ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 561/474/24
провадження № 61-13691св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Зарічненської селищної ради ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у складі колегії суддів Шимківа С. С., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Заріченської селищної ради, про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно неповнолітньої дитини ОСОБА_3 .
Позовні вимоги мотивовано тим, що 02 травня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_2 року від шлюбу народилася ОСОБА_3 , батьками якої записані: батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_1
23 вересня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Позивачка вказувала, що ОСОБА_2 не бере участі у вихованні дитини, не створює належні умови для її навчання та розвитку.
Дитина батьком вважає свого вітчима, який має намір усиновити її після позбавлення батьківських прав відповідача.
Відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків,
не цікавиться життям спільної дитини, не спілкується з нею, не турбується
про її фізичний та духовний розвиток, не цікавиться її здоров`ям, не знає як вона виглядає, оскільки упродовж 12 років її не бачив і не намагався цього зробити.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стосовно неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Заріченського районного суду Рівненської області від 28 травня
2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Позбавлено батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стосовно його малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого нею судового збору у розмірі 1 211,20грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що встановлені судом обставини дають ґрунтовні підстави для висновку, що відповідач, починаючи з моменту народження дитини, проживав окремо від неї, не виконував своїх батьківських обов`язків з її виховання упродовж 12 років, не спілкувався з дочкою, не звертався до компетентних органів чи суду з приводу здійснення йому перешкод у вихованні дочки, тобто фактично батько самоусунувся (ухилився) від виховання дочки,
не піклувався про її фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку
до самостійного життя, що позбавляє відповідача можливості підставно заперечувати проти задоволення позову.
Місцевий суд вважав надуманими доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, про те, що до моменту розірвання шлюбу він мав вільне право спілкуватися з дочкою, оскільки малолітня ОСОБА_3 на той час була віком близько одного року, що виключає можливість вербального спілкування.
Також суд першої інстанції вказав, що позиція відповідача про створювані йому позивачкою перешкоди у спілкуванні з дочкою не знайшла свого підтвердження
в ході судового розгляду, та спростовується показаннями свідків, а ініційована
ОСОБА_2 09 квітня 2024 року перед органом опіки та піклування процедура визначення порядку та способів виховання та спілкування з дочкою мала місце після відкриття провадження у цій справі, та, на переконання суду, має формальний характер і не свідчить про його інтерес до дитини.
Крім того, місцевий суд із посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, зазначив, що лише факт заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес відповідача до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще, а позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу спілкуватися з дитиною, бачитися з нею, звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 28 травня 2024 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Зарічненської селищної ради, про позбавлення батьківських прав відмовлено.
Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Покладено на Орган опіки та піклування Зарічненської селищної ради контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків стосовно дочки
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 1 816,80 грн.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що з урахуванням встановлених у справі обставин, беручи до уваги інтереси дитини, приписи норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини, а також зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, рішення суду першої інстанції є передчасним.
Суд апеляційної інстанції вказав, що позивачка не довела належними та допустимими доказами обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав.
Зазначив, що під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 повідомив, що вчиняє відповідні дії, спрямовані на участь у житті дитини, проте позивачка і члени її сім`ї створюють перешкоди у спілкуванні з дитиною.
Апеляційний суд виснував, що необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав, що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Апеляційний суд критично оцінив покладений в основу рішення суду першої інстанції висновок Органу опіки та піклування Зарічненської селищної ради про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно дочки ОСОБА_4 , оскільки цей висновок належно не обґрунтований, зроблений без наведення достатніх доказів ухилення відповідача від батьківських обов`язків, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків. Вказаний висновок оцінений судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доказами, та сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.
Водночас, апеляційний суд наголосив про наявність підстав для попередження ОСОБА_2 про необхідність зміни його ставлення до виконання батьківських обов`язків, налагодження контакту з дитиною, необхідності його участі у вихованні, розвитку та піклуванні про дочку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року та залишити в силі рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 28 травня 2024 року.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 165/2240/16-ц (провадження № 61-29942св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19 (провадження № 61-5726св20), від 15 травня 2024 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18), від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20), від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18 (провадження № 61-4346св20), від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18 (провадження № 61-3357св21), від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19 (провадження № 61-19984св21), від 04 вересня 2024 року у справі № 726/1877/22 (провадження № 61-2451св24), від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 (провадження № 61-6722св24);
- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає,
що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (суд не дослідив зібрані у справі докази).
Додатково зазначає, що відповідачу потрібна можливість використовувати наявне у нього свідоцтво про народження дитини, в якому він значиться її батьком, для того щоб мати можливість виїжджати за кордон на роботу, що він активно і робить під час дії правового режиму воєнного стану, а також з метою отримання відстрочки від мобілізації до Збройних Сил України, оскільки відповідач має ще двох дітей у своїй нинішній сім`ї.
Також вказує, що відповідач майже тринадцять років не проявляє жодного батьківського піклування що дитини, натомість за умови збереження йому батьківських прав у неповнолітньої дочки після досягнення нею повноліття буде обов`язок згідно із частиною першою статті 202 СК України піклуватися та утримувати відповідача за умови його непрацездатності та потреби матеріальної допомоги. Тому, на думку заявниці, позбавлення батьківських прав відповідача, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Іlya Lyapin v. russia» (заява № 70879/11), лише анулює юридичний зв`язок між відповідачем та дочкою.
Зазначає що суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, проігнорував право
і бажання дитини бути заслуханою під час судового засідання та не врахував
її думки про позбавлення батьківських прав відповідача.
Провадження у суді касаційної інстанції
05 листопада 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У листопаді 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 02 травня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_3 , батьками записані: батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Перекальською сільською радою Зарічненського району Рівненської області.
23 вересня 2013 року рішенням Зарічненського районного суду Рівненської області шлюб між сторонами було розірвано.
19 липня 2018 року позивачка після реєстрації нового шлюбу змінила прізвище
на ОСОБА_1 .
Висновком Органу опіки та піклування Зарічненської селищної ради, що затверджений рішенням виконавчого комітету Зарічненської селищної ради від 20 травня 2024 року № 161, визначено доцільним позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Висновок мотивовано тим, що ОСОБА_2 свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків, тобто не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування, не цікавиться навчанням, що негативно впливає на фізичний розвиток як складову виховання.
Відповідно до довідки Перекальської гімназії Зарічненської селищної ради
від 19 березня 2024 року ОСОБА_3 навчалася у гімназії з 1 по 4 клас,
з 01 вересня 2017 року до 25 травня 2021 року. Батько дитини ОСОБА_2 за час навчання не був присутній на жодних батьківських зборах, не брав участь у дитячих заходах, не був присутній під час проведення випускного балу після закінчення дитиною початкової школи. Під час вступу ОСОБА_4 до 1 класу всі необхідні документи подавала мати дитини, перший раз до шкоди дівчинку приводила мати, ОСОБА_2 присутній не був.
Згідно з характеристикою ОСОБА_3 , учениці 7-б класу Кухітсько-Вільського ліцею батько дитини з 2021 року до 2024 року ніколи не цікавився навчанням ОСОБА_4 і не підтримував зв`язок із класним керівником.
У судовому засіданні суду першої інстанції була заслухана ОСОБА_3 та повідомила, що вперше побачила батька на засіданні органу опіки та піклування в травні 2024 року, під час якого ОСОБА_2 повідомив, що він є її біологічним батьком. На її думку, ОСОБА_2 слід позбавити батьківських прав.
09 квітня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до органу опіки та піклування
з метою визначення порядку та способів участі у вихованні та спілкуванні
з дочкою.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин
та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного
й обґрунтованого рішення.
Наведеним вимогам оскаржуване судові рішення відповідає у повній мірі з огляду на наступне.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України від 26 квітня
2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон № 2402-III) виховання
в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя
у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні
і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування
не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга
статті 15 Закону № 2402-III).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.
Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення
від виконання обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони
не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку
до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних
та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати
як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох
з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.
Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Такий правовий висновок неодноразово викладений Верховним Судом
у постановах, зокрема, від 07 лютого 2024 року в справі № 455/307/22, провадження № 61-16965св23; від 20 березня 2024 року в справі № 204/2097/22, провадження № 61-951св24; від 24 жовтня 2024 року у справі № 199/3287/23, провадження № 61-8177св24.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, провадження № 61-14340св23; від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, провадження № 61-16164св23; від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23, провадження № 61-9216св24).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його
батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини
(параграфи 57, 58).
ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини
є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини
у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше,
у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення
її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09; рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).
У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Іlya Lyapin vs russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини під час розгляду справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах від 22 листопада 2023 року в справі № 320/4384/18, провадження № 61-1682св22; від 19 лютого 2024 року в справі № 159/2012/23, провадження № 61-15840св23; від 21 лютого 2024 року в справі № 404/9387/21, провадження № 61-13425св23.
Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 320/5094/19, провадження № 61-7357св21; від 07 березня 2024 року в справі № 947/7448/22, провадження № 61-18610св23; від 01 серпня 2024 року в справі № 366/52/21, провадження № 61-8861св24).
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 464/2040/23, провадження № 61-9216св24).
У частинах п`ятій, шостій статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, провадження № 61-13690св20; від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, провадження № 61-1544св21; від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, провадження № 61-10115св23; від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, провадження № 61-5203св23).
За положенням частини шостої статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини (постанова Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23, провадження № 61-9650св24).
У висновку Органу опіки та піклування Зарічненської селищної ради, що затверджений рішенням виконавчого комітету Зарічненської селищної ради від 20 травня 2024 року № 161, який суд першої інстанції взяв до уваги, визначено доцільним позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки ОСОБА_2 свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків, тобто не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування, не цікавиться навчанням, що негативно впливає на фізичний розвиток як складову виховання.
Водночас апеляційний суд, оцінивши покладений в основу рішення суду першої інстанції вказаний висновок Органу опіки та піклування Зарічненської селищної ради про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його дочки ОСОБА_3 у сукупності з іншими доказами, зазначив, що висновок належно не обґрунтований, зроблений без наведення достатніх доказів, які б підтверджували ухилення відповідача від здійснення батьківських обов`язків, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, а тому не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те,
що висновок Органу опіки та піклування Зарічненської селищної ради, оскільки він має рекомендаційний характер та не містить доказів того, що відповідач ухиляється від здійснення батьківських обов`язків, а тому сам по собі не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.
Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції не з`ясував думку дитини є безпідставними, оскільки озвучена у судовому засіданні місцевого суду думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав. Думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.
Виходячи з пріоритету якнайкращих інтересів дитини, Верховний Суд вважає, що неврахування апеляційним судом думки малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , щодо позбавлення її батька батьківських прав є виправданим з огляду на її вік та нерозуміння в силу цього правових наслідків позбавлення відповідача батьківських прав стосовно неї.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21).
Крім того, колегія суддів зазначає, що з аудіозапису судового засідання суду першої інстанції 28 травня 2024 року вбачається, що дитина не висловлювала власної ствердної думки щодо необхідності позбавлення батьківських прав її батька ОСОБА_2 .
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «…на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими».
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року
у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 165/2240/16-ц (провадження № 61-29942св18), від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19 (провадження № 61-5726св20), від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20), від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18 (провадження № 61-3357св21), від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19 (провадження № 61-19984св21), від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18 (провадження № 61-4346св20), від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 (провадження № 61-6722св24), від 04 вересня 2024 року у справі № 726/1877/22 (провадження № 61-2451св24), оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними.
Так, у справі 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Великою Палатою Верховного Суду розглядався спір за позовом фізичної особи до КП «Гайсинська меблева фабрика», Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області, Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби по місту Ладижину Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області про визнання недійсними рішень.
У справі № 165/2240/16-ц (провадження № 61-29942св18) Верховним Судом розглядався спір про визначення місця проживання дитини та надання дозволу на виготовлення всіх пов`язаних із перетином державного кордону України документів для виїзду за кордон неповнолітньої дитини та дозволу на тимчасовий виїзд за неповнолітньої дитини за кордон без згоди та супроводу батька.
У справі № 241/47/19 (провадження № 61-5726св20) Верховним Судом розглядався спір про визначення місця проживання дітей з матір`ю.
У справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позбавлено батька батьківських прав, виходив з того, що суди врахували те, що неповнолітній є особливою дитиною, їй діагностовано аутизм, сприйняття світу вона здійснює виключно через контакт з матір`ю та її психоемоційний стан. Контакту з батьком у дитини немає і відповідач не вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров`я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки. Для лікування дитини позивачу рекомендовано виїжджати за межі України, проте, оскільки відповідач не підтримує спілкування з дитиною, місцеперебування його невідоме, то неможливо отримати дозвіл відповідача на виїзд з дитиною за кордон.
У справі № 202/7712/18 (провадження № 61-3357св21) розглядався спір про позбавлення батька батьківських прав. У цій справі Верховний Суд, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, вказав на те, що врахувавши конкретні обставини справи, «якнайкращі інтереси дитини», а також те, що відповідач не підтримував стосунків з дочкою протягом тривалого часу, не цікавився її життям, самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення його батьківських прав, оскільки відповідач свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків.
У справі № 520/8264/19 (провадження № 61-19984св21) Верховний Суд погодився з висновками судів та вказав, що вирішуючи спір, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що батько не виконував повноцінно свої батьківські обов`язки, періодичне спілкування за допомогою телекомунікаційних систем також не є таким виконанням обов`язків, а відтак особа, яка свідомо змінює країну проживання, не бере участі у вихованні дітей, несе ризики порушення нормальних життєвих зв`язків та передбачених законом наслідків невиконання батьківських обов`язків, що в цьому випадку стало наслідком того, що малолітні діти фактично залишилися без батьківського піклування. Відповідач був достовірно обізнаний про тяжку життєву ситуацію дітей, викликаною хворобою та смертю їх матері, однак не вжив заходів на забезпечення догляду за дітьми, які після смерті матері були позбавлені будь-якого батьківського піклування, що викликало необхідність встановлення опіки над дітьми та призначення опікуном діда.
У справі № 366/2047/18 (провадження № 61-4346св20) суди, ухваливши рішення про задоволення позову про позбавлення батька батьківських прав, з урахуванням доказів, які є в матеріалах справи, дійшли висновку, що відповідач дитиною не цікавиться. Відповідач, заперечуючи щодо позбавлення його батьківських прав, з моменту подання ним апеляційної скарги не надав доказів, що він вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, цікавиться її станом здоров`я, виявляє будь-яку турботу про дитину, надає матеріальну підтримку, бере участь у вихованні дитини. Відповідач не спростував висновків судів щодо позбавлення його батьківських прав стосовно сина. За таких обставин лише зазначення відповідачем в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину, не спростовує його ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини.
У справі № 755/8647/23 (провадження № 61-6722св24) Верховний Суд вказав, що суди встановили що відповідач не бажає спілкуватися з дочкою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір`ю, і можливість налагодження стосунків між батьком та дочкою остаточно втрачена. Доказів на підтвердження вчинення дій, які б свідчили про бажання відповідача брати участь у вихованні та розвитку дитини, відповідач не надав. Суди також взяли до уваги думку дитини щодо необхідності позбавлення батька батьківських прав, проти чого вона не заперечувала.
Постановою від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18) та постановою від 04 вересня 2024 року у справі № 726/1877/22 (провадження № 61-2451св24) Верховний Суд за результатами касаційного перегляду передав вказані справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з метою встановлення фактичних обставини справи, а тому висновки Верховного Суду у цих справах не сформульовано.
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність та обґрунтованість висновків апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору не спростовують та значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, апеляційним судом надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції судового рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська