Постанова

Іменем України

15 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 562/1921/18

провадження № 61-6789св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2019 року у складі колегії суддів: Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання права власності на частку в майні подружжя, визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивовано тим, що в січні 1994 року вона вступила у фактичні сімейні відносини з ОСОБА_2 . Спочатку вони спільно проживали на

АДРЕСА_2 у будинку, що був зареєстрований на праві власності за її матір`ю

ОСОБА_4 .

У подальшому ними було придбано за договором купівлі-продажу

від 10 жовтня 1998 року жилий будинок з надвірними будівлями на

АДРЕСА_1 (теперішня назва АДРЕСА_1 ).

З часу придбання зазначеного будинку до звернення до суду з позовом вони проживають в зазначеному будинку, хоча вона в ньому не зареєстрована. Встановлення факту є необхідним для вирішення питання про віднесення майна, набутого ними в період проживання однією сім`єю, до майна, що належить їй з ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

Зазначала, що у травні 2018 року після звернення до адвоката вона дізналася, що ОСОБА_2 подарував будинковолодіння, придбане ними у період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, своїй дочці ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 06 червня 2008 року. Вважала, що є підстави для визнання договору дарування недійсним, оскільки ОСОБА_2 розпорядився будинком без її згоди.

Договір дарування має ознаки фіктивності, оскільки його було укладено без наміру створення правових наслідків, сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання правочину, так як фактично ОСОБА_3 жилий будинок з надвірними будівлями в дар не прийняла, в нього не вселялася, не зареєстрована і фактично не проживає у ньому.

Враховуючи викладене та з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд встановити факт проживання однією сім`єю її та ОСОБА_2 з січня 1994 року до дня подання позовної заяви, визнати недійсним, укладений 06 червня 2008 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 , договір дарування домоволодіння по АДРЕСА_1 щодо дарування 1/2 частини вказаного домоволодіння, а також визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області

від 19 листопада 2018 року у складі судді Мички І. М. встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з січня 1994 року.

Визнано недійсним договір дарування від 06 червня 2008 року, згідно з яким ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_3 прийняла в дар домоволодіння на АДРЕСА_1 , щодо дарування 1/2 частки вказаного домоволодіння.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння на АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 доведено фактичне проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю з 1994 року до дня звернення до суду, а також придбання та утримання спірного будинку внаслідок їх спільної праці та за рахунок спільних коштів. Крім того, суд дійшов висновку, що всупереч вимогам закону відповідач ОСОБА_2 розпорядився спірним будинком без згоди на те позивача, як співвласника будинковолодіння.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , до якої приєдналась ОСОБА_3 , задоволено.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області

від 19 листопада 2018 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин (1998 рік), не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю. З огляду на це не підлягає встановленню факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період до

01 січня 2004 року.

Незважаючи на те, що ОСОБА_1 проживає в одному будинку з

ОСОБА_2 , нею не доведено належними та допустимими доказами наявності між ними з 01 січня 2004 року відносин, яким притаманні ознаки сім`ї.

Позивачем не доведено також своєї трудової чи грошової участі у придбанні домоволодіння на АДРЕСА_1 , а тому відсутні підстави вважати вказане майно спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 та для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 його частину.

ОСОБА_1 заявлено вимоги про визнання договору дарування спірного домоволодіння частково недійсним з підстав відсутності її волі на розпорядження спільним майном та його фіктивності. ОСОБА_2 , відчуживши на користь своєї дочки належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, скористався правом розпорядження своїм майном на власний розсуд.Сторонами не заперечується, що на підставі вказаного договору дарування за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на спірне домоволодіння, що свідчить про наявність у неї на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно. Окрім цього суд апеляційної інстанції зазначив, що норми статей 215 та 234 ЦК України є різними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову про визнання правочину недійсним та є взаємовиключними, чинним законодавством не передбачено визнання договору частково фіктивним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1 ,посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2019 року задоволено. Зупинено виконання постанови Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження у справі.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірне будинковолодіння підпадає під ознаки майна, передбаченого частиною першою статті 17 Закону України «Про власність» (чинної на час виникнення спірних правовідносин). На час придбання будинковолодіння позивач з відповідачем ОСОБА_2 проживали однією сім`єю. Будинковолодіння придбане внаслідок її з відповідачем спільної праці. Вони вели спільне господарство, мали город, утримували худобу. У них був єдиний сімейний бюджет.

Тобто підставою для визнання права власності на частину спірного будинковолодіння є не тільки факт спільного проживання однією сім`єю позивача та ОСОБА_2 , а й придбання цього будинковолодіння за рахунок спільної праці та спільних коштів сторін у справі.

Всупереч вимогам вказаних нормативних актів відповідач ОСОБА_2 розпорядився будинком без згоди на те позивача як співвласника будинковолодіння. Укладений договір має ознаки фіктивності, так як укладений без наміру створення правових наслідків. Сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання правочину. Фактично ОСОБА_3 жилий будинок з надвірними будівлями в дар не прийняла, у будинок не вселялася. У цьому будинку вона не зареєстрована і фактично не проживає. Проживає в іншому населеному пункті.

На переконання ОСОБА_1 , будь-яких перешкод для визнання оспорюваного правочину недійсним, витребування від відповідача ОСОБА_3 будинковолодіння немає, адже це будинковолодіння набуте нею безоплатно.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , поданий представником ОСОБА_5 , на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Відповідно до частини другої статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

У частині четвертій статті 395 ЦПК України передбачено, що до відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

ОСОБА_2 не долучив до відзиву на касаційну скаргу доказів на підтвердження надіслання його заявнику та іншим учасникам справи.

Згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Таким чином, зазначений відзив не може бути прийнятий судом касаційної інстанції до розгляду та підлягає поверненню ОСОБА_2 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1994 року проживали разом з дітьми

ОСОБА_1 у будинку її батьків на АДРЕСА_2 .

Згідно з договором купівлі-продажу від 10 жовтня 1998 року ОСОБА_2 купив у ОСОБА_6 жилий будинок з надвірними будівлями на

АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3 зазначеного договору продаж вчинено за

12 368,00 грн.

На підставі цього договору купівлі-продажу 14 вересня 2007 року за

ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на домоволодіння

на АДРЕСА_1 .

Після придбання вказаного будинку ОСОБА_1 та її троє дітей почали проживати у ньому разом із ОСОБА_2 , що останнім не заперечується.

06 червня 2008 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Собіною О. А., відчужив належне йому домоволодіння на АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки, виданої 29 травня 2018 року настоятелем

Свято-Миколаївської церкви ОСОБА_7 , 22 липня 2001 року проведено обряд вінчання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», положеннями якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 6 КпШС України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що визнається тільки шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Релігійний обряд шлюбу, так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є особистою справою громадян.

Згідно із пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набуває чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року, й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Ці права і обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України, у тому числі й положень частини першої

статті 74 цього Кодексу.

У разі, коли такі відносини виникли до 01 січня 2004 року, тобто до набуття чинності СК України, спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність»,

стаття 22 КпШС України), майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17,

стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Нормами КпШС України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин (1998 рік), не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

Оскільки СК України набрав чинності з 01 січня 2004 року і зворотної сили не має, то положення статті 74 цього Кодексу застосовують виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.

З урахуванням зазначених норм законодавства суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не підлягає встановленню факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період до 01 січня 2004 року.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Таким чином, обов`язковою умовою для визнання однією сім`єю чоловіка і жінки, які не перебувають в зареєстрованому шлюбі, крім власне факту спільного проживання, є ведення ними спільного побуту, господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

На підставі належним чином оцінених доказів у справі суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, хоча ОСОБА_1 проживає в одному будинку з ОСОБА_2 , проте нею не доведено належними та допустимими доказами наявності між ними з 01 січня

2004 року відносин, яким притаманні ознаки сім`ї.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним з

15 квітня 1991 року до 01 січня 2004 року, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність»,

статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17,

статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої

статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Указаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі

№ 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, а також у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі

№ 627/919/19 (провадження № 61-9743св20).

Надаючи оцінку показанням свідків у справі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено своєї трудової чи грошової участі у придбанні домоволодіння на

АДРЕСА_1 , а тому відсутні підстави вважати вказане майно спільною сумісною власністю її та

ОСОБА_2 та для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 його частину.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 317 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої та другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

ОСОБА_2 , відчуживши на користь своєї дочки належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, скористався своїм правом розпорядження своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач повинен був довести суду відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Сторонами не заперечувалось, що на підставі договору дарування за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на спірне домоволодіння, що свідчить про наявність у неї на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно.

Посилання у касаційній скарзі на те, що спірне будинковолодіння було придбане за рахунок спільної праці та спільних коштів сторін у справі спростовується зазначеними висновками суду апеляційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.

При цьому, згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відзив ОСОБА_2 залишити без розгляду та повернути.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Рівненського апеляційного суду

від 12 березня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович