Постанова

Іменем України

26 березня 2020 року

місто Київ

справа № 562/1292/17

провадження № 61-12041св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2017 року у складі судді Мичка І. М. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2018 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Шимків С. С., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2017 року звернулася суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні приватним майном, зобов`язання звільнити приміщення житлового будинку АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона є спадкоємцем після смерті матері, якій належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 . У період з 10 жовтня 1992 року до 27 квітня 2004 року з відповідачем вона перебувала у зареєстрованому шлюбі і проживала з ним у будинку матері. Зазначала, що відповідач створює нестерпні умови для проживання позивачу та їх спільному сину. Позивач неодноразово зверталася до відповідача з проханням переїхати проживати у своє помешкання на АДРЕСА_2 .

Стислий виклад позиції інших учасників

Відповідач позов не визнав, просив у позові відмовити у зв`язку з його необґрунтованістю.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2017 року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні майном - будинком АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що відповідно до зібраних у справі доказів позов підлягає частковому задоволенню у частині позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні майном. Аналізуючи зібрані у справі докази у сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги в частині звільнення приміщення житлового будинку не підлягають задоволенню.

Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто для ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком (будинковолодінням) АДРЕСА_1 шляхом виселення з будинковолодіння ОСОБА_2 .

Постанова апеляційного суду обґрунтовувалася тим, що, задовольняючи позов частково, суд першої інстанції не зазначив, в якій частині вимог відмовляє та не навів мотиви такої відмови, хоч при цьому навів положення Конституції України та ЦК України, які підтверджують права ОСОБА_3 як власника користуватися, володіти та розпоряджатися своїм майном. Суд першої інстанції за висновками апеляційного суду не зазначив, в який спосіб право позивача має бути захищене, які дії має вчинити відповідач, щоб не чинити перешкод позивачу, хоч вона просила суд про ухвалення рішення про звільнення відповідачем приміщення, тобто фактично про його виселення. Висновок суду першої інстанції не відповідає обставинам справи та суперечить вимогам закону.

Апеляційний суд зазначив, що відповідач не навів правових підстав для його проживання у будинковолодінні, яке йому не належить, а належить позивачу. Наведені ним доводи, що він має право на 1/3 будинковолодіння, відхилені, оскільки за життя спадкодавця він таких вимог до неї не заявляв, а його зустрічний позов до ОСОБА_1 не прийнятий судом першої інстанції. Апеляційний суд, дослідивши зібрані у справі докази, дійшов висновку, що протягом значного періоду ОСОБА_2 створює власникам будинковолодіння неможливі умови проживання, що встановлено судовим рішенням від 21 квітня 2009 року та відповідними поясненнями позивача, які підтверджені доказами в справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у лютому 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2018 року, а провадження у справі закрити за безпідставністю позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник вважає, що суди не взяли до уваги, що у матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_1 є власником спірного будинковолодіння, а також, що заявник чинить їй перешкоди у користуванні ним. Зазначає, що позов у справі, яка переглядається, є аналогічним позову, поданому у 2009 році. Стверджує, що вселився до будинку як член сім`ї власника, зокрема, перебуваючи у шлюбі з позивачем, а тому судами неправильно застосовано до спірних правовідносин правила частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР. Крім того, вважає, що апеляційний суд порушив його процесуальні права, не прийнявши до розгляду його апеляційну скаргу, а також не направивши копію апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначає, що ОСОБА_2 не оскаржував рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а тому не має права на його оскарження в касаційному порядку, а доводи касаційної скарги в частині оскарження постанови апеляційного суду спростовані матеріалами справи.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у лютому 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом спадкоємицею майна ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , була його дружина ОСОБА_5 , а спадкове майно складається з житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про смерть від 10 лютого 2017 року, серії НОМЕР_1 , ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 і єдиним спадкоємцем, яка своєчасно прийняла спадщину, є ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 06 жовтня 2017 року.

На час набуття ОСОБА_1 права на спадщину відповідач не був членом сім`ї позивача, оскільки шлюб між ними розірвано у 2004 році, а свідоцтво про його розірвання отримано в 2008 році. Відповідач не був членом сім`ї і попереднього власника домоволодіння - спадкодавця ОСОБА_5 , при цьому створював їй неможливі умови проживання, про що свідчить зміст її позовної заяви та судове рішення від 21 квітня 2009 року у справі № 2-324/09.

Також судами встановлено, що ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , яка остання змушена була звертатися з відповідними заявами до органів Національної поліції.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї.

Наведений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14. Підстав відступити від цього правового висновку Верховним Судом не встановлено.

Установивши, що відповідач не був зареєстрований у спірному будинку, з часу розірвання шлюбу та зміни власника проживав у ньому як колишній член сім`ї нового власника помешкання,а тому апеляційний суд обґрунтовано вважав, що відповідач не має правових підстав для користування спірним будинком.

Відповідач, втративши статус члена сім`ї ОСОБА_1 до набуття нею у власність будинковолодіння, яка є новим власником житла, не вправі посилатися як на правову підставу для свого проживання на положення норм чинного законодавства, оскільки у наведеній правовій ситуації у нього не виникло право користування спірним житлом після зміни власника.

При цьому, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, проживаючи у спірному будинковолодінні, ОСОБА_2 чинив перешкоди у користуванні власністю як попередньому власнику майна, так і новому. Зокрема, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2009 року у справі № 2-324/09 задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування своїм майном. Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_5 у користуванні її майном - будинком АДРЕСА_1 у зв`язку з визнанням позову ОСОБА_2 .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних відносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Ці положення застосовуються до виселення членів (у тому числі колишніх) сім`ї власника жилого будинку за правилами статті 157 ЖК УРСР.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 чинить перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 , що встановлено судами першої та апеляційної інстанції, такі перешкоди він чинив і попередньому власнику, що він визнав під час розгляду справи № 2-324/09. Верховний Суд погоджується з висновками судів про наявність правових підстав для задоволення позову у справі, яка переглядається.

Разом з тим, ОСОБА_2 не зареєстрований у будинку позивача, відповідно до відомостей, наданих самим відповідачем, він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Заявником під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не доведено, що захист прав позивача як власника житла покладає надмірний тягар на нього як відповідача. ОСОБА_2 не довів, що виселення його із житла ОСОБА_1 матиме наслідком порушення права останнього на житло.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Не підлягають врахуванню також доводи касаційної скарги про те, що провадження у справі підлягає закриттю у зв`язку з розглядом подібного спору судом у 2009 році.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв`язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Аналіз пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Верховний Суд врахував, що у 2009 році із позовом до суду зверталася ОСОБА_5 , а не ОСОБА_1 , а тому відсутні правові підстави для застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року до спірних процесуальних правовідносин та закриття провадження у справі.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив процесуальні права заявника, не розглянувши його апеляційну скаргу, оскільки ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 07 грудня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_2 повернута особі, яка її подала, у зв`язку з неусуненням недоліків у апеляційній скарзі, зазначена ухвала апеляційного суду не оскаржена у касаційному порядку. Одночасно Верховний Суд врахував, що відповідач брав участь у розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 через свого представника, а тому спростовуються доводи заявника про порушення його процесуальних прав апеляційним судом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та ухвалу апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають, зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко