Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 554/10397/16-ц

провадження № 61-12835св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури,

відповідачі: виконавчий комітет Шевченківської районної у м. Полтаві ради, Шевченківська районна у м. Полтаві рада, ОСОБА_1 ,

треті особи: Полтавська міська рада, Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру, Управління з питань містобудування та архітектури,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 03 листопада 2017 року у складі судді Чуванової А. М. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 10 січня 2018 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Обідіної О. І., Бутенко С. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2016 року перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617 про надання дозволу ОСОБА_1 на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 5310137000:15:017:0025, вартістю 109 877, 00 грн, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнання недійсним та скасування рішення Октябрської районної у м. Полтаві ради від 24 грудня 2008 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617, яким надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 24 березня 2009 року № 129, яким затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови зазначену земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнання недійсним та скасування рішення сесії Октябрської районної у м. Полтаві ради від 26 березня 2009 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 24 березня 2009 року № 129, яким затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста зазначену земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнання недійсним державного акта від 29 травня 2009 року серії ЯИ № 517559 на право власності на ім`я ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку; зобов`язання ОСОБА_1 повернути до земель запасу Полтавської міської ради зазначену земельну ділянку.

Позов обґрунтовувався тим, що проведеною перевіркою в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності Полтавської міської ради встановлено порушення вимог Земельного кодексу України під час розпорядження землями парку «Перемога» у м. Полтаві. Так, за результатами розслідування відносно засудженого завідуючого Полтавським сектором охорони навколишнього природного середовища ОСОБА_2 за частиною другою статті 367 КК України встановлено, що він упродовж 2009-2010 років незаконно погодив висновки про погодження проектів землеустрою щодо надання у власність 17 земельних ділянок на території заповідного

парку-пам`ятника садово-паркового мистецтва місцевого значення парку «Перемога». Прокурор зазначав, що ОСОБА_1 незаконно погоджено та передано у власність земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 1 000, 00 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться під об`єктом природно-заповідного фонду - заповідного парку-пам`ятника

садово-паркового мистецтва місцевого значення парку «Перемога» у м. Полтаві.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Октябрського районного суду Полтавської області від 03 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Полтавської області від 10 січня 2018 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 5310137000:15:017:0025, вартістю 109 877, 00 грн, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнано незаконним та скасовано рішення Октябрської районної у м. Полтаві ради від 24 грудня 2008 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста зазначеної земельної ділянки, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 24 березня 2009 року за № 129, яким затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста спірну земельну ділянку, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнано незаконним та скасовано рішення сесії Октябрської районної у м. Полтаві ради від 26 березня 2009 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтава ради від 24 березня 2009 року № 129, яким затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста зазначену земельну ділянку, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнано недійсним державний акт на право власності від 29 травня 2009 року серії ЯИ № 517559 на ім`я ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку; зобов`язано ОСОБА_1 повернути до земель запасу Полтавської міської ради зазначену земельну ділянку. Здійснено розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що станом на 2008-2009 рік парк «Перемога», який розташований на земельній ділянці, площею 30, 9 га, віднесено до парку пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення та є об`єктом природно-заповідного фонду. Зазначене унеможливлювало передачу спірної земельної ділянки на користь відповідача. Суд також дійшов висновку, що оскільки із самих текстів рішень органів місцевого самоврядування неможливо визначити їх законність, обґрунтовані підстави вважати рішення органів місцевого самоврядування незаконними та такими, що порушують права територіальної громади виникли внаслідок ухвалення постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 20 січня 2014 року, якою визнано протиправним та скасовано рішення Полтавської міської ради від 18 грудня 2011 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою та оформлення права постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 ».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що прокурором не доведено існування на АДРЕСА_2 об`єкта природно-заповідного фонду - парку-пам`ятки садового-паркового мистецтва місцевого значення на площі 30, 9 га парку «Перемога» та належності земельної ділянки на АДРЕСА_1 до земель природо-заповідного фонду України. Зібрані у справі докази, зокрема, вирок Київського районного суду м. Полтави від 23 квітня 2015 року та висновок комісійної судової земельно-технічної експертизи від 29 вересня 2014 року не доводять факт належності території парку «Перемога», який розташований на земельній ділянці, площею 30, 9 га, до парку пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення, що є об`єктом природно-заповідного фонду. Вирок суду, на який посилається суд у цій справі, не є преюдиціальним, оскільки позовні вимоги прокурора звернуті до інших осіб, а не до особи, визнаної винною даним вироком ( ОСОБА_3 ), та оскаржувані дії відповідача (предмет спору - правомірність прийнятих рішень ради) не стосуються дій, вчинених винною особою. Окрім цього, заявник також послався на порушення прокурором позовної давності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У квітні 2018 року надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у яких Полтавська міська рада, Управління з питань містобудування та архітектури, Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру та виконавчий комітет Шевченківської районної у м. Полтаві ради просили задовольнити касаційну скаргу.

Також у квітні 2018 року надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому Полтавська місцева прокуратура просила залишити без задоволення касаційну скаргу, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) 263 ЦПК України, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 травня 2001 року Дирекцією міського парку культури та відпочинку взято на себе охоронне зобов`язання по забезпеченню режиму охорони та збереження парку пам`ятки садово паркового мистецтва парк «Перемога» відповідно до рішення виконавчого комітету Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 24 грудня 1970 року № 555 у межах м. Полтава, загальною площею 30, 9 га.

Рішенням виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617 ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 1 000, 00 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Рішенням сесії Октябрської районної у м. Полтаві ради від 24 грудня 2008 року затверджено рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 грудня 2008 року № 617, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови.

Згідно з висновком про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 20 лютого 2009 року ОСОБА_1 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Октябрської (нині Шевченківської) районної у м. Полтаві ради від 24 березня 2009 року за № 129 затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 1 000, 00 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Рішенням Октябрської районної у м. Полтаві ради від 26 березня 2009 року затверджено рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 24 березня 2009 року № 129, яким затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 1 000, 00 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Видано державний акт на право власності від 29 травня 2009 року серії ЯИ №517559 на ім`я ОСОБА_1 .

Вироком Київського районного суду м. Полтави від 23 лютого 2015 року визнано завідуючого Полтавським сектором охорони навколишнього середовища Державного управління охорони навколишнього середовища у Полтавській області ОСОБА_2 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.

Зазначеним вироком встановлено протиправність дій ОСОБА_2 щодо погодження проектів землеустрою з відведення у власність 17 земельних ділянок із земель пам`ятки природи місцевого значення - парку «Перемоги» для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, загальною площею 1, 62 га, у тому числі і належної ОСОБА_1 земельної ділянки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

У пунктах 3, 4, 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди тощо.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

У статті 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд», а також статті 43 ЗК України визначено, що до природно-заповідного фонду належать, зокрема, штучно створені об`єкти ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва.

Відповідно до пункту «в» частини четвертої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під об`єктами природно-заповідного фонду,

історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на час ухвалення оспорюваних рішень Октябрської районної у м. Полтаві ради) зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Згідно із статтею 54 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» зміна меж, категорії та скасування статусу територій об`єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51 - 53 цього Закону.

Полтавською обласною радою рішення про зміну меж, площ, категорій чи скасування статусу парку «Перемога» відповідно до зазначеної норми закону, за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного експертного висновку, не приймалося.

Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав на земельні ділянки здійснюється у передбачений законом спосіб.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Суд дійшов висновку, що на час передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 цільове призначення земельної ділянки не було змінено на категорію земель житлової та громадської забудови, а відтак фактично було передано у приватну власність землі загального користування, що суперечить нормам чинного законодавства.

Встановивши, що спірна земельна ділянка із порушенням вимог законодавства вибула із володіння її власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, суди дійшли обґрунтованого висновку про протиправність ухвалених відповідачами рішень.

Водночас у справі, яка переглядається, відповідачами заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності до спірних правовідносин, мотивуючи тим, що про порушення права прокурор був обізнаний ще 25 травня 2010 року, а саме з часу отримання прокурором рішень виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради за 2008 - 2010 роки, які надавалися відповідачем на вимогу прокурора Октябрського району м. Полтави Миронова А. у зв`язку з проведенням перевірки додержання вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в діяльності виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради в частині дотримання вимог земельного законодавства. Проте з позовом прокурор звернувся лише у грудні 2016 року, тобто поза межами встановленого законом строку.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно із частиною другою статті 3 ЦПК України 2004 року у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України, покладено представництво інтересів держави у в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18)).

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року та статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, суд першої інстанції встановив, що згідно з постановою заступника прокурора м. Полтави від 23 квітня 2013 року в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності Полтавської міської ради проведено перевірку, якою встановлено порушення вимог земельного законодавства Полтавською міською радою при розпорядженні землями парку «Перемога».

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 20 січня 2014 року визнано протиправним та скасовано рішення Полтавської міської ради від 18 грудня 2011 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою та оформлення права постійного користування земельною ділянкою на АДРЕСА_2 ».

25 січня 2014 року начальником відділу представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратури м. Полтави внесено відомості до Єдиного реєстру судових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про дотримання позивачем позовної давності звернення до суду, оскільки позовну давність необхідно обраховувати з січня 2014 року, а позов прокурором пред`явлено в грудні 2016 року, тобто в межах визначеного законом трирічного строку. Отримані представником прокуратури 25 травня 2010 року оскаржені рішення виконавчого комітету для здійснення перевірки дотримання норм земельного законодавства не містили очевидних порушень закону, натомість в них йшла мова про віднесення виділених земельних ділянок до земель житлової та громадської забудови.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли власник довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття земельної ділянки з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі №816/4424/13-а за адміністративним позовом першого заступника прокурора м. Полтави до Полтавської міської ради, треті особи - Управління культури виконавчого комітету Полтавської міської ради, Полтавський міський парк культури та відпочинку «Перемога», про скасування рішення, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з адміністративним позовом у зазначеній справі, - 27 липня 2013 року.

Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення прав принаймні станом на 27 липня 2013 року, проте позов у справі, яка переглядається, пред`явлено лише в грудні 2016 року, тобто поза межами встановленого законом трирічного строку, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі до ухвалення місцевим судом рішення по суті.

Водночас відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, пропуск позовної давності не є безумовною підставою для відмови у позові, пред`явленому зі спливом позовної давності, у разі, якщо будуть встановлені обставини, що свідчать про поважність їхнього пропуску.

Верховним Судом враховано, що суди першої та апеляційної інстанцій, помилково визначивши початковий момент перебігу позовної давності, дійшовши висновку про звернення до суду із позовом у межах позовної давності, не перевірили і не дослідили причини пропуску позовної давності, що, з урахуванням частини п`ятої статті 267 ЦК України могло стати підставою для захисту порушеного права.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску строків звернення до суду, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Окрім цього, Верховним Судом враховано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього природного середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудова (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право держави витребувати земельну ділянку, яка знаходиться під об`єктами природно-заповідного фонду, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України.

Відповідні приписи стосовно особливої - посиленої охорони державою цієї категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів усього суспільства у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель природно-заповідного фонду.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Аналогічні правові висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18 і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18).

Верховний Суд вважає, що в силу об`єктивних, природних властивостей земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка належить до земель природно-заповідного фонду та є частиною парку «Перемога», який знаходиться у центрі міста Полтава.

З огляду на викладене, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні права на земельну ділянку.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, то усунути наведені недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати зазначені висновки касаційного суду щодо необхідності обговорення та встановлення поважності причин пропуску позовної давності, а також надати оцінку та визначити справедливий баланс інтересів між прагненнями однієї фізичної особи отримати у власність спірну земельну ділянку та інтересів усієї громади міста, кожний з членів якої має право вимагати надання йому вільного доступу до парків та скверів та на користування зазначеними землями.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 03 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 10 січня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко