Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа №556/2085/19

провадження №61-7687св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2 з позовом, в якому просив визнати недійсним договір позики, укладений між сторонами та оформлений розпискою від 02 липня 2018 року, як такий, що укладено внаслідок застосування психологічного тиску.

Позов мотивовано тим, що до 2019 року позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Від вказаного шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають дитину ОСОБА_4 , 2012 року народження. Після розірвання шлюбу між колишнім подружжям виник спір з приводу побачень з малолітнім сином ОСОБА_4 .

ОСОБА_3 часто виїжджала за кордон, залишаючи сина у сім`ї своєї матері, яка перешкоджала побаченням позивача з сином. Влітку 2018 року позивач домовився з ОСОБА_3 про проведення із сином спільного відпочинку.

Проте, 02 липня 2018 року, приїхавши за місцем проживання ОСОБА_3 в смт Володимирець виявив, що дитина знаходиться у баби, а колишня дружина відсутня. Родичі останньої в категоричній формі відмовилися відпускати ОСОБА_4 з батьком, незважаючи на бажання хлопця та попередню домовленість з матір`ю.

ОСОБА_2 , яка є рідною сестрою ОСОБА_2 повідомила, що вони можуть віддати ОСОБА_4 на 10 днів батьку, проте з метою забезпечення гарантій повернення дитини, йому необхідно написати розписку про отримання у неї коштів у борг.

02 липня 2018 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 розписку про отримання від неї у борг 2600 доларів США, які зобов`язувався повернути до 01 липня 2019 року.

Разом з тим, вказана розписка складена ним під впливом насильства, зокрема під час вчинення відносно нього психологічного тиску у вигляді шантажу та погроз заборонити спілкування з малолітнім сином, що відповідно до статті 231 ЦК України є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 06 листопада 2020 року у складі судді Іванків О. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір позики грошових коштів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оформлений у формі розписки від 02 липня 2018 року, як правочин, вчинений особою внаслідок застосування до неї психологічного тиску.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені ним та документально підтверджені судові витрати в розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач належними та допустимими доказами довів факт вчинення відносно нього психологічного насильства у вигляді шантажу та погроз заборонити спілкування з малолітнім сином. Ця обставина, крім власних пояснень позивача, підтверджується показами свідків та письмовими доказами.

Суд першої інстанції виходив з того, що під час написання розписки 02 липня 2018 року про отримання грошей у борг від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 перебував під психологічним тиском, тобто його волевиявлення не було вільним, що є підставою для визнання цього правочину недійсним.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики, посвідченим вказаною вище розпискою. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 2604,91 доларів США.

З постанови апеляційного суду вбачається, що обставини, якими ОСОБА_1 обґрунтовує даний позов, зокрема, що розписка від 02 липня 2018 року складена виключно для того, щоб припинити моральний тиск на його малолітнього сина та написана ним в обмін на можливість взяти його на літній період до себе, а також те, що кошти за даною розпискою ним не отримувалися, досліджувалися апеляційним судом під час розгляду справи № 565/1287/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за позикою у формі розписки, однак не знайшли свого підтвердження.

Суд першої інстанції не надав належу оцінку обставинам, встановленим судовими рішеннями у справі № 565/1287/19 та не враховано відсутність належних, допустимих та безсумнівних доказів, що розписка написана позивачем під впливом психологічного насильства.

Зметою врегулювання спору щодо участі у вихованні і спілкуванні з дитиною ОСОБА_1 не був позбавлений можливості звернутися до Органу опіки та піклування або суду для встановлення графіку зустрічей з сином. Крім того, позивач жодним чином не пояснив, чому він не звертався до правоохоронних органів з приводу застосування до нього насильницьких дій та не вживав заходів на спростування боргової розписки до пред`явлення ОСОБА_2 до нього позову про стягнення коштів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даного спору апеляційний суд застосував норму матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18, від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16.

Апеляційним судом не враховано, що насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов`язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.

Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Також заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки.

Так, виходячи з положень статей 77 78 90 ЦПК України, статті 1051 ЦК України, при оспорюванні зазначеного договору позики, який укладений сторонами у письмовій формі у вигляді розписки, з підстав укладення його під впливом насильства, покази свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7 є належними і допустимими доказами як для визнання цього правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України, так і для оспорювання зазначеного договору через його безгрошовість (статті 1051 ЦК України), оскільки в них міститься інформація щодо предмета доказування (під час написання розписки 02 липня 2018 року про отримання грошей у борг від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 перебував під психологічним тиском, таким чином його волевиявлення не було вільним, що є підставою для визнання даного правочину недійсним).

Про наявність конфлікту між позивачем та родиною його колишньої дружини ОСОБА_3 з приводу побачень з малолітнім сином, свідчить висновок оцінки потреб особи, яка перебуває в складних життєвих обставинах, складений спеціалістами Вараського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді, що було предметом дослідження судом першої інстанції. Проте вказаному доказу апеляційний суд належної оцінки не надав.

У касаційній скарзі заявник заявив клопотання про розгляд справи в суді касаційної інстанції за його участю.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 заперечує проти доводів позивача та просить залишити без змін прийняту у справі постанову апеляційного суду, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

Фактичні обставини, встановлені судами

02 липня 2018 року ОСОБА_1 склав розписку про отримання у ОСОБА_2 у борг 2600 доларів США, які зобов`язувався повернути до 01 липня 2019 року.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 лютого 2020 року у справі № 565/1287/19, задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики, оформленого у виді розписки. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 2604,91 доларів США.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 25 червня 2020 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У постанові апеляційного суду зазначено, що доводи ОСОБА_1 про складання розписки від 02 липня 2018 року виключно з метою припинити моральний тиск на його малолітнього сина та написана ним в обмін на можливість взяти дитину на літній період до себе, а також, що кошти за даною розпискою ним не отримувалися, не знайшли свого підтвердження.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Щодо клопотання ОСОБА_1 про участь в судовому засіданні під час розгляду касаційної скарги

За змістом частини першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Оскільки судом касаційної інстанції не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстави для розгляду справи за участю ОСОБА_1 відсутні.

Щодо суті касаційної скарги

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

За положеннями цивільного законодавства, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16З (провадження №№ 14-360цс19) зазначено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

У статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1)факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, надав належну оцінку обставинам і доводам, на які посилався ОСОБА_1 у позовній заяві, як на підтвердження обставин вчинення вказаного правочину проти справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску (стаття 231 ЦК України) та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність вказаних обставин належними і допустимими доказами.

Ураховуючи, що рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, підтверджено існування та дійсність договору позики між сторонами, наслідком чого стало ухвалення рішення про стягнення з позичальника на користь позикодавця боргу за позикою, суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував обставини, установлені вказаними судовими рішеннями як преюдиційні при вирішенні даного спору, надавши їм оцінку у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, належними і допустимими доказами не довів факт застосування до нього психологічного тиску з боку інших осіб, вчинення правочину проти справжньої волі, наявність причинного зв`язку між фізичними або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Позивач не надав доказів на підтвердження тієї обставини, що між сторонами існували інші правовідносини, ніж договір позики.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом показів свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , які є належними і допустимими доказами як для визнання цього правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України, так і для оспорювання зазначеного договору через його безгрошовість (статті 1051 ЦК України).

Так, в абзаці другому частини першої статті 218 ЦК України визначено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Аналогічні положення містяться у статті 1051 ЦК України, згідно з якою позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Суд апеляційної інстанції з урахуванням підстав позову, зокрема, що ОСОБА_1 не отримував коштів від ОСОБА_2 та вчинив правочин під психологічним тиском, обґрунтовано врахував, що отримання грошових коштів на підставі договору позики, оформленого розпискою встановлено судовими рішеннями у справі № 565/1287/19, і ця обставина не підлягає доказуванню в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що доводи ОСОБА_1 про укладення ним договору позики під впливом психологічного тиску не знайшли свого об`єктивного підтвердження, як під час розгляду зазначеної справи про стягнення боргу, так і під час розгляду справи, що переглядається.

Апеляційний суд дав належну оцінку тим обставинам, що ОСОБА_1 з метою врегулювання спору щодо участі у вихованні і спілкуванні з дитиною не був позбавлений можливості звернутися до Органу опіки та піклування або суду для встановлення графіку зустрічей з сином. Позивач не звертався до правоохоронних органів з приводу застосування до нього насильницьких дій та не вживав заходів на спростування боргової розписки до пред`явлення ОСОБА_2 до нього позову про стягнення коштів.

Установивши, що позивач мав можливість не укладати оспорюваний правочин, був ознайомлений з його змістом до підписання, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що у порушення вимог статей 12 81 ЦПК України позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження підстав для визнання договору позики недійсним у зв`язку з укладенням його під впливом психічного тиску.

Здійснене судом апеляційної інстанції застосування положень статті 231 ЦК України, з урахуванням установлених у цій справі обставин та досліджених доказів, не суперечить загальним висновкам про застосування вказаної норми, викладеним у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18, від 23 січня 2020 року у справі

№ 484/3809/16 (провадження №61-36524св18), від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16 (провадження №61-6131св20), на які посилається заявник у касаційній скарзі. Крім того, встановлені судами у цих справах обставини, що формують зміст правовідносин, не підпадають під критерій подібності до справи, яка переглядається, оскільки у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Зокрема у справі, яка переглядається, на підставі оцінки доказів, а також з урахуванням преюдиційних обставин, встановлених судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено не доведення позивачем належними і допустимими доказами підстав для визнання договору позики недійсним у зв`язку з укладенням його під впливом психічного тиску.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, зокрема у тому контексті, що на думку позивача свідчить про наявність правових підстав для визнання недійсним договору позики, оформленого у формі розписки відповідно до положень статті 231 ЦК України.

Проте такі аргументи належним чином перевірені судами під час розгляду справи та спростовані з урахуванням установлених конкретних обставин та оцінки поданих сторонами доказів на предмет їх належності і допустимості.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків, викладених в оскаржуваному рішенні.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко