№ 569/6045/17 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 569/6045/17

провадження № 61-11025св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державна казначейська служба України,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року, постановлену суддею Харечком С. П., та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шеремет А. М., і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року, ухвалене у складі судді Харечка С. П., та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шеремет А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про стягнення інфляційних втрат і суми трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Позов мотивував тим, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2014 року стягнено з Управління Пенсійного фонду України в місті Рівне на його користь 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

27 листопада 2014 року Рівненським міським судом Рівненської області видано виконавчий лист на виконання вказаного рішення суду, який 5 грудня 2014 року

прийнято до виконання Державною казначейською службою України.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2016 року, визнано незаконною бездіяльність ДКС України щодо виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2014 року про стягнення з Управління Пенсійного фонду України у місті Рівне на його користь 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

Стягнено з Державного бюджету України в особі ДКС України на його користь на виконання рішення Рівненської області від 22 вересня 2014 року кошти в сумі

18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

На виконання вказаної постанови видано виконавчий лист № 1 про стягнення коштів, де боржником є Державний бюджет України в особі ДКС України, та виконавчий лист № 2 про стягнення судового збору, де боржником є

ДКС України, які прийняті до виконання, але у встановлений частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» тримісячний строк ДКС України цього рішення не виконала, у зв`язку з чим він звернувся з відповідним позовом до суду.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року у задоволенні його позову про визнання незаконною бездіяльності ДКС України щодо виконання постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року відмовлено.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року в частині визнання незаконною бездіяльність ДКС України скасовано та прийнято в цій частині нову, якою визнано незаконною бездіяльність ДКС України щодо виконання постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року про стягнення з Державного бюджету України в особі ДКС України на його користь на виконання рішення суду 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

Позивач вказує, що зазначені судові рішення чинні та свідчать про незаконність затримки виплат зазначених у виконавчих листах сум, тому вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Посилаючись на зазначене, а також на статтю 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» і частину першу статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», позивач просив стягнути з ДКС України на його користь 15 625,70 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, а подану ним позовну заяву залишено без руху.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, суд першої інстанції вказував, що правових підстав для звільнення позивача від сплати судового збору судом не встановлено.

Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції керувався частиною п`ятою статті 119 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення питання судом першої інстанції, якою передбачено, що до позовної заяви додається документ на підтвердження сплати судового збору.

На виконання вимог ухвали суду першої інстанції від 19 квітня 2017 року ОСОБА_1 26 квітня 2017 року направив оригінал квитанції про сплату судового збору.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 17 травня 2017 року відкрито провадження у даній справі.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року позов задоволено частково.

Стягнено з ДКСУ України на користь ОСОБА_1 1 706,70 грн та відшкодовано судовий збір у розмірі 72,70 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що на користь позивача підлягає стягненню нарахована відповідно до Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» компенсація в сумі 1 706,70 грн.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив про відсутність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 індексації та компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за невиконання рішення про стягнення інфляційного збільшення, оскільки законодавством не передбачено такого об`єкта індексації і компенсації грошових доходів населення як сума інфляційного збільшення.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року відхилено апеляційні скарги ОСОБА_1 та ДКС України, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи.

Апеляційний суд відхилив доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірні права та обов`язки регулюються статтями 22, 386 і 1166 ЦК України, зазначивши, що позивач обґрунтовував свої матеріально-правові вимоги виключно нормами Законів України «Про індексацію грошових доходів населення» та «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просив ухвалу Рівненського міського суду від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року скасувати і звільнити його від сплати судового збору.

У касаційній скарзі заявник посилався на неврахування судом першої інстанції пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», яким передбачено, що судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Заявник вважає, що при поданні ним позову судовий збір не справляється, а відтак, правових підстав для зобов`язання його сплатити судовий збір у суду не було. Переглядаючи ухвалу суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху з підстав несплати судового збору, апеляційний суд вказане також залишив поза увагою і помилково, як він вважає, оскаржувану ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив оскаржувані ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати і звільнити його від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір».

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив рішення Рівненського міського суду від 8 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, оскільки не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, зокрема, судовим рішенням адміністративного суду та не застосували закон, який підлягає застосуванню, що призвело до помилкових висновків, і, відповідно, до неправильного вирішення справи.

На думку заявника, суди також не врахували предмет та підстави позову, оскільки заявлені ним позовні вимоги стосуються відшкодування збитків за наслідками визнаної незаконної бездіяльності Державної казначейської служби України щодо безпідставної тривалої затримки разової виплати йому коштів у сумі 18 525,60 грн, що призвело до інфляційного їх знецінення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 наухвалу Рівненського міського суду від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року і звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання вказаної касаційної скарги.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вказана справа передана до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 7 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 17 листопада 2017 року. Цією ж ухвалою відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги до ухвалення рішення у справі.

3 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2014 року стягнено з Управління Пенсійного фонду України в м. Рівне на користь ОСОБА_1 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

прийнято до виконання Державною казначейською службою України.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2016 року, визнано незаконною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2014 року про стягнення з Управління пенсійного фонду України у м. Рівне на користь ОСОБА_1 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

Стягнено з Державного бюджету України в особі ДКС України на користь ОСОБА_1 на виконання рішення Рівненської області від 22 вересня

2014 року 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та

243,60 грн судового збору.

На виконання вказаної постанови видано виконавчий лист № 1 про стягнення коштів, де боржником є Державний бюджет України в особі Державної казначейської служби України, та виконавчий лист № 2 про стягнення судового збору, де боржником є Державна казначейська служба України.

У зв`язку з невиконанням вказаних судових рішень ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду і постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову про визнання незаконною бездіяльності Державної казначейської служби України щодо невиконання постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року відмовлено.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року в частині визнання незаконною бездіяльності Державної казначейської служби України скасовано та прийнято в цій частині нову, якою визнано незаконною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо виконання постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року про стягнення з Державного бюджету України в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 на виконання рішення Рівненської області від 22 вересня 2014 року 18 282 грн інфляційного збільшення суми розрахунку пенсії та 243,60 грн судового збору.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року

Разом із позовом позивач подав заяву про звільнення його від сплати судового збору, яку обґрунтовував скрутним майновим станом.

Відповідно до частини п`ятої статті 119 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час звернення до суду з указаним позовом, до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.

Статтею 8 Закону України «Про судовий збір» у редакції Кодексу, чинній на час пред`явлення позову, передбачено, що суд, ураховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Вичерпного і чіткого переліку документів про майновий стан особи закон не містить, тому суд встановлює можливість сплатити судовий збір на підставі поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням. Підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані.

Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (рішення ЄСПЛ «Kniat v. Poland» від 26 липня 2005 року № 71731/01,

§ 44).

Звертаючись до суду першої інстанції з клопотанням про звільнення від сплати судового збору за подання позовної заяви, ОСОБА_1 на підтвердження свого матеріального стану надав довідку Рівненського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області від 20 квітня 2016 року № 632/02 про розмір пенсії, копії квитанцій про сплату житлово-комунальних послуг та документи щодо стану свого здоров`я.

Надавши належну оцінку доказам, наданим ОСОБА_1 до клопотання про звільнення від сплати судового збору, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність підстав для звільнення останньої від сплати судового збору, врахувавши, що надані докази не дозволяють дійти висновку про існування такого майнового стану заявника, що унеможливлює сплату ним судового збору у вказаному судом розмірі.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні клопотання про звільнення позивача від сплати судового збору та залишення позову без руху.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій того, що заявник звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13

частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», відхиляються касаційним судом, оскільки клопотання про звільнення від сплати судового збору заявник обґрунтовував виключно обставинами, визначеним

статтею 8 Закону України «Про судовий збір», та про звільнення його від сплати судового збору з інших підстав не зазначав.

Разом з тим, апеляційний суд врахував, що відповідно до пункту 13

частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду, а в даній справі між сторонами виникли відносини щодо відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних ухвал суду першої та апеляційної інстанцій, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду без змін.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року і ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша

статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом касаційного перегляду у цій справі є питання стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 суми компенсації, передбаченої статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а також інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій

статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідач не заперечував, що рішення суду не було ним виконане у встановлений строк, тому стягувач має право на компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми, що встановлено спеціальним законодавством.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про існування правових підстав про стягнення з відповідача компенсації у розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми на підставі статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Визначаючи розмір такої компенсації, суди попередніх інстанцій врахували, що ДКС України прийнято рішення про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, від 26 липня 2017 року № 104 про нарахування компенсації у розмірі 1 706,70 грн, доказів про виплату якої ОСОБА_1 відповідач не надав.

При цьому Верховний Суд вважає помилковим зазначення судом першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, у резолютивній частині рішення відомостей про те, що кошти підлягають стягненню з Державної казначейської служби України, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про стягнення компенсації за порушення строку виконання судового рішення на підставі статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» є держава Україна, тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на сплату державою вказаної компенсації державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

Разом з тим, відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як органу, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунка, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення, аналогічний висновок викладено у пункті 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).

За змістом статті 412 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що резолютивна частина рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року та ухвала апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року в частині стягнення на користь ОСОБА_1 суми компенсації, передбаченої

статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» підлягає зміні в частині відомостей про суб`єкта виконання позовних вимог.

Щодо права позивача на стягнення інфляційних втрат колегія суддів звертає увагу на наступні загальні положення законодавства.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов`язанням.

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 611 ЦК України встановлено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Як установлено судами попередніх інстанцій, у даному випадку між сторонами виникло грошове зобов`язання, оскільки одна сторона зобов`язана сплатити певну, визначену судовим рішенням, грошову суму стягувачу.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання, і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Спеціальним законом не передбачено, що положення частини другої

статті 625 ЦК України щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, не поширюється на спірні правовідносини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічні висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах

від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), а також Верховний Суд у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 757/21050/16-ц (провадження № 61-17790св18), від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц (провадження № 61-14114св19), від 6 липня 2020 року у справі № 522/16531/17 (провадження № 61-16035св19) та від 12 серпня 2020 року у справі № 757/28275/17-ц (провадження № 61-42409св18).

Відмовивши у задоволенні позову в частині стягнення інфляційний втрат, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 протягом розгляду справи, серед іншого, посилався на частину другу статті 625 ЦК України, тому дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача вказаної складової боргу.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам апеляційної скарги про незастосування судом першої інстанції частини другої статті 625 ЦК України, не перевірив рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості в цій частині.

Врахувавши вказані норми матеріального права, касаційний суд дійшов висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь

ОСОБА_1 інфляційних втрат за період з березня 2015 року до березня 2017 року у розмірі 10 037,38 грн.

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та ухвалення в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частинами першою, шостою цієї статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи часткове задоволення касаційної скарги та задоволення, з урахуванням постанови касаційного суду, позовних вимог ОСОБА_1 на 77,98%, на його користь підлягає стягненню пропорційно задоволених вимог судовий збір, сплачений за подання позову, у розмірі 499,07 грн, з відрахуванням стягненого на його користь судом першої інстанції судового збору у розмірі 72,50 грн, та судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 548,98 грн.

Разом з тим, ухвалою Верховного Суду від 7 березня 2018 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 768 грн до ухвалення рішення у справі.

Частиною десятою статті 141 ЦПК України визначено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин віднесенню за рахунок держави підлягає судовий збір пропорційно задоволених вимог касаційної скарги у розмірі 598,89 грн, а з ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір пропорційно залишених без задоволення вимог касаційної скарги у розмірі 169,11 грн.

Керуючись статтями 410 412 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги,статтями 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року, залишити без задоволення.

Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення суми компенсації, передбаченої статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», змінити, виклавши другий та третій абзаци резолютивної частини рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 вересня 2017 року у такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 1 706,70 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 72,50 грн».

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 10 037,38 грн.

У іншій частині рішення Рівненського міського суду Рівненської області

від 8 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2017 року залишити без змін.

Стягнути Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання позову та апеляційної скарги, у розмірі 975,55 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на корить держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 169,11 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов