 2012 року не проживає у спірній квартирі, а також доказів того що він втратив інтерес до житла позивачка не надала.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У травні 2022 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В уточненій касаційній скарзі просить справу передати на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявниця зазначила порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вказавши у касаційній скарзі, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України).

У касаційній скарзі, з урахуванням її уточнень, заявниця вказує, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про оголошення перерви у розгляді справи з метою надання оригіналу письмового доказу - акту від 18 квітня 2019 року, який підтверджує факт непроживання відповідача у спірній квартирі з березня 2012 року. Заявниця зазначає, що оригінал письмового доказу знаходився у неї. Разом із тим саме відсутність оригіналу письмового доказу і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Заявниця зазначає, що судом першої інстанції було досліджено докази, які містяться у матеріалах справи, ухвалено законне та обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 553/907/19.

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2022 рокусправу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У визначений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 25 березня 1987 року зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 . Зазначена квартира комунальної форми власності та неприватизована, знаходиться на балансі КП «Житлово-експлуатаційна організація № 2».

Шлюб між сторонами спору розірваний 17 лютого 1997 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 17 лютого 1997 року серії НОМЕР_1 .

Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка вказувала, що відповідач у вказаній квартирі зареєстрований, проте фактично з березня 2012 року в ній не проживає, участі в її утриманні не приймає.

На підтвердження зазначених обставин позивачкою надано до суду першої інстанції копію акту про непроживання у спірній квартирі від 18 квітня 2019 року, підписи на якому засвідчені начальником КП «Житлово-експлуатаційна організація № 2».

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Реалізація права на житло має ключове значення не лише для реалізації інших економічних та соціальних прав людини, через які насамперед утілюється конституційна цінність гарантування гідних умов життя для кожної людини, а й для ефективного здійснення кожним прав і свобод особистого й політичного характеру.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 правомірно вселися до квартири АДРЕСА_1 , та його постійне місце проживання зареєстровано у спірному житловому приміщенні на законних підставах.

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутності поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21).

Європейський суд з прав людини вважає втрату житла найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (заява № 17365/14), пунктах 42, 43 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03)зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частина друга статті 95 ЦПК України).

Частинами першою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, оцінивши докази, надані сторонами, у їх сукупності, доводи сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що в силу положень статей 71 72 ЖК України втратив право користування спірним житловим приміщенням.

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивачкою, в силу покладеного на неї процесуальним законом обов`язку, не надано достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Суд апеляційної інстанції зазначив, що позовні вимоги ґрунтуються лише на копії акту, де сусіди, підписи яких засвідчені начальником КП «ЖЕО № 2» 18 квітня 2019 року, вказали про непроживання відповідача у спірній квартирі. При цьому позивачкою не було надано оригіналу чи належним чином засвідчену копії вказаного акту.

Наявність у позивачки оригіналу зазначеного акту не спростовує висновків апеляційного суду щодо відсутності достатніх та достовірних доказів, які б безспірно доводили заявлені позивачкою позовні вимоги. Неможливості подання належним чином оформлених доказів до суду першої інстанції позивачкою не доведено.

При цьому відповідач в апеляційній скарзі заявляв, що між сторонами існують неприязні відносини, а позивачка змінила замки у вхідних дверях, внаслідок чого він позбавлений можливості користуватися житловим приміщенням.

Із урахуванням зазначеного, слід погодитися із висновком апеляційного суду про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачкою не надано достовірних й достатніх доказів на підтвердження обставин не проживання відповідача більше шести місяців у спірній квартирі у зв`язку із втратою інтересу до житла, а також доказів проживання відповідача за іншою адресою.

Звертаючись до суду із цим позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, яке виступає об`єктом приватизації, позивачка не аргументувала належним чином ані мету, яку вона переслідувала, ані співмірність втручання у право відповідача на житло відповідній меті.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог. Доводи позивачки щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, не оголошення перерви у розгляді справи не можуть бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 07 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович