Постанова

Іменем України

21 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 591/767/18

провадження № 61-46132св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Сумської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Левченко Т. А., Криворотенка В. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Сумської міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Позов обґрунтовувала тим, що їхня з відповідачем малолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з нею. З метою оздоровлення дитини та її розвитку вона запланувала відпочинок з дитиною за кордоном. Посилаючись на те, що батько не надає своєї згоди на виїзд дитини за кордон в її супроводі, просила в судовому порядку вирішити це питання.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила надати малолітній дочці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України у її супроводі без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до Франції з 01 червня 2018 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 ; у супроводі баби ОСОБА_4 та діда ОСОБА_5 у такі країни та періоди: до Єгипту - з 01 жовтня 2018 року до 30 листопада 2019 року, до Туреччини - з 01 червня 2018 року до 01 жовтня 2019 року, до Грузії, Чорногорії та Хорватії - з 01 червня 2018 року до 30 вересня 2019 року без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 та за нотаріальною згодою матері ОСОБА_1 .

Стислий виклад позиції інших учасників

Відзиви на позов не надходили.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Надано дозвіл неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на тимчасовий виїзд за межі України до Франції з 01 червня 2018 року до 30 жовтня 2019 року у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька - ОСОБА_2 ; надано дозвіл неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на тимчасовий виїзд за межі України до Єгипту на відпочинок з 01 жовтня 2018 року

до 30 листопада 2019 року, на тимчасовий виїзд до Туреччини на відпочинок з 01 червня 2018 року до 01 жовтня 2019 року та на тимчасовий виїзд до Грузії, Чорногорії та Хорватії з 01 червня 2018 року до 30 вересня 2019 року у супроводі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 без згоди та супроводу батька - ОСОБА_2 та за нотаріальною згодою матері ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що тимчасовий виїзд малолітньої дитини сторін за кордон у супроводі позивача, а також її баби і діда відповідає найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди відповідача, як батька дитини, суд надав, як зазначено у тексті рішення, на певний період, пославшись на його початок і закінчення.

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на певний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Позивач не надала, а в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази для підтвердження обставин того, коли, в яку саме країну та з якою метою позивач мала намір вивезти дитину за кордон. Також не було конкретизовано і причини виїзду та часові проміжки перебування дитини в певній країні, а також не обґрунтовано, чому саме у зазначений нею проміжок часу (більше, ніж півтора роки) позивач просить надати дозвіл для виїзду дитини за кордон, ураховуючи, що у позовній заяві вона зазначала про планування свого відпочинку влітку-восени 2018 року. Питання про надання дозволу на виїзд дитини за межі України визначено позивачем для виїзду у шість різних країн, проте, часовий період таких виїздів співпадає між собою. Також позивач не надала доказів про відмову батька у видачі згоди на виїзд дитини за кордон у супроводі лише матері та не зазначила, в яку саме країну батько відмовив у виїзді дитини та з яких підстав, ураховуючи, що в апеляційній скарзі відповідач фактично не заперечує проти виїзду дитини за кордон, але вимагає чіткого визначення періоду перебування із зазначенням заброньованого місця у готелі, якщо це виїзд на відпочинок, а якщо метою є лікування, то з урахуванням медичних показань лікаря та із зазначенням назви лікувального закладу, оскільки і він сам хотів би в той же період поїхати разом з дитиною за кордон на відпочинок.

Також апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, надаючи дозвіл на виїзд малолітньої у супроводі баби та діда дитини, вирішив питання про права та обов`язки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які не брали участі у розгляді справи та не були залучені до участі у справі судом першої інстанції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у жовтні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року та залишити в силі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 05 червня 2018 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд не врахував, що вихованням дитини займається лише заявник, відповідач не бере участі у вихованні дитини. Вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував правила статті 141 СК України, не врахував права дитини під час вирішення спору.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у жовтні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що сторони у справі з 23 травня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 травня 2017 року у справі № 591/5333/16-ц.

Від шлюбу мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини і розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Стаття 157 СК України передбачає, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

14 липня 2016 року Верховною Радою України внесені зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучено з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57

(далі - Правила).

Відповідно до пункту 3 зазначених Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Згідно з підпунктом 1 пункту 4 Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий із батьків відсутній у пункті пропуску.

У підпункті 2 пункту 4 Правил передбачено, що громадян, які не досягли

16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17-ц (провадження № 14-244цс18) сформулювала висновок, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Установивши, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України у супроводі матері та без дозволу і супроводу батька, без визначення його початку й закінчення щодо кожної із країн, до яких просила надати дозвіл на виїзд позивач, відповідає інтересам дитини, не порушує прав батька на спілкування з нею та не позбавляє його права брати участь у вихованні та утриманні дитини, апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків про недоведеність позовних вимог. Позивачем не обґрунтовано тривалість перебування дитини у кожній з країн, а також ціль виїзду за кордон, не доведено, що відповідач заперечував проти виїзду дитини за кордон без супроводу батька.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки під час їх дослідження та встановлення судом апеляційної інстанції дотримані норми матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів та оцінки нових доказів, поданих безпосередньо до суду касаційної інстанції, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, визначених у статті 400 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Сумської області від 20 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко