Постанова

Іменем України

05 березня 2020 року

м. Київ

справа № 554/5287/18

провадження № 61-18794св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 ,

третя особа - Четверта полтавська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Кривчун Т. О., Кузнєцової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Четверта полтавська державна нотаріальна контора, про усунення права на спадкування.

Позов обґрунтовувала такими обставинами. Позивач є рідною дочкою спадкодавця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . За його життя вона опікувалась спадкодавцем, оскільки останній тяжко хворів та потребував сторонньої допомоги. ОСОБА_3 неодноразово складав заповіти, у яких вказував ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спадкоємцями усього належного йому майна. Відповідно до змісту останнього заповіту, складеного 20 вересня 2017 року, спадкодавець заповів усе належне йому майно його дочці, а її (позивача) сестрі - ОСОБА_2 ОСОБА_3 на час складання заповіту мав домовленість з ОСОБА_2 , що остання буде надавати допомогу батьку, однак вона не виправдала очікувань батька та ухилялась від надання допомоги останньому, який через хворобу був у безпорадному стані та потребував постійного догляду та допомоги. Відповідач не відвідувала батька у лікарні, не цікавилась станом його здоров`я та не надавала жодної допомоги останньому після проведеного оперативного втручання 27 вересня 2017 року. Після лікування здоров`я батька погіршилось та останній почав потребувати постійного піклування, проте відповідач жодної допомоги батьку не надавала, не цікавилась станом його здоров`я, не зважаючи на неодноразові прохання ОСОБА_3 , не навідувала його.

Посилаючись на вказане, стверджуючи, що відповідач не опікувалась батьком, який перебував у безпорадному стані, просила усунути відповідача від права на спадкування за заповітом, застосувати до спірних правовідносин частину п`яту статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки цивільним законодавством не врегульований порядок усунення від права на спадкування за заповітом.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 29 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Усунуто ОСОБА_2 від права на спадкування як спадкоємця за заповітом від 20 вересня 2017 року серії НМЕ № 864797, зареєстрованим в реєстрі за № 1121 та посвідченим приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Сокирченко Т. П. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач довів факт самоусунення відповідача від піклування про спадкодавця та допомоги йому, як і доведено факт знаходження останнього у безпорадному стані. Суд першої інстанції дійшов висновку, що до вказаних правовідносин можливо застосувати положення частини 5 статті 1224 ЦК України.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 29 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Позивачем не доведено факт свідомого, винного та повного ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю, окрім того позивачем не доведено факт того, що спадкодавець потребував такої допомоги саме від відповідача. Апеляційний суд також зазначив, що частина п`ята статті 1224 ЦК України не може бути підставою для усунення від права на спадкоємців за заповітом.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позову та про неможливість застосування до спірних правовідносин частини п`ятої статті 1224 ЦК України.

У листопаді 2019 року надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, в якому відповідач просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Одночасно з відзивом ОСОБА_2 звернулась із клопотанням про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи у касаційному порядку в розмірі 2 800 грн.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 20 вересня 2017 року ОСОБА_3 склав заповіт серії НМЕ №864797, зареєстрований у реєстрі за № 1121 та посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Сокирченко Т. П., відповідно до якого на випадок своєї смерті заповів все належне йому майно ОСОБА_2 (а. с. 60-61).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а. с. 7).

Відповідно до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 23 лютого 2018 року № 50646197 після смерті ОСОБА_3 23 січня 2018 року нотаріус Четвертої Полтавської державної нотаріальної контори відкрив спадкову справу № 61896982 щодо майна померлого ОСОБА_3 (а. с.11).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі, якщо заповітом не охоплено усієї спадкової маси, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статей 1233 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Згідно зі змістом частини другої статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» правило абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України стосується особи, яка зобов`язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами СК України. Факт ухилення особи від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку.

Правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов`язані утримувати спадкодавця.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю. Ухилення пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанцій встановив, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які б свідчили про безпорадний стан ОСОБА_3 , його потребу у допомозі та догляді саме від ОСОБА_2 та ухилення останньої від виконання обов`язку щодо надання спадкодавцю допомоги при можливості її надання, що могло бути підставою для усунення від права на спадкування.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки показанням дев`яти свідків, Верховний Суд відхиляє, оскільки заявник не навів обставин, які б свідчили про порушення апеляційним судом під час оцінки доказів вимог статті 89 ЦПК України.

Крім того, заявник також не навів підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, для скасування оскаржуваних судових рішень.

Необґрунтованим є твердження заявника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме частини п`ятої статті 1224 ЦК України.

Так, позивач, в обґрунтування позовних вказувала на наявність підстав для застосування до спірних правовідносин частини п`ятої статті 1224 ЦК України, якою передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Згідно з частиною шостою статті 1224 ЦК України положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов`язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

У справі встановлено, що відповідач у спірному випадку реалізовує право на спадкування як спадкоємець за заповітом, а не за законом.

Оскільки заповіт є внутрішнім волевиявленням спадкодавця, який вважав за необхідне залишити все наявне йому майно саме ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 не має права на обов`язкову частку у спадщині, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Отже, доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, наявність підстав для застосування до спірних правовідносин аналогії закону, є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Проте спірні правовідносини з усунення спадкоємців від спадщини врегульовані нормами Книги шостої «Спадкове право» ЦК України, а тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до незгоди з встановленими судами обставинами та переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, відсутні підстави для здійснення розподілу судових витрат у суді першої та апеляційної інстанцій.

Водночас у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить стягнути з ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 800 грн на її користь. На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, відповідач надала розрахунок суми, копію акта прийому-передачі послуг за договором про надання адвокатських послуг від 15 листопада 2019 року № 104 на суму 2 800 грн; копію квитанції зі сплати адвокатських послуг від 15 листопада 2019 року до договору про надання адвокатських послуг від 24 вересня 2018 року.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інші проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, та відсутності підстав для зменшення розміру таких витрат, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 800 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 137 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 800 (дві тисячі вісімсот) гривень - витрати, понесені на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик