ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 554/1126/23

провадження № 61-9497св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 31 липня 2023 року в складі судді Черняєвої Т. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 червня 2024 року в складі колегії суддів Кузнєцової О. Ю., Карпушина Г. Л., Одринської Т. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Проксима» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір відступлення права вимоги за кредитним договором від 24 січня 2008 року № 00324/RK, укладений між Публічним акціонерним товариством (далі - ПАТ) «МТБ Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Проксима» (далі - ТОВ «ФК «Проксима») 18 грудня 2021 року, та застосувати позовну давність до вимог ТОВ «ФК «Проксима» до ОСОБА_1 щодо погашення кредитного зобов`язання за кредитним договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 24 січня 2008 року між нею та ПАТ «Марфін Банк» (правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк») був укладений кредитний договір № 00324/RK, за яким банк надав їй кредитні кошти в сумі 112 900,00 грн зі сплатою 16 % річних з кінцевим терміном повернення кредиту 23 січня 2015 року. Кредит був виданий на споживчі цілі під заставу транспортного засобу.

Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 листопада 2014 року стягнуто з неї на користь ПАТ «Марфін Банк» 30 848,87 грн та судовий збір у сумі 308,50 грн. ПАТ «Марфін Банк» на підставі рішення позачергових загальних зборів акціонерів від 28 грудня 2017 року змінило назву на ПАТ «МТБ Банк».

18 грудня 2018 року між ПАТ «МТБ Банк» та ТОВ «ФК «Проксима» укладено договір про відступлення права вимоги.

30 серпня 2021 року їй надійшло смс-повідомлення від ТОВ «ФК «Проксима» з вимогою сплатити заборгованість у сумі 276 778,76 доларів США, що еквівалентно 2 203 154,76 грн. До повідомлення було прикріплено скриншот ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 05 серпня 2021 року в справі № 2-3233/11 про заміну сторони у виконавчому провадженні з ПАТ «Марфін Банк» на ТОВ «ФК «Проксима».

ОСОБА_1 вважала, що договір про відступлення права вимоги було укладено після спливу строку позовної давності та без її повідомлення про вказаний правочин. Оскільки вказаний договір було вчинено за плату, вважала його договором факторингу. ТОВ «ФК «Проксима» не є фінансовою установою, не зареєстроване в реєстрі колекторських компаній та не могло бути стороною договору факторингу. Новий кредитор не надав достатньо доказів про існування заборгованості.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

31 липня 2023 року рішенням Октябрського районного суду м. Полтави в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

04 червня 2024 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 31 липня 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що доводи про неповідомлення ОСОБА_1 про укладення договору відступлення права вимоги ТОВ «ФК «Проксима» не є підставою для визнання спірного правочину недійсним. ОСОБА_1 посилалася на те, що спірний договір відступлення прав вимоги за своєю правовою природою є договором факторингу, під час укладення якого недотримано вимоги законодавства.Однак договору, який є предметом спору, позивачкою до матеріалів справи не надано, що унеможливлює його дослідження та надання правової оцінки. Відповідно до вимог закону обов`язок доведення позовних вимог покладено на позивача. Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Проте таким правом позивачка не скористалася, клопотання про витребування спірного договору ОСОБА_1 до суду першої та апеляційної інстанції не надходило. Незгода ОСОБА_1 з розміром заборгованості не може слугувати підставою для визнання договору відступлення прав вимоги недійсним. Строк позовної давності встановлюється щодо можливості особи звернутися до суду за захистом порушеного права у межах цього строку. Вказаний строк не поширюється на договірні правовідносини, якими є відступлення права вимоги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 липня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 31 липня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 червня 2024 року, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ТОВ «ФК «Проксима» злісно ухилялося від явки до суду, проте судді незважали на ці її доводи. Суди не витребували оспорюваний договір про відступлення права вимоги, хоча для справедливого розгляду могли зробити це з власної ініціативи.

Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 369/1923/15-ц, щодо рівності та змагальності судового процесу.

Суди не взяли до уваги скриншоти смс-повідомлення ТОВ «ФК «Проксима» з вимогою сплатити заборгованість у сумі 276 778,76 доларів США.

ТОВ «ФК «Проксима» не є фінансовою установою, не зареєстроване в реєстрі колекторських компаній та не могло бути стороною договору факторингу.

Банк пред'явив виконавчий лист до виконання, а ТОВ «ФК «Проксима» звернулося із заявою про заміну сторони виконавчого провадження із пропуском позовної давності.

Неповідомлення про відступлення права вимоги порушило процедуру досудового врегулювання та спричинило наслідки відкриття виконавчого провадження.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «МТБ Банк» зазначає, що саме собою неповідомлення позичальника про відступлення права вимоги за кредитним договором не припиняє зобов'язань сторін та не звільняє боржника від обов`язку повернути кредит. На момент укладення оспорюваного договору ТОВ «ФК «Проксима» належало до фінансових установ і мало всі необхідні ліцензії для здійснення діяльності з надання фінансових послуг. Строк позовної давності не поширюється на виконання рішення суду. Оспорюваний договір не є факторингом.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 січня 2008 року між ПАТ «Марфін Банк» (правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 00324/RK.

Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 листопада 2014 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк» заборгованість за кредитним договором від 24 січня 2008 року № 00324/RK в розмірі 30 848,87 грн та судовий збір.

ПАТ «Марфін Банк» на підставі рішення позачергових загальних зборів акціонерів від 28 грудня 2017 року змінило назву на ПАТ «МТБ Банк».

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 05 серпня 2021 року в справі № 554/13245/14-ц (провадження № 6/554/259/2021) задоволено заяву ТОВ «ФК «Проксима» про заміну сторони у виконавчому провадженні в справі за позовом ПАТ «Марфін Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Замінено стягувача ПАТ «Марфін Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Проксима» у виконавчому листі № 554/13245/14-ц Октябрського районного суду м. Полтави від 05 листопада 2014 року в справі № 554/13245/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 24 січня 2008 року № 00324/RK в розмірі 30 848,87 грн та судового збору.

Ухвалою встановлено, що 18 грудня 2018 року між ПАТ «МТБ Банк» та ТОВ «ФК «Проксима» було укладено договір № 00324/RP6 про відступлення права вимоги, зокрема й щодо стягнення боргу за кредитним договором від 24 січня 2008 року № 00324/RK.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 11 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У частині першій статті 13 ЦПК України закріплено принцип диспозитивності цивільного судочинства, а саме, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Згідно з пунктом першим частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За частиною першою статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Відповідно до статті 1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов`язань або відповідальності перед боржником у зв`язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

За статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частини перша та друга статті 203 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правовий висновок щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені в статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, в постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-III умови; 5) мета договору полягає в наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

За договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

Така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена в твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує в собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

Водночас, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року в справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

ОСОБА_1 посилалася на те, що спірний договір відступлення прав вимоги є договором факторингу та під час його укладення недотримано вимоги законодавства.

Оспорюваний договір у справі відсутній, проте ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 05 серпня 2021 року в справі № 554/13245/14-ц про заміну сторони у виконавчому провадженні встановлено, що 18 грудня 2018 року між ПАТ «МТБ Банк» та ТОВ «ФК «Проксима» було укладено договір № 00324/RP6 про відступлення права вимоги, зокрема й щодо стягнення боргу за кредитним договором від 24 січня 2008 року № 00324/RK.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, факт укладення 18 грудня 2018 року між ПАТ «МТБ Банк» та ТОВ «ФК «Проксима» договору № 00324/RP6 про відступлення права вимоги не підлягає повторному доказуванню в межах цієї справи.

Щодо кваліфікації оспорюваного правочину суди були позбавлені можливості дати таку оцінку, адже позивачка відповідний договір до матеріалів справи не долучила.

Згідно з частинами третьою-четвертою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням вимог до позовної заяви (стаття 175 ЦПК України) та наведених вище положень статей 12 81 ЦПК України першочергово на позивача покладається обов`язок подати докази на підтвердження своїх вимог разом із позовною заявою. Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом (частина перша статті 84 ЦПК України).

Позивачка не додала копію договору відступлення права вимоги за кредитним договором № 00324/RK, укладеного між ПАТ «МТБ Банк» та ТОВ «ФК «Проксима» 18 грудня 2021 року, та в порядку статті 84 ЦПК України клопотання щодо його витребування до суду не заявляла, тому доводи касаційної скарги про те, що суди не витребували оспорюваний договір про відступлення права вимоги, хоча для справедливого розгляду могли зробити це з власної ініціативи, є безпідставними.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

У цій справі винятків, передбачених частиною сьомою статті 81 ЦПК України, щодо обов`язку позивача подати докази не встановлено.

Верховний Суд не відступає від усталеної судової практики про те, що для укладення договору факторингу фактором має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, зокрема факторингові операції.

Відповідно до підпункту 13-1 пункту 2 розділу І Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 серпня 2002 року № 297 (далі - Положення надання генеральних ліцензій) ліцензією є ліцензія Національного банку на здійснення валютних операцій або ліцензія на здійснення валютних операцій, яка не втратила чинність після введення в дію Закону України від 21 червня 2018 року № 2473-VIII «Про валюту і валютні операції» (далі - Закон про валюту).

Згідно з підпунктом 14 пункту 2 розділу І Положення надання генеральних ліцензійнебанківська установа, яка є фінансовою установою, - юридична особа, яка відповідно до законодавства України не є банком, надає одну або кілька фінансових послуг та яку внесено до державного реєстру фінансових установ, який ведеться Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, або Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - Реєстр фінансових установ) у порядку, установленому законодавством України.

Небанківська установа, яка є фінансовою установою, здійснює валютні операції, передбачені пунктами 1-4 частини другої статті 9 Закону про валюту, а також інші валютні операції, які є наданням фінансових послуг, передбачених частиною першою статті 4 Закону № 2664-III, на підставі ліцензії, що надає небанківській установі, яка є фінансовою установою, право на здійснення таких валютних операцій(пункт 3 Положення надання генеральних ліцензій).

Відповідно до пунктів 1-4 частини другої статті 9 Закону про валюту небанківські фінансові установи на підставі ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій здійснюють такі валютні операції: 1) торгівля валютними цінностями в готівковій формі; 2) здійснення платіжних операцій; 3) здійснення розрахунків у іноземній валюті на території України за договорами страхування життя; 4) факторинг (у частині здійснення розрахунків на території України в іноземній валюті між факторами та клієнтами за операціями з міжнародного факторингу щодо відступлення права грошової вимоги до боржника-нерезидента).

На момент укладення договору ТОВ «ФК «Проксима» булофінансовою компанією та мало право надавати фінансові послуги відповідно до законодавства (Національний банк України тимчасово зупинив дію ліцензій на надання фінансових послуг ТОВ «ФК «Проксима» 19 грудня 2022 року, про що на офіційному веб сайті Національного банку України розміщена відповідна інформація https://bank.gov.ua/ua/news/all/do-18-nadavachiv-finansovih-poslug-zastosovano-zahodi-vplivu).

Отже, оспорюваний договір укладений з фінансовою установою, яка мала право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, могла надавати фінансові послуги, зокрема факторингу, тому доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Касаційна скарга мотивована також тим, що суди не взяли до уваги скриншоти смс-повідомлення ТОВ «ФК «Проксима» з вимогою сплатити заборгованість у сумі 276 778,76 доларів США; банк пред`явив виконавчий лист до виконання, а ТОВ «ФК «Проксима» звернулося із заявою про заміну сторони виконавчого провадження із пропуском позовної давності; неповідомлення про відступлення права вимоги порушило процедуру досудового врегулювання та спричинило наслідки відкриття виконавчого провадження.

Наведені доводи касаційної скарги стосуються незгоди ОСОБА_1 з розміром заборгованості за кредитним договором та не можуть бути підставою для визнання договору відступлення прав вимоги недійсним, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, від 22 травня 2024 року в справі № 754/8750/19 визначила, що сам собою факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме в такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

У постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17, від 07 лютого 2024 року в справі № 761/5658/18, від 08 січня 2025 року в справі № 752/6361/21, від 18 грудня 2024 року в справі № 758/4172/21 та інших зроблено висновок про те, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам собою факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 369/1923/15-ц, щодо рівності та змагальності судового процесу, Верховний Суд відхиляє, оскільки висновки в наведеній справі і в справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.Крім того, справа № 369/1923/15-ц стосувалася спору про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу бетонного паркану, що свідчить про відмінність спірних правовідносин.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги (про те, ТОВ «ФК «Проксима» злісно ухилялося від явки до суду) на правильність вирішення справи не впливають та не спростовують висновки судів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі за наслідками касаційного перегляду справи результат вирішення спору не змінився, а судові рішення про відмову в позові залишаються без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 31 липня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська