Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 569/15473/17

провадження № 61-7082св19

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Рівненське обласне виробниче комунальне підприємство водопровідно-каналізаційного господарства «Рівнеоблводоканал»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Рудик Олександр Андрійович, на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Рівненського обласного виробничого комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства «Рівнеоблводоканал» (далі - КП «Рівнеоблводоканал») про визнання незаконним і скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Уточнена позовна заява мотивована тим, що наказом від 07 вересня 2017 року № 219-к-ВД-000525 її було звільнено з посади начальника абонентної служби КП «Рівнеоблводоканал» у зв`язку зі скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

ОСОБА_1 вважає своє звільнення незаконним, оскільки фактично змін в організації виробництва та праці і скорочення штату працівників (стосовно посади начальника абонентної служби) не відбулось, тому роботодавцем було порушено вимоги частини другої статті 40 КЗпП України.

Також їй не було запропоновано всіх наявних вакантних посад на підприємстві.

Крім того, відповідно до вимог статті 184 КЗпП України не допускається звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу одиноких матерів, які мають дітей віком до 14 років, до яких вона відносилася, без їх працевлаштування.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним і скасувати наказ КП «Рівнеоблводоканал» від 07 вересня 2017 року № 219-к-ВД-000525 «Про припинення трудового договору (контракту) з ОСОБА_1 », поновити її на посаді начальника служби обліку і реалізації води КП «Рівнеоблводоканал», стягнути з КП «Рівнеоблводоканал» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 вересня 2017 року до 18 грудня 2018 року в розмірі 321 119,85 грн та 10 000,00 грн понесених витрат на оплату правової допомоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 18 грудня 2018 року у складі судді Смолій Л. Д. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ КП «Рівнеоблводоканал» від 07 вересня 2017 року № 219-к-ВД-000525 про припинення трудового договору (контракту) з ОСОБА_1 .

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника служби обліку та реалізації води КП «Рівнеоблводоканал».

Стягнуто з КП «Рівнеоблводоканал» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 вересня 2017 року до 18 грудня 2018 року в розмірі 321 119,85 грн, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Вирішено питання щодо розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із наявності правових підстав для скасування оспорюваного наказу про її звільнення та поновлення на роботі, оскільки змін в організації виробництва і праці, які стосуються ОСОБА_1 і з якими закон пов`язує право роботодавця звільнити працівника згідно із пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із скороченням штату працівників, в КП «Рівнеоблводоканал» не відбулось, тому відповідачем не в повному обсязі виконано вимоги частини другої статті 40 КЗпП України та частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, також ним порушено вимоги статті 184 КЗпП України щодо недопущення звільнення одинокої матері, яка має дитину віком до 14 років.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу КП «Рівнеоблводоканал» задоволено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 18 грудня 2018 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд апеляційної інстанції постановив, що відповідно до матеріалів справи позивач не є одинокою матір`ю, оскільки з 2015 року перебуває в зареєстрованому шлюбі та проживає разом з ОСОБА_2 , її дочка проживає разом з ними як член сім`ї, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин вимоги частини третьої статті 184 КЗпП України. Таким чином, звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог статей 40 49-2 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано не застосував до спірних правовідносин вимоги частини третьої статті 184 КЗпП України, пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», оскільки факт одруження позивача не позбавляє її статусу одинокої матері, у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не є батьком або усиновлювачем її доньки.

Крім того, судом апеляційної інстанції під час розгляду справи не було застосовано до спірних правовідносин вимоги статей 49-4 235 КЗпП України та постанов Верховного Суду від 10 вересня 2018 року в справі № 487/6407/16-ц (провадження № 61-31736св18), Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18).

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу КП «Рівнеоблводоканал» зазначило, що суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року і витребувано із Рівненського міського суду Рівненської області цивільну справу № 569/15473/17.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Рудик О. А., підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

27 червня 2017 року КП «Рівнеоблводоканал» прийняло наказ № 194 «Про скорочення штату працівників».

30 червня 2017 року КП «Рівнеоблводоканал» прийняло наказ № 196 «Про затвердження організаційно штатної структури та внесення змін у штатний розпис підприємства», згідно з яким з 01 липня 2017 року затверджено організаційно-штатну структуру згідно з додатком 1.

Відповідно до пункту 10 цього наказу реорганізовано абонентну службу в службу обліку і реалізації води, у зв`язку з чим виведено зі штатного розпису посаду «начальник абонентної служби» та введено в штатний розпис служби обліку і реалізації води посаду «начальник служби обліку і реалізації води».

03 липня 2017 року КП «Рівнеоблводоканал» листом № 2190/01-11 попередило ОСОБА_1 про розірвання з нею трудового договору за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

Листом-пропозицією від 05 липня 2017 року, отриманим ОСОБА_1 06 липня 2017 року, КП «Рівнеоблводоканал» повідомило її про вакантні посади, на які можливе переведення у разі відповідності кваліфікації та інших критеріїв підходящої роботи.

07 липня 2017 року ОСОБА_1 подала заяву на ім`я керівника КП «Рівнеоблводоканал» з проханням перевести її у зв`язку із скороченням посади на посаду начальника інспекції з контролю за скидом стічних вод підприємствами (одна із запропонованих посад листом від 05 липня 2017 року).

Листом від 10 липня 2017 року № 2303/01-11 КП «Рівнеоблводоканал» повідомило про неможливість задоволення заяви ОСОБА_1 , оскільки вказана посада вже не є вакантною і зайнята іншим працівником на підставі наказу від 06 липня 2017 року.

Наказом КП «Рівнеоблводоканал» від 07 вересня 2017 року № 219-к-ВД-000525 ОСОБА_1 звільнено з посади начальника абонентної служби у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2014 року в справі № 569/1477/14-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів та додаткових витрат задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 643,00 грн щомісячно, з наступною індексацією відповідно до закону, але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, починаючи з 30 січня 2014 року і до досягнення дитиною повноліття.

Також цим рішенням встановлено, що з 08 жовтня 1999 року до 07 квітня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час перебування в якому в них народилася донька ОСОБА_5 . На даний час дитина проживає з позивачем та перебуває на її утриманні. Між сторонами не досягнута домовленість з приводу спільного утримання їхньої доньки, матеріальної допомоги на утримання дитини відповідач колишній дружині (позивачу) не надає.

Відповідно до довідки-розрахунку заборгованості за аліментами від 12 липня 2017 року, виданої Голосіївський районним відділом державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, у ОСОБА_3 станом на 12 липня 2017 року існує заборгованість зі сплати ОСОБА_1 аліментів на утримання їхньої доньки у розмірі 26 653,39 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Положеннями статті 184 КЗпП України визначено істотні пільги для жінок-матерів, зокрема, одиноких матерів.

Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років та передбачає можливості такого звільнення у випадках повної ліквідації підприємства й за умови обов`язкового працевлаштування.

Такий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року справа № 820/11570/15 (провадження № К/9901/6679/18), від 28 січня 2019 року в справі № 392/1505/17-ц (провадження № 61-38857св18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 2 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», статтею 6 Сімейного кодексу України дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованого до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше.

Відповідно до статей 18-1-18-3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умов, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).

Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що оскільки позивач в 2015 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 то вона втратила статус матері одиночки, є таким, що суперечить положенням статей 18-1-18-3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», оскільки чоловік позивача не є батьком її доньки та не усиновлював її.

Також визначення «одинокої матері» наведено у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» та пункті 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки.

Так, згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у установленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

Оскільки пункт 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки визначає одиноку матір як таку, яка виховує дитину без батька, факт утримання (аліменти) значення не має.

Суд першої інстанції правильно встановив, що пред`являючи позов і даючи пояснення під час розгляду справи, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є матір`ю неповнолітньої доньки, ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку виховує та утримує сама. Зазначений факт підтверджується заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2014 року про задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання дитини, а також листами державних виконавців про існування заборгованості зі сплати аліментів.

Оскільки ОСОБА_1 як одинока матір, яка виховує дитину віком до чотирнадцяти років, підпадає під категорію працівників, визначену частиною третьою статті 184 КЗпП України, то в ситуації, коли не було ліквідації підприємства, її не можна було звільнити з ініціативи підприємства за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату працівників.

В цьому випадку виконання роботодавцем обов`язку щодо працевлаштування позивача (пропозиції вакантних посад) не має правового значення для вирішення питання щодо законності її звільнення, оскільки на неї поширюються не загальні вимоги щодо працевлаштування, встановлені для всіх працівників частиною другою статті 40, частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, а спеціальні (більш вищі) гарантії, визначені статтею 184 щодо неможливості звільнення таких осіб, як позивач.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 414/1148/16-ц (провадження № 61-29151св18).

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі орган, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено, що у випадку підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої суми заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядком № 100 визначається середньоденний (годинний) заробіток, у випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до витягу із штатного розпису КП «Рівнеоблводоканал» від 01 лютого 2018 року за період вимушеного прогулу ОСОБА_1 відбулося підвищення місячного посадового окладу начальника служби обліку та реалізації води з 12 080,00 грн (згідно штатного розпису від 01 липня 2017 року) до 12 705,00 грн.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування наказу про припинення трудового договору та похідні позовні вимоги - про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а підстави для зменшення її розміру відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України відсутні.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення про задоволення позовних вимог належним чином оцінено подані сторонами докази, вірно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Рудик Олександр Андрійович, задовольнити.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 26 березня 2019 року скасувати, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 18 грудня 2018 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк