№ 569/15693/16-ц - Судова практика України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 569/15693/16-ц

провадження № 61-2156св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року, ухвалене у складі судді Харечка С. П.,та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником нежитлового приміщення першого поверху на АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 53 кв. м з кадастровим номером 5610100000:01:024:0064 з цільовим призначенням - для обслуговування адміністративного приміщення, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 686416, зареєстрованим 26 жовтня 2005 року в Книзі записів реєстрації державних актів у Рівненському міському управлінні земельних ресурсів за № 010558300994.

Також, 9 червня 2004 року рішенням Рівненської міської ради № 894 позивачу надано в оренду на 49 років земельну ділянку для обслуговування адміністративного приміщення площею 43 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 є власником суміжної земельної ділянки та власником приміщення кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що відповідач при проведенні реконструкції приміщення кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 » самовільно зайняла частину її земельної ділянки площею 6 кв. м, а в липні 2016 року - збільшила товщину стіни вздовж її земельної ділянки більш як на 100 см, чим порушила право власності позивача та право користування земельними ділянками, які їй належать.

У зв`язку з викладеним позивач просила суд:

- відновити її порушене право приватної власності на земельну ділянку 0,0006 га та встановити межу між земельними ділянками, розташованими на АДРЕСА_2 , відповідно до земельних документів;

- зобов`язати відповідача повернути їй 0,0006 га землі, якою вона незаконно заволоділа;

- знести частину будівлі, побудованої на її земельній ділянці, усунувши таким чином перешкоду в користуванні її земельною ділянкою;

- стягнути на її користь майнову шкоду в сумі 5 542,80 грн та моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн.

В судовому засіданні в суді першої інстанції позивач збільшила позовні вимоги та просила суд стягнути з відповідача на її користь вартість сплаченої орендної плати за земельну ділянку площею 5 кв. м за 2014-2018 роки у сумі 1 891,85 грн та вартість сплаченого земельного податку за земельну ділянку площею 10 кв. м за 2014-2018 роки у сумі 768,69 грн, що разом становить 2 660,54 грн. Крім цього, просила відшкодувати витрати, понесені нею за проведення експертизи, на суму 4 175,2 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно зайняту частину земельної ділянки, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 :

- площею 5 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві користування на підставі договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, що розміщена на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0065, належній ОСОБА_1 на праві користування;

- площею 10 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 686416, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів за № 010558300994 від 26 жовтня 2005 року у Рівненському міському управлінні земельних ресурсів, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, що розміщена на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0064, належній ОСОБА_1 на праві власності.

У задоволенні позову ОСОБА_1 в частині встановлення меж між земельними ділянками, стягнення майнової та моральної шкоди відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що ніяких правочинів щодо користування земельними ділянками позивача між сторонами не укладалося, факт самовільного зайняття відповідачем частини земельної ділянки (площею 15 кв. м) позивача знайшов своє підтвердження належними доказами. Висновком експерта встановлено розміщення частини будівлі, яка належить відповідачу ОСОБА_2 , на належних ОСОБА_1 земельних ділянках, а тому, самовільно зайняті спірні земельні ділянки площею 15 кв. м підлягають поверненню ОСОБА_1 як власнику та землекористувачу шляхом знесення за рахунок відповідача ОСОБА_2 частини будівлі кафе-бару, що належить їй на праві власності і розміщена на земельних ділянках, належних ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині встановлення меж між земельними ділянками, суд виходив з того, що встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) здійснюється юридичною або фізичною особою, яка отримала ліцензію на проведення робіт із землеустрою та топографо-геодезичних робіт, на замовлення органу державної влади, органу місцевого самоврядування або власника (користувач) земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення майнової та моральної шкоди, суд виходив з того, що позивач не надала доказів завдання їй майнової та моральної шкоди.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про порушення прав позивача діями відповідача та самовільне зайняття нею відповідних частин земельних ділянок (43 та 53 м. кв) належних ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року і постанову Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга мотивована порушенням судом першої інстанції вимог статті 321 ЦК України про непорушність права власності та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, так як рішенням суду зобов`язано відповідача знести частину належного їй нерухомого майна, право власності на яке набуто і зареєстровано в установленому законом порядку.

Вважає, що застосований судом першої інстанції спосіб захисту прав позивача шляхом знесення належного відповідачу нерухомого майна, право власності на яке зареєстроване, є непропорційним втручанням держави у здійснення відповідачем права власності, оскільки вартість нерухомого майна, яке зобов`язано знести, суттєво перевищує вартість частини земельної ділянки, яку за рішенням суду необхідно звільнити.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно послався в своєму рішенні на акт перевірки від 23 грудня 2005 року, адже твердження, описані в ньому, вважає хибними. Зокрема, перевірка проведена без участі відповідача, приписи їй не вручалися, до адміністративної відповідальності не притягувалася.

Заявник вважає висновок експертів від 18 жовтня 2018 року № 8523-8524 таким, що не відповідає фактичним даним, ґрунтується на припущеннях про порушення прав позивача. Суд не дав належної правової оцінки тій обставині, що частина будівлі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , розташована поза межами ділянок, які належать ОСОБА_1 . Площа частини будівлі, яка знаходиться поза межами, становить 3 м2.

Зазначає, що накладання земельних ділянок сталося внаслідок зміщення меж земельних ділянок в документах позивача, а не через проведення відповідачем добудов до кафе-бару, оскільки всі будівельні роботи відповідачем проводилися в установленому порядку.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи взагалі не дав жодної правової оцінки доводам апеляційної скарги і погодився з висновками суду першої інстанції.

Також суд апеляційної інстанції порушив принцип змагальності сторін, оскільки безпідставно відхилив клопотання представника відповідача про долучення додаткових доказів на спростування доводів позивача про порушення її права, а саме висновку експерта № 191209/1_30, виготовленого на замовлення відповідача 18 грудня 2019 року, а тому не міг бути наданий суду першої інстанції.

Також при розгляді справи апеляційним судом було порушено вимоги статті 14 ЦПК України щодо визначення колегії суддів для розгляду даної справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 7 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року клопотання ОСОБА_2 задоволено частково та зупинено виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року в частині зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно зайняту частину спірної земельної ділянки площею 5 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві користування, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000 :01:024:0065, та площею 10 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0064; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 752,00 грн на відшкодування витрат за проведення комісійної судової земельно-технічної експертизи; стягнення з ОСОБА_2 на користь держави судового збору у розмірі 551,20 грн до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 у іншій частині відмовлено.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення першого поверху на АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 липня 2003 року, укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , посвідченим 26 липня 2003 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Кострикіним В. І., та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 9 вересня 2003 року № 1429395.

9 червня 2004 року рішенням Рівненської міської ради № 894 ОСОБА_1 було надано в оренду на 49 років земельну ділянку для обслуговування адміністративного приміщення площею 43 м. кв, що розташована за адресою АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення 22 жовтня 2004 року Рівненською міською радою та ПП ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_1 передала земельну ділянку для обслуговування адміністративного приміщення площею 43 м. кв, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , строком на 49 років (кадастровий номер 5610100000:01:024:0065).

Також ОСОБА_1 належить на праві власності земельна ділянка площею 53 кв. м, розташована за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5610100000:01:024:0064, з цільовим призначенням - для обслуговування адміністративного приміщення, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 686416, зареєстрованим 26 жовтня 2005 року в Книзі записів реєстрації державних актів у Рівненському міському управлінні земельних ресурсів за № 010558300994.

Відповідач ОСОБА_2 є власником будівлі кафе-бару загальною площею 134,3 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 7 березня 2008 року № 2-3074/08, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 11983299 від 31 жовтня 2013 року.

Рішенням Рівненської міської ради від 25 лютого 2004 року № 690 ПП ОСОБА_2 надано в оренду строком на 10 років земельну ділянку загальною площею 179 кв. м на АДРЕСА_1 для реконструкції торгового павільйону під кафе-бар та його обслуговування.

5 жовтня 2004 року ОСОБА_2 та Рівненською міською радою укладено договір оренди вказаної земельної ділянки з кадастровим номер 5610100000:01:024:0052, на строк 10 років для реконструкції торгового павільйону під кафе-бар та його обслуговування.

Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 23 грудня 2005 року № 415 державним інспектором з контролю за використанням та охороню земель м. Рівне Грошко В. І. було проведено перевірку з питання дотримання вимог земельного законодавства при використанні ОСОБА_2 земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_1 та встановлено, що вона самовільно зайняла орієнтовно 6 кв. м земельної ділянки із земель, що знаходяться у приватній власності та в оренді ПП ОСОБА_1 , і побудувала капітальну стіну до кафе-бару, чим порушила вимоги статей 125 126 ЗК України. 23 грудня 2005 року державним інспектором з контролю за використанням та охороною земель Управління з контролю за використанням та охороною земель у Рівненській області Таргонієм С. Г. був виданий припис № 190, в якому вимагалося протягом 30 днів усунути виявлені порушення земельного законодавства.

Під час оперативної перевірки 30 січня 2006 року було встановлено, що ПП ОСОБА_2 вимоги припису не виконала, порушення земельного законодавства не усунула. У зв`язку з цим складений протокол про адміністративне правопорушення, за результатами якого її було притягнуто до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 188-5 КУпАП у вигляді штрафу на суму 51,00 грн.

30 січня 2006 року державним інспектором з контролю за використанням та охороною земель Управління з контролю за використанням та охороною земель у Рівненській області Таргонієм С. Г. повторно був виданий припис № 14, в якому вимагалося усунути виявлені порушення земельного законодавства протягом 15 днів.

10 квітня 2006 року начальником Рівненського міжрайонного відділу Управління з контролю за використанням та охороною земель у Рівненській області державним інспектором з контролю за використанням та охороною земель Рівненської області Грошком В. І. відповідно до вимог статей 6 і 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» було проведено перевірку з питання дотримання вимог земельного законодавства при використанні ОСОБА_2 земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_1 . У результаті перевірки встановлено, що ОСОБА_2 вимоги повторного припису від 30 січня 2006 року не виконала, виявлені порушення земельного законодавства не усунула.

Відповідно до висновку експертів комісійної судової земельно-технічної експертизи від 18 жовтня 2018 року № 8523-8524 на земельних ділянках, розташованих за адресою АДРЕСА_1 , належних ОСОБА_1 , знаходиться частина будівлі, що належить ОСОБА_2 , площею 15 кв. м, з них:

- на земельній ділянці площею 0,0043 га з кадастровим номером 5610100000:01:024:0065 розміщена частина будівлі площею 5 кв. м;

- на земельній ділянці площею 0,0053 га з кадастровим номер 5610100000:01:024:0064 розміщена частина будівлі площею 10 кв. м.

Отже, фактичні межі будівлі відповідача не відповідають межам земельної ділянки площею 0,0179 га з кадастровим номером 5610100000:01:024:0052, так як частина належної ОСОБА_2 будівлі розміщена на земельних ділянках, належних ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого

2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, позивач ОСОБА_1 посилалась на те, що відповідач ОСОБА_6 , яка є власником суміжної земельної ділянки та приміщення кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що знаходиться на земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 , порушує право власності та право користування належними їй земельними ділянками, а саме при проведенні відповідачем реконструкції приміщення кафе-бару було самовільно зайнято частину її земельних ділянок площею 6 кв. м, а в липні 2016 року було збільшено товщини стіни вздовж її земельних ділянок більш як на 100 см.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами з приводу здійснення права власності та права користування земельними ділянками, суд виходить з наступного.

Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно зі статтею 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Частиною першою та другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з статтею 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми, є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Частинами першою та другою статті 103 ЗК України встановлено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Частинами першою, другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Згідно зі статтею 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж; а також: відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж: визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (стаття 212 ЗК України).

Стаття 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» передбачає, що самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 523/6532/14-ц (провадження № 61-7533св20), від 21 липня 2021 року у справі № 520/3561/18 (провадження № 61-16012св20), від 27 липня 2021 року у справі № 686/19201/15 (провадження № 61-3808св21), від 18 листопада 2021 року у справі № 642/8771/19 (провадження № 61-9957св21) вказано, що у разі доведеності факту самовільного зайняття земельної ділянки та розміщення на ній самочинного будівництва, власник не позбавлений можливості захищати свої права у спосіб, який відповідатиме положенням статей 376 391 ЦК України і статей 152 212 ЗК України, зокрема вимагати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва, звільнення земельної ділянки та приведення її у попередній стан.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства при використанні відповідачем земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_1 від 23 грудня 2005 року № 415, ОСОБА_2 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовно 6 кв. м із земель, що знаходяться у приватній власності та в оренді ПП ОСОБА_1 , і побудувала капітальну стіну до кафе-бару, чим порушила вимоги статей 125 126 ЗК України.

23 грудня 2005 року та 30 січня 2006 року державним інспектором з контролю за використанням та охороною земель Управління з контролю за використанням та охороною земель у Рівненській області Таргонієм С. Г. були видані приписи, в яких вимагалося усунути виявлені порушення земельного законодавства. Однак ОСОБА_2 вимоги приписів не виконала.

- на земельній ділянці площею 0,0053 га з кадастровим номер 5610100000:01:024:0064 розміщена частина будівлі площею 10 кв. м.

Отже, фактичні межі будівлі відповідача не відповідають межам земельної ділянки площею 0,0179 га, кадастровий номер 5610100000:01:024:0052, так як частина належної ОСОБА_2 будівлі розміщена на земельних ділянках, належних ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, встановивши факт самовільного використання відповідачем спірних земельних ділянок позивача, врахувавши наведені норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та зобов`язання відповідача повернути ОСОБА_1 самовільно зайняті частини спірних земельних ділянок шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, що розміщена на цих земельних ділянках.

Відповідачем не спростовано вказаних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій.

Щодо доводів касаційної скарги заявника про втручання у право на мирне володіння майном колегія суддів вважає зазначити наступне.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Разом із тим, враховуючи те, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що частина будівлі кафе-барувідповідача розташована на спірних земельних ділянках, які йому не належать на праві власності та не передавалась в користування, а навпаки належать позивачу на праві власності та на праві користування, то зазначене свідчить про самовільне використання відповідачем спірних земельних ділянок позивача, тому відсутні підстави вважати, що ухвалені судові рішення судами попередніх інстанцій порушують право відповідача на мирне володіння майном.

Доводи касаційної скарги про безпідставність посилання судів попередніх інстанцій на акт перевірки від 23 грудня 2005 року, оскільки твердження, описані в ньому, вважає хибними та перевірка проведена без участі відповідача, приписи їй не вручалися, до адміністративної відповідальності не притягувалася, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки такі факти, зазначенні в актах та приписах, відповідачем не оскаржувались та є чинними.

Суд не бере до уваги посилання заявника на те, що висновок експертів від 18 жовтня 2018 року № 8523-8524 є неналежним доказом, оскільки цей висновок є доказом, якому суди надали належну правову оцінку. Крім того, відповідач не порушувала клопотання про призначення повторної або ж додаткової експертизи, не надала доказів, які б спростовували висновки судового експерта щодо порушення відповідачем меж земельних ділянок позивача, а саме те, що фактичні межі будівлі відповідача не відповідають межам її земельної ділянки та частина будівлі, належна ОСОБА_2 , розміщена на земельних ділянках, належних ОСОБА_1 .

Посилання відповідача на те, що суд не надав належної правової оцінки тій обставині, що частина будівлі, яка належить позивачу, розташована поза межами її ділянок, не мають правового значення, оскільки зазначене не спростовує факту самовільного захоплення відповідачем належних позивачу земельних ділянок та розміщення будівлі відповідача на цих ділянках. Крім того, зазначені обставини не є предметом цього спору.

Доводи касаційної скарги про те, що накладання земельних ділянок сталося внаслідок зміщення меж земельних ділянок в документах позивача, не можуть бути прийнятті колегією судів до уваги, оскільки не містять свого підтвердження.

Колегія суддів не приймає доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення судом апеляційної інстанції клопотання представника відповідача про долучення додаткових доказів на спростування доводів позивача, а саме висновку експерта № 191209/1_30, виготовленого на замовлення відповідача, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Посилання в касаційній скарзі на те, що при розгляді справи апеляційним судом було порушено вимоги статті 14 ЦПК України щодо визначення колегії суддів для розгляду даної справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення суду, є безпідставним та зводяться до не згоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач надала суду належні та допустимі докази на підтвердження фактів того, що вона є власником та користувачем спірних земельних ділянок, права якої порушуються відповідачем, що самовільно захопила частину її земельних ділянок, у зв`язку з чим площа земельної ділянки, яка фактично перебуває у користуванні відповідача, є більшою, ніж площа, яка їй передана в оренду.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували наведені вище норми матеріального права, надали належну оцінку правовим підставам та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, у зв'язку з чим дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції чи апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання постанови суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін, касаційний суд відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України поновлює виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року в частині зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно зайняту частину земельної ділянки, розташовану у АДРЕСА_1 , площею 5 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві користування, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0065, та площею 10 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0064; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 752,00 грн у відшкодування витрат за проведення комісійної судової земельно-технічної експертизи; стягнення з ОСОБА_2 на користь держави судового збору у розмірі 551,20 грн.

Керуючись статтею 400 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2019 року в частині зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно зайняту частину земельної ділянки, розташовану у АДРЕСА_1 , площею 5 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві користування, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0065, та площею 10 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом знесення за власний рахунок частини будівлі кафе-бару, розміщеної на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:024:0064; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 752,00 грн у відшкодування витрат за проведення комісійної судової земельно-технічної експертизи; стягнення з ОСОБА_2 на користь держави судового збору у розмірі 551,20 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук