Постанова

Іменем України

28 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 591/3751/18

провадження № 61-4412св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 грудня 2022 року, ухвалене у складі судді Сидоренко А. П., та постанову Сумського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Кононенко О. Ю., Собини О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Після придбання вказаного будинку йому стало відомо, що в ньому є зареєстрована та проживає стороння особа без будь-яких правових підстав.

13 червня 2018 року він звернувся до Центру надання адміністративних послуг у м. Суми з проханням надати йому довідку про кількість зареєстрованих осіб у його будинку і отримав довідку, відповідно до якої у його будинку зареєстрована ОСОБА_2 .

Зазначав, що будь-яких усних чи письмових домовленостей між ним та відповідачем щодо її проживання у його будинку не існує. Відповідач не є членом його сім`ї. На його усні прохання щодо звільнення його приміщення та зняття з реєстрації, відповідач ніяким чином не реагує.

Крім того, вказував на те, що він має намір проживати у вказаному будинку.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_2 вселилася до спірного будинку на законних підставах, тривалий час проживала в цьому житлі, зареєстрована у цьому житлі з 16 січня 1998 року за згодою колишнього власника ОСОБА_3 , виходив із того, що відповідач не втратила право проживання у придбаній позивачем частині житлового будинку, а сам по собі факт набуття права власності на це житло, обтяжене правом користування ним відповідачем, не може бути підставою для позбавлення її права на житло, а тому дійшов висновку, що відповідач не може бути визнана такою, що втратила право користування спірним житлом з підстав, зазначених у позові.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що у суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтвердив, що на момент купівлі житлового будинку він знав, що відповідач зареєстрована у ньому і погодився на його придбання з таким обтяженням. Відповідач не втратила право проживання у придбаній позивачем частині житлового будинку, а сам по собі факт набуття права власності на це житло, обтяжене правом користування ним відповідачем, не може бути підставою для позбавлення її права на житло.

Також апеляційний суд зазначив, що відсутні відомості про втрату відповідачем правового інтересу до спірного житла та відсутні правові підстави для позбавлення її права на житло.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанції не врахували, щореєстрація відповідачки у належному йому житловому будинку посягає не лише на його права володіння, користування і розпорядження, яким він не в змозі вільно розпорядитися, але і на його право на таємницю і повагу до свого приватного та сімейного життя, яке неможливо забезпечити за умови проживання в одному житлі сторонньої особи.

Встановивши, що відповідачка з 2018 року не проживає у спірному житловому будинку, суди не звернули уваги на те, що остання втратила інтерес до житла, оскільки вона не зверталась із заявами чи скаргами щодо протиправність його дій до правоохоронних органів чи органів юстиції; не зверталась до суду за захистом своїх прав та не вживала жодних заходів для вселення до будинку.

Крім того, відповідач не надала доказів того, що вона не забезпечена житлом.

Відповідачка добровільно і самостійно виселилась із його житлового приміщення в інше житло, в якому вона проживає вже більше п`яти років, оскільки має житло у м. Києві.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17 (провадження № 61-25371св18), від 25 вересня 2019 року у справі № 209/3302/13-ц (провадження № 61-10709св19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17 (провадження № 61-38672св18), від 16 грудня 2022 року у справ № 757/21768/14 (провадження № 61-635св22) та інших.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу 57/100 часток житлового будинку від 14 грудня 2017 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , останній купив будинок АДРЕСА_1 та 47/100 часток земельної ділянки, загальною площею 0,0532 га за цією ж адресою.

ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 57/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Управління «Центру надання адміністративних послуг у м. Суми» від 13 червня 2018 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

28 листопада 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Зарічного районного суду м. Суми з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лубніна Т. І., в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу 57/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , стосовно покупця будинку - ОСОБА_1 , визнати її покупцем 57/100 частини будинку, визнати недійним договір купівлі-продажу 47/100 часток земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , стосовно покупця ОСОБА_1 та визнати її покупцем; визнати за нею право власності на 57/100 часток домоволодіння та 47/100 часток земельної ділянки, загальною площею 0,0532 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 27 серпня 2020 року у справі № 591/7173/18, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Установивши, що ОСОБА_2 зареєстрована у спірному житловому будинку з 16 січня 1998 року із дозволу попереднього власника ОСОБА_3 , а позивач як новий власник спірного житлового приміщення, який придбав його на підставі договору купівлі продажу від 14 грудня 2017 року, на момент купівлі домоволодіння знав, що відповідач зареєстрована у домоволодінні і погодився на його придбання з таким обтяженням, суди попередніх інстанції, дотримуючись балансу захисту права власності позивача на будинок та права користування цим житлом відповідачем, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17 (провадження № 61-25371св18), від 25 вересня 2019 року у справі № 209/3302/13-ц (провадження № 61-10709св19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17 (провадження № 61-38672св18), від 16 грудня 2022 року у справ № 757/21768/14 (провадження № 61-635св22) не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачка добровільно виселилась зі спірного житла та не проживає за адресою реєстрації більше п`яти років, висновків судів не спростовують, оскільки, як встановлено судами, відсутність відповідачки у спірному житловому приміщенні зумовлена відсутністю у неї доступу до житла, зокрема, зміною замків у дверях, тобто вчиненням перешкод за сторони позивача, що ним не спростовано.

Посилання у касаційній скарзі на наявність у відповідачки іншого житла спростовуються матеріалами справи, які не містять відомостей про належність ОСОБА_2 на праві власності іншого житла.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно. Переоцінка доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 грудня 2022 року та постанову Сумського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник