Постанова

Іменем України

02 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 581/810/19

провадження № 61-7555св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Левченко Т. А., Хвостика С. Г. , Орлова І. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 , в якому, окрім нього, зареєстрована його колишня дружина, шлюб з якою розірваний 20 червня 2019 року.

Зазначав, що з травня 2018 року проживає у с. Русанівка Липоводолинського району й 05 вересня 2019 року уклав новий шлюб із ОСОБА_3 .

На теперішній час з дружиною має намір проживати у належному йому на праві власності будинку, проте ОСОБА_2 , яка вже не є членом його сім`ї, не бажає добровільно залишати житлове приміщення та перешкоджає розпоряджатися власністю.

Посилаючись на вказані обставини та положення статей 71 72 156 ЖК УРСР, статті 32 319 406 ЦК України, уточнивши позовні вимоги, просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 07 лютого 2020 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням на АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 проживала у спірному будинку як член сім`ї власника і набула право користування чужим майном, яке по суті є сервітутом. Оскільки на час звернення позивача до суду та на час розгляду справи відповідачка спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 07 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Встановивши, що відповідачка тривалий час проживає у будинку (майже двадцять років), тобто має тривалий зв`язок із спірним будинком як із житлом у розмінні статті 8 Конвенції, іншого житла на праві власності чи праві користування не має, суд дійшов висновку про те, що право позивача на майно, яке він набув у спадок, не може бути захищено шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням обставин цієї справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у справах № 167/407/17 та № 610/3565/16-ц, а також необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові (пункт 1 та 2 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що з 20 червня 2019 року відповідачка не належить до членів його сім`ї, оскільки шлюб між ними розірваний, реєстрація місця її проживання у спірному будинку порушує його права як власника.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

ОСОБА_4 подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Липоводолинського районного суду Сумської області справу № 581/810/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про спадщину за законом від 14 березня 2017 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 112,8 кв. м, який складається із 4 житлових кімнат.

Окрім нього з 09 листопада 2000 року в будинку зареєстрована його колишня дружина ОСОБА_2 , шлюб з якою розірваний на підставі рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 20 червня 2019 року. Після розірвання шлюбу з позивачем ОСОБА_2 продовжує проживати в спірному будинку.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 02 квітня 2020 року за ОСОБА_2 не зареєстровано права власності чи інших речових прав на нерухоме майно.

Також установлено, що 05 вересня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрував новий шлюб із ОСОБА_3 та фактично проживає з нею на АДРЕСА_2 .

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що проживання та реєстрація відповідачки у будинку порушує його законні права на володіння та розпорядження власним майном, у зв`язку з чим просив визнати її такою, що втратила право користування ним.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року є посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме: застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у справах № 167/407/17 та № 610/3565/16-ц, а також необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові (пункт 1 та 2 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок належить на праві приватної власностівідповідно до свідоцтва про спадщину за законом від 14 березня 2017 року, а інший з подружжя - ОСОБА_2 була зареєстрована у ньому з 09 листопада 2000 року.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та право користування цим будинком відповідачкою, яка вже не є членом його сім`ї, проте зареєстрована у цьому будинку, проживає в ньому майже 20 років та іншого житла не має. Крім цього, позивачем не було доведено факт відсутності відповідачки у спірному житловому будинку більше одного року та без поважних причин.

Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, апеляційний суд правильно застосував норми права до спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачки такою, що втратила право користування спірним житловим будинком.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Аргументи касаційної скарги зводяться до невірного тлумачення заявником норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.

Що стосується аргументів заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, наведених у постановах Верховного Судуу справах № № 167/407/17 та 610/3565/16-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки правова позиція, викладена у вказаних постановах, є неактуальною згідно до зазначеними вище постановами Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), не дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

С. Ю. Бурлаков

В. М. Коротун