Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 572/5296/14-ц

провадження № 61-6369св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М., від 12 березня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позову вказала, що вони з 18 січня 1999 року до серпня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого набули таке майно:

- автомобіль марки «MITSUBISHI», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 ;

- земельну ділянку, площею 0,1957 га, що виділена для будівництва і обслуговування житлового будинку, згідно із рішенням Тиненської сільської ради Сарненського району Рівненської області № 212 від 09 червня 2005 року;

- закінчений будівництвом житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться на вказаній земельній ділянці по АДРЕСА_1 .

Відповідач відмовляється ділити майно добровільно, утримує документи на будинок.

Неодноразово уточнюючи позовні вимоги, остаточно позивач просила визнати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя та поділити його, визнавши на кожним із колишнього подружжя право на 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки. Автомобіль просила залишити їй у власність, стягнувши з неї вартість 1/2 частини його частини на користь ОСОБА_2 .

Визначаючи розмір часток у спільному майні подружжя, цьому просила врахувати факт перебування на її утриманні трьох неповнолітніх дітей.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області у складі судді Довгого І. І. від 04 листопада 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 грудня 2019 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 автомобіль марки «MITSUBISHI», 2007 року випуску, реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 .

Визнано, що ідеальні частки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у спільному майні - автомобілі «MITSUBISHI» 2007 року випуску, реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 , становлять по 1/2 частині за кожним.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Визнаючи автомобіль спільним сумісним майном подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що він придбаний під час шлюбу. Позивач, яка просила стягнути з неї вартість 1/2 частини автомобіля на користь відповідача, не внесла відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а відповідач не дає згоди на отримання компенсації вартості 1/2 частини цього автомобіля, тому в порядку частини п`ятої статті 71 СК України слід визнати ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки по АДРЕСА_1 та розташованого на ній житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що це майно не власністю подружжя, а тому не підлягає поділу між сторонами.

Такі висновки суд першої інстанції мотивував тим, що спірна земельна ділянка набута відповідачем в порядку приватизації у 2008 році, є його особистою власністю, яку він у квітні 2015 року на підставі договору дарування відчужив своєму братові ОСОБА_3 .

Позивач не довела, що на момент дарування земельної ділянки на ній побудований житловий будинок, який прийнято в експлуатацію та відносно якого відбулась державна реєстрація на ім`я будь-якого з подружжя. Ці обставини встановлені набравшим законної сили рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 09 липня 2019 року у справі № 572/4418/15, тому не підлягають доказуванню у цій справі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2020 року скасовано рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 04 листопада 2019 року в частині відмови у позові та у частині розподілу судових витрат та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 та земельну ділянку, для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку, площею 0,1957 га.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 ідеальної частки у праві власності на вказаний житловий будинок та земельну ділянку.

У іншій частині рішення суду залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з урахуванням встановленого судом факту зведення сторонами спірного будинку під час шлюбу, факт реєстрації у спірному будинку місця проживання сторін та їхніх дітей, наявні правові підстави, передбачені статтею 331 ЦК України, для визнання цього будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділу між сторонами у рівних ідеальних частках.

Відчуження ОСОБА_2 спірної земельної ділянки своєму братові ОСОБА_3 за договором дарування у квітні 2015 року, не позбавляє ОСОБА_1 її права на Ѕ ідеальної частки у власності на вказане нерухоме майно, оскільки таке майно на момент відчуження було об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя та вибуло із власності ОСОБА_1 поза її волею.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 750/4445/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 758/191/13-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 127/14320/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції проігнорував встановлені судовим рішенням у справі № 572/4418/15, яке набрало законної сили, преюдиційні обставини належності спірної земельної ділянки ОСОБА_3 , який не є стороною спору у цій справі.

Заявник вказує, що спірний будинок у 2019 році збудував власник земельної ділянки ОСОБА_3 власним коштом, внаслідок чого за ним зареєстровано право власності на спірний будинок в установленому законом порядку. Судовим рішенням позбавлено ОСОБА_3 , який не є стороною у спорі, права власності на майно та присуджено його 1\2 частину відповідачу, який не претендує на цей будинок.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільною власністю подружжя та здійснюючи його поділ, суд апеляційної інстанції безпідставно вважав, що будинок є об`єктом незавершеного будівництва. Проте спірний житловий будинок збудований без відповідних дозвільних документів на виконання будівельних робіт, без належно затвердженого проекту, а також відомостей про прийняття його до експлуатації, що вказує на статус самочинного будівництва. Всупереч положень статті 376 ЦК України суд апеляційної інстанції визнав за сторонами право власності на самочинне будівництво та провів його поділ.

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 07 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою цього ж суду від 13 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 18 січня 1999 року до серпня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого народилось троє дітей: ОСОБА_5 , 1999 року народження, ОСОБА_6 , 2004 року народження та ОСОБА_7 , 2007 року народження.

Під час шлюбу сторони придбали автомобіль марки «MITSUBISHI», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 .

На підставі рішення Тинненської сільської ради від 09 червня 2005 року № 212 , ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку площею 0,1957 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у с. Тинне Сарненського району Рівненської області. Право власності посвідчується державним актом серії ЯЕ №226667, виданим 24 жовтня 2008 року.

На цій земельній ділянці по АДРЕСА_1 збудовано житловий будинок без правовстановлюючих документів та згідно із відомостями погосподарської книги сільської ради зареєстровано домогосподарство на ОСОБА_2 , особовий рахунок № НОМЕР_3 . Такі дані містять довідки виконавчого комітету Тинненської сільської ради Сарненського району Рівненської області від 22 жовтня 2014 року, 21 вересня 2015 року за № 270 та відомості погосподарської книги № 17 (а.с. 8, 178).

Згідно з інформацією Тинненської сільської ради Сарненського району Рівненської області від 08 грудня 2015 року № 335, відповідно до погосподарської книги № 7 за 2006-2010 роки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 вибули у господарство № НОМЕР_3 з березня 2010 року за адресою АДРЕСА_1 ( а.с.176 т.1)

Відповідно до довідки виконавчого комітету Тинненської сільської ради № 125 від 03 червня 2015 року, з березня 2010 року за адресою: АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Як слідує із копії паспорту позивача, її зареєстрованим місцем проживання є АДРЕСА_1 (а.с.15-18, т.1).

На підставі договору дарування від 01 квітня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Токовим В. Г., ОСОБА_2 відчужив своєму братові ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0,1957 га, розташовану в АДРЕСА_1 , що належить дарувальнику на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 226667.

Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 09 вересня 2019 року (справа №572/4418/15-ц), відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - орган опіки і піклування Сарненської районної державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Сарненського районного нотаріального округу Токов В. Г., про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та Державного акту на право власності на земельну ділянку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга містить доводи щодо вирішення судами спору про поділ нерухомого майна, відповідно до положень статті 400 ЦПК України законність й обґрунтованість оскаржуваного судового рішення перевіряється судом касаційної інстанції лише у цій частині, а у частині вирішення спору про поділ автомобіля - не перевіряється.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не в повній мірі, огляду на таке.

Щодо суб'єктного складу

Предметом заявлених до відповідача ОСОБА_2 позовних вимог є право на земельну ділянку та розташованого на ній житловий будинок, що знаходяться по АДРЕСА_1 .

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, пункти 2 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України у редакції, чинній розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи.

Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Визначаючи відповідачем у позові про поділ майна подружжя свого колишнього чоловіка ОСОБА_2 , позивач обґрунтовано вважала що саме він має відповідати за позовом, оскільки станом на 2014 рік саме він був власником спірної земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

Однак, під час розгляду справи власником земельної ділянки та житлового будинку, яке позивач вважає спільним майном подружжя, став ОСОБА_3 .

У зв`язку з прийняттям в дар ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку, що є предметом спору, ухвалою Сарненського районного суду Рівненської області від 18 листопада 2015 року останнього залучено до участі у справі на стороні відповідача у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

У жовтні 2019 року позивач ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції клопотання про залучення ОСОБА_3 до участі у справі у якості співвідповідача, посилаючись на те, що він став власником збудованого на спірній земельній ділянці будинку ( а.с. 238-239, т.1).

При цьому позивач посилалась на відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (далі - Реєстр), відповідно до яких 09 січня 2018 року до Реєстру внесено запис про право власності за номером 24339710, згідно з яким власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 .

Підставою виникнення права власності зазначено декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: РВ141173471830, виданий 13 грудня 2017 року управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області (а.с.240, т.1).

Відповідно до положень частини першої-четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Всупереч наведених процесуальних норм, як вбачається з журналу судового засідання, суд першої інстанції усною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивачки про залучення ОСОБА_3 до участі у справі в якості співвідповідача (а.с. 238-243, т.1), посилаючись на те, що він бере участь у справі як співвідповідач.

Однак зазначене не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки на підставі ухвали Сарненського районного суду Рівненської області від 18 листопада 2015 року, ОСОБА_3 самостійно та через своїх представників брав участь у цій не в статусі відповідача, а саме в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору і в такому процесуальному статусі вказаний у судових рішеннях першої та апеляційної інстанцій.

Суд першої інстанції в порушення вимог частин першої-четвертої статті 51 ЦПК України не задовольнив клопотання позивача і не залучив до участі у справі ОСОБА_3 як співвідповідача, не зважаючи на те, що він як власник майна є належним відповідачем у справі про право власності на це майно та його поділ, і ці обставини стали відомі позивачу після пред`явлення цього позову у 2014 році.

Відповідно до положень пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення, якщо суд прийняв рішення про права , свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Разом з цим суд апеляційної інстанції на це порушення норм процесуального права уваги не звернув, не виправив помилки суду першої інстанції, та визнаючи спірну земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ухвалив рішення про визнання права власності на майно без залучення власника цього майна до участі у справі як відповідача.

За таких обставин заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що судом не залучено до участі у справі в якості сторони ОСОБА_3 ,однак прийнято рішення про його права на спірне майно.

Відповідно до положень пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням на новий судовий розгляд якщо суд прийняв рішення про права , свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Враховуючи, що позивач добросовісно заявляла суду про те, що належним відповідачем має бути ОСОБА_3 відразу після того, як їй ставало відомо про набуття ним прав на спірне майно, колегія суддів вважає, до незалучення до участі у справі останнього як співвідповідача не може бути підставою для відмови у позові через неналежний суб'єктний склад.

Зазначене є підставою для скасування судових рішень попередніх інстанцій, ухвалених щодо позовних вимог про поділ нерухомого майна, та направлення справи в цій частині на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо житлового будинку

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Такі ж положення містить й норма статті 368 ЦК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Визнаючи житловий будинок по АДРЕСА_1 спільною власністю сторін і здійснюючи його поділ, суд апеляційної інстанції виходив з того, що він є об`єктом незавершеного будівництва, набутий сторонами під час шлюбу.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато відповідно до закону, однак не завершено.

Разом з тим, за даними вищезгаданого Реєстру, з 09 січня 2018 року власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 .Підставою виникнення права власності зазначено декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: РВ141173471830, видану 13 грудня 2017 року управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області (а.с. 240, т.1).

Отже, не ґрунтується на доказах висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірний житловий є об`єктом незавершеного будівництва, оскільки матеріали справи містять дані про те, що будівництво спірного житлового будинку завершено, прийнято в експлуатацію та відбулась державна реєстрація права власності на ОСОБА_3 . Вказаним доказам суд апеляційної інстанції не надав будь-якої правової оцінки, хоча це є його процесуальним обов`язком в силу статей 89 263 ЦПК України.

Разом з тим суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції всупереч вимог закону визнано право власності та здійснено поділ самочинно збудованого житлового будинку.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми, самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Разом з тим декларація РВ141173471830 про готовність житлового будинку по АДРЕСА_1 до експлуатації, видана 13 грудня 2017 року управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області, яка стала підставою для державної реєстрації права власності на нього ( а.с. 240, т.1), свідчить про узаконення будівництва спірного будинку та унеможливлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Зважаючи на викладене, суди обох інстанцій не виконали у повній мірі свій процесуальний обов'язок та не дослідили належним чином наявне у матеріалах справи посилання на декларацію про готовність житлового будинку по АДРЕСА_1 до експлуатації від 13 грудня 2017 року, та у випадку незгоди з ним повністю чи частково - не зазначили правові аргументи на його спростування.

При новому розгляді справи судам необхідно вжити заходів до повного встановлення усіх фактичних обставин справи, що мають істотне значення, зокрема з'ясувати статус будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Також при новому розгляду справи, судам слід встановити чи побудований спірний будинок подружжям ОСОБА_8 під час перебування у шлюбі.

Заявляючи позовні вимоги, позивач вказала, що спірний житловий будинок сторони звели під час шлюбу у 2008 році, на приватизованій ОСОБА_2 земельній ділянці, яка надавалась саме для цієї мети - будівництво та обслуговування житлового будинку.

Ці обставини об`єктивно підтверджуються послідовними даними Тиннівської сільради про те, що подружжя ОСОБА_8 разом із трьома неповнолітніми дітьми з 2010 року постійно проживають та зареєстровані у самовільно зведеному будинку АДРЕСА_1 , і вказане домогосподарство за особовим рахунком № НОМЕР_3 рахується за відповідачем ОСОБА_2 .

Вказане місце проживання зареєстровано у паспорті позивачки ОСОБА_1 .

Заперечуючи проти позову та стверджуючи, що за період шлюбу не був збудований будинок за вказаною адресою, відповідач не спростував обставини проживання його, дружини та трьох дітей у цьому будинку з 2010 року та не навів даних, які б свідчили про проживання його родини у іншому місці.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання вказаного будинку спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що станом на 2015 рік (коли земельна ділянка була подарована ОСОБА_3 ) на ній відсутнє розпочате або завершене будівництво житлового будинку.

При розгляді справи апеляційним судом встановлено, що сторонами за час шлюбу за спільні кошти подружжя зведено без належних дозволів житловий будинок по АДРЕСА_1 , у якому родина Коток постійно мешкала з 2010 року.

Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Суди попередніх інстанції у порушення статей 12 89 263 ЦПК України не з`ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірили усіх доводів сторін та письмових доказів про проживання та реєстрації сім'ї Коток у спірному будинку з 2010 року, й не надали належної правової оцінки наявній у матеріалах справи декларації про готовність житлового будинку по АДРЕСА_1 до експлуатації від 13 грудня 2017 року та не дослідили цей документ на предмет встановлення часу побудови спірного будинку.

При новому розгляді позовних вимог про поділ будинку судам слід сприяти всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, не допускати неповноту у з`ясуванні таких обставин та надати правову оцінку доводам позивача про те, що будівництво вказаного об`єкту закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але протягом шлюбу з відповідачем не приймався до експлуатації і право власності на нього не оформлялось з вини відповідача.

Враховуючи зазначене, колегія суддів позбавлена можливості дати відповідь на аргументи касаційної скарги про те, що спірний будинок збудовано у 2019 році новим власником земельної ділянки ОСОБА_3 , оскільки зазначене не було предметом дослідження судів попередніх інстанцій.

Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору.

Щодо земельної ділянки

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалась на те, що спірна земельна ділянка разом з житловим будинком, збудованим за час шлюбу з ОСОБА_2 відповідно до норм СК України та ЗК України є спільним майном подружжя, а тому підлягає поділу між сторонами.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81 116 ЗК України) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Суди попередніх інстанції внаслідок неповного з`ясування істотних обставин, що мають значення для справи, дійшли суперечливих висновків щодо часу побудови житлового будинку на спірній земельній ділянці, його статусу як окремого об`єкта цивільного права та не встановили джерело фінансування його будівництва. Не встановлення цих обстави перешкоджає суду зробити висновок про те, чи є спірна земельна ділянка спільною власністю подружжя ОСОБА_8 .

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами повністю не встановлено, а тому судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх часткового скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 411 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 04 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання спільною власністю подружжя та поділ земельної ділянки по АДРЕСА_1 та житлового будинку скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович