ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2020 року

м. Київ

справа №580/2339/19

адміністративне провадження №К/9901/35551/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року (судді Кобаль М.І., Беспалова О.О., Лічевецький І.О.) у справі № 580/2339/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про стягнення коштів,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У липні 2019 року позивач звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - ГУПФУ в Черкаській області, відповідач), у якому просив відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України зобов`язати відповідача виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку по заробітній платі за лютий 2018 року (правова оцінка надана судовим рішенням по справі № 2340/4462/18) при його звільненні 05 травня 2018 року, за період з 05 травня 2018 року по 25 квітня 2019 року в сумі 140 493,88 грн, без урахування обов`язкових податків та зборів.

Позов мотивований тим, що рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2340/4462/18 зобов`язано ГУПФУ в Черкаській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у поновленні на посаді за період з 07 по 28 лютого 2018 року в сумі 6 840 грн, однак позивачу фактично виплачено 6 412,50 грн. Крім того, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18 стягнуто з ГУПФУ в Черкаській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 травня 2018 року по 02 квітня 2019 року у розмірі 97 615 грн. Позивач зазначає, що вказане рішення суду в цій частині відповідачем не виконано, а тому просить відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України зобов`язати відповідача виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку по заробітній платі за лютий 2018 року (судове рішення у справі № 2340/4462/18) та при його звільненні 05 травня 2018 року за період з 05 травня 2018 року по 25 квітня 2019 року в сумі 140 493,88 грн (судове рішення у справі № 826/7878/18).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що спірні правовідносини стосуються розміру належних позивачу коштів за період з 03 по 30 квітня 2019 року на підставі рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2019 року у справі № 580/1516/19, а тому стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним, оскільки сума виплати вже була встановлена судом. Суд зазначив, що виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18 має проводитися органами Державної казначейської служби України, а не безпосередньо боржником за рішенням суду. Крім того, суд дійшов висновку про те, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів.

З такими висновками суду першої інстанції погодився і Шостий апеляційний адміністративний суд.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

Не погодившись із постановою Шостою апеляційного адміністративного суду, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про те, що колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, ухилившись від розгляду клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, порушила норми частини дев`ятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). На думку скаржника, суд апеляційної інстанції не навів аргументованих доказів відповідно до яких прийняв оскаржуване рішення. Скаржник вважає, що суд не проаналізував вимоги позивача, не навів аргументів відповідно до яких ухвалив оскаржуване рішення. Відтак, оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 242 КАС України. ОСОБА_1 стверджує, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом допущені ознаки свавільності та надмірний формалізм, як неправомірне обмеження права на доступ до правосуддя, а також порушення норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою від 23 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Яковенка М.М., Дашутіна І.В., Шишова О.О. відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У відзиві на касаційну скаргу представник ГУПФУ в Черкаській області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення- без змін.

23 вересня 2020 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 22 вересня 2020 року № 1788/078-20, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Яковенка М.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 21 вересня 2020 року № 12), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Ухвалою від 29 вересня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Пенсійного фонду України від 04 травня 2018 року № 201-о «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області у зв`язку з реорганізацією, пункт 4 частини першої статті 83 та пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

05 травня 2018 року наказом ГУПФУ в Черкаській області № 213-о позивачу оголошено наказ від 04 травня 2018 року № 201-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з позовом про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Пенсійного фонду України від 04 травня 2018 року № 201-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області у зв`язку з реорганізацією, пункт 4 частини 1 статті 83 та пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу». Визнано протиправним та скасовано наказ ГУПФУ в Черкаській області від 05 травня 2018 року № 213-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 04 травня 2018 року № 201-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області з 05 травня 2018 року. Стягнуто з ГУПФУ в Черкаській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 травня 2018 року по 02 квітня 2019 року у розмірі 97 615,50 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць у розмірі 4 488,75 грн, без урахування обов`язкових податків та зборів. Зобов`язано Пенсійний фонд України та ГУПФУ в Черкаській області подати до суду протягом 10 днів з дня набрання законної сили рішенням суду звіт про його виконання.

На виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18 Пенсійним фондом України видано наказ від 11 квітня 2019 року № 142-О про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області з 05 травня 2018 року.

Крім того, рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2340/4462/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2019 року, позов ОСОБА_1 до ГУПФУ в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення заробітної плати - задоволено частково. Зобов`язано ГУПФУ в Черкаській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у поновленні на посаді за період з 07 по 28 лютого 2018 року в сумі 6 840,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Відповідно до довідки ГУПФУ в Черкаській області від 08 серпня 2019 року № 70618/05-03 «Про середній заробіток ОСОБА_1 ІКНОМЕР_1 за період з 01.01.2019 по 31.07.2019», позивачу за лютий 2018 року нараховано та виплачено середній заробіток за час затримки у поновленні на посаді в сумі 6 412,50 грн (сума з урахуванням обов`язкових платежів та зборів).

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2019 року у справі № 580/1516/19 позов ОСОБА_1 до ГУПФУ в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ГУПФУ в Черкаській області щодо невиконання рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області у період з 03 по 10 квітня 2019 року. Зобов`язано ГУПФУ в Черкаській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у поновленні на посаді за період з 03 по 10 квітня 2019 року в сумі 2 565,00 грн. Визнано протиправною бездіяльність ГУПФУ в Черкаській області щодо невиплати заробітної плати ОСОБА_1 у період з 11 по 30 квітня 2019 року. Зобов`язано ГУПФУ в Черкаській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 заробітної плати за період з 11 по 30 квітня 2019 року в сумі 5 130,00 грн, з відрахуванням відповідних податків та зборів на доходи фізичних осіб, сплата яких є обов`язковою у встановленому законом порядку. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вважаючи, що відповідач відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку по заробітній платі за лютий 2018 року (судове рішення у справі № 2340/4462/18) та при його звільненні 05 травня 2018 року по 25 квітня 2019 року в сумі 140 493,88 грн (судове рішення у справі № 826/7878/18), позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Положеннями частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з положеннями статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Як зазначалося вище, рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2340/4462/18 стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у поновленні на посаді за рішенням суду у справі № 823/653/17 за період з 07 по 28 лютого 2018 року в сумі 6 840,00 грн.

Вказані кошти були виплачені позивачу в квітні 2019 року в сумі 6 412,50 грн (сума з урахуванням обов`язкових платежів та зборів).

Між тим, після поновлення ОСОБА_1 на посаді на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2018 року у справі № 823/653/17, його було повторно звільнено з посади у травні 2018 року.

Але рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18 ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника Управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області з 05 травня 2018 року та стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 травня 2018 року по 02 квітня 2019 року у розмірі 97 615,50 грн. Рішення у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць у розмірі 4 488,75 грн, без урахування обов`язкових податків та зборів, допущено до негайного виконання.

На виконання вказаного судового рішення у квітні 2019 року позивачу було виплачено 4 488,75 грн, без урахування обов`язкових податків та зборів.

Так, за частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

При цьому стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 КАС України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Оскільки наведеними вище судовими рішеннями на користь позивача було присуджено виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі за лютий 2018 року (судове рішення у справі № 2340/4462/18) та при його звільненні 05 травня 2018 року по 25 квітня 2019 року в сумі 140 493,88 грн (судове рішення у справі № 826/7878/18), то стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17.

Щодо стосується виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі за лютий 2018 року з урахуванням обов`язкових платежів та зборів, що фактично зменшило розмір виплаченої суми, то колегія суддів зазначає, що відповідно до частини третьої пункту 3 розділу ІІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 лютого 1995 року № 100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Отже, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 березня 2019 року у справі № №201/12340/16-а(2а/201/1042/2016).

Разом із тим, судами попередніх інстанцій установлено та не заперечується відповідачем те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 травня 2018 року по 02 квітня 2019 року у розмірі 97 615,50 грн, присуджений на користь позивача рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18, виплачений позивачу лише в межах суми за один місяць у розмірі 4 488,75 грн, без урахування обов`язкових податків та зборів. Решта суми - 93 126,75 грн за рішенням суду не виплачена.

Отже, в розрізі обставин цієї справи фактично має місце невиконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року у справі № 826/7878/18 у частині виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 93 126,75 грн.

Суд зазначає, що обов`язковість судових рішень гарантується статтею 129-1 Конституції України, Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та практикою Європейського суду з прав людини. Остання, у силу статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосовується судами при розгляді справ як джерело права.

У пункті 40 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Горнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (заява №18357/91) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду.

Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень.

Якщо вбачати у статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у «Ді Педе проти Італі» («Di Pede v. Italy», заява №15797/89) та «Заппія проти Італії» («Zappia v. Italy», заява №24295/94).

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їхнього виконання встановлюються Законом України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Частиною другою цієї статті встановлено, що стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду.

Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону №4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів і відомостей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 затверджений Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок № 845).

Пунктом 24 Порядку № 845 встановлено, що стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник (відкриті рахунки), або за його місцезнаходженням документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Відповідно до пункту 25 Порядку №845 безспірне списання коштів з рахунка боржника здійснюється в першочерговому порядку. Проведення платежів за його платіжними дорученнями здійснюється після безспірного списання у разі наявності коштів на рахунку.

У разі наявності у боржника окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів з боржника (виконання рішень суду про стягнення коштів з боржника) здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому пункти 24-34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми.

Пунктом 28 Порядку №845 встановлено, що орган Казначейства протягом трьох робочих днів після надходження виконавчого документа на підставі документів, поданих стягувачем, визначає коди програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (коди тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) та економічної класифікації видатків бюджету і рахунки боржника, з яких проводиться безспірне списання коштів.

З дня визначення таких кодів і рахунків орган Казначейства повідомляє боржникові про здійснення безспірного списання коштів з його рахунків.

Згідно з пунктом 47 Порядку № 845 безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством на підставі поданих: 1) органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника; 2) керівником органу державної виконавчої служби зазначених у пункті 7 цього Порядку документів та відомостей.

Ураховуючи викладене Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 квітня 2019 року по справі № 826/7878/18 повинно здійснюватися Казначейством у межах бюджетних асигнувань, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. При цьому, саме позивач повинен звернутися до Казначейства із заявою про виконання рішення суду про стягнення коштів з державного органу.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на те, що рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, судом правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а тому касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Стосовно доводів касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права Верховний Суд зазначає про те, що, дійсно, в апеляційній скарзі позивач заявив клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до статті 195 КАС України, проте це клопотання судом не розглянуто. Натомість, суд апеляційної інстанції призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Разом із тим, у силу частини другої статті 350 КАС України не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на зазначене та враховуючи, що судове рішення Шостого апеляційного адміністративного суду є правильним, обґрунтованим і відповідає нормам матеріального права, вказані скаржником порушення норм процесуального права не можуть бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 341 345 349 350 356 359 КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк