ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 березня 2024 року
м. Київ
справа № 596/1123/19
провадження № 61-7056св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2021 року у складі судді Шишка О. А. та постанову
Івано-Франківського апеляційного суду від 21 червня 2022 року у складі колегії суддів Фединяка В. Д., Василишин Л. В., Девляшевського В. А.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 ,
у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 52 424,65 доларів США, яка складається із: заборгованості за договором позики від 20 жовтня 2018 року
у розмірі 50 000,00 доларів США та 3 % річних від простроченої суми у розмірі
2 424,65 доларів США за період із 01 січня 2019 року до 12 серпня 2020 року.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 20 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу 50 000,00 доларів США зі строком повернення до 31 грудня 2018 року. Підтвердженням виникнення між сторонами договірних правовідносин є розписка, написана власноручно ОСОБА_2 .
У визначений договором строк відповідач позичені кошти не повернув, почав уникати спілкування щодо повернення грошових коштів, у зв`язку з чим
ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом порушених прав та законних інтересів.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 14 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 червня 2022 року, позов задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 20 жовтня 2018 року в розмірі 50 000,00 доларів США, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 2 424,65 доларів США, а всього - 52 424,65 доларів США.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що наявність у позивача розписки, в якій міститься інформація про отримання ОСОБА_2 у позику грошових коштів у розмірі 50 000,00 доларів США, свідчить про те, що відповідач узяв на себе зобов`язання з повернення таких коштів. Оскільки отримані у позику кошти відповідач не повернув, то він зобов`язаний повернути основну суму боргу та 3 % річних від простроченої суми у порядку частини другої статті 625 ЦК України.
При цьому судами враховано висновок почеркознавчої експертизи від 21 квітня 2022 року № 634/1206/22-28, відповідно до якого підпис від імені ОСОБА_2
у рядку навпроти графи «Рудько» на рукописній розписці від 20 жовтня
2018 року виконаний саме відповідачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
22 липня 2022 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 червня 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
У листопаді 2022 року справа № 596/1123/19 надійшла до Верховного Суду.
08 листопада 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2023 року зупинено виконання рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 14 червня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду
від 21 червня 2022 року.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі скаржник як на підставу касаційного оскарження судових рішень посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини справи, не врахували докази
та клопотання відповідача щодо призначення експертизи, виклику та допиту свідків, витребування даних із банківських рахунків позивача, не взяли до уваги витяг із ЄРДР про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 ,
де ОСОБА_2 визнано потерпілим, не дослідили висновок експерта, поданий відповідачем, не врахували відсутність факту передачі будь-яких коштів за розпискою, що підтверджується звукозаписом судового засідання. Крім того, суди помилково ухвалили рішення про стягнення коштів в іноземній валюті, а не в гривневому еквіваленті.
У порушення норм процесуального права суди не розглянули зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу в розмірі
200 000,00 грн, зобов`язання ОСОБА_1 повернути 33 куби дошки на суму 97 000,00 грн, а також про стягнення з ОСОБА_1 1 000,00 доларів США, що еквівалентно 28 200,00 грн.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовій позиції, викладеній у подібних правовідносинах у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 23 грудня 2021 року
у справі № 501/1243/20, від 17 лютого 2021 року у справі № 303/7132/18,
від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц та інших.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи
Суд установив, що 20 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 50 000,00 доларів США з терміном повернення до 31 грудня 2018 року. На підтвердження виникнення зобов`язань за вказаним договором позики ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 розписку, оригінал якої наданий позивачем (т. 1 а. с. 98).
Згідно з висновком почеркознавчої експертизи від 21 квітня 2022 року
№ 634/1206/22-28 підпис від імені ОСОБА_2 у рядку навпроти графи «Рудько» на рукописній розписці від 20 жовтня 2018 року виконаний ОСОБА_2 , відповісти на питання «Чи виконаний підпис від імені ОСОБА_2 у розписці від 20 жовтня 2018 року під впливом збиваючих факторів?» не є можливим.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,
а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального
і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини
і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що
не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права
та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій із передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру
є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 03 червня 2020 року у справі № 688/3024/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 163/1531/16-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але
й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції цього договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте
в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення (див. постанову Верховного Суду
в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня
2018 року в справі № 924/1096/17).
Статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах:
(а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті
545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано
з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору
не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття
У справі, що переглядається, судами встановлено, що 20 жовтня 2018 року
між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму
50 000,00 доларів США з терміном повернення до 31 грудня 2018 року.
На підтвердження виникнення зобов`язань за вказаним договором позики ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 розписку, оригінал якої наданий позивачем до суду, у якій зазначено (далі - цитація мови оригіналу із дотриманням пунктуації та орфографії): «Я ОСОБА_2 взяв 50 000,00 доларів (п`ятдесят тисяч доларів) у ОСОБА_1 і зобов`язуюсь віддати
до 31 грудня 2018 року».
Згідно з висновком почеркознавчої експертизи від 21 квітня 2022 року
№ 634/1206/22-28 підпис від імені ОСОБА_2 у рядку навпроти графи «Рудько» на рукописній розписці від 20 жовтня 2018 року виконаний саме ОСОБА_2 ,
а відповісти на питання «Чи виконаний підпис від імені ОСОБА_2 у розписці від 20 жовтня 2018 року під впливом збиваючих факторів?» не є можливим.
Згідно зі статтею 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення
і проведення експертизи.
Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Висновок експерта за результатами експертизи, проведеної у цій справі, неповним або неясним не визнавався та не викликав сумнівів у його правильності, а тому апеляційний суд обґрунтовано відхилив долучений ОСОБА_2 висновок судово-почеркознавчого дослідження від 20 квітня
2022 року № 1191/22-28, проведений експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Гуменським О., оскільки за заявою ОСОБА_2 судом вже призначалася експертиза та в матеріалах справи наявний висновок
з указаних питань. Крім того, наданий відповідачем висновок не спростовує факту наявності між сторонами договірних правовідносин, а також не спростовує те, що підпис у розписці від 20 жовтня 2018 року виконано
ОСОБА_2 .
Дослідивши розписку, врахувавши, що відповідачем не надані належні докази повернення боргу, суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили природу спірних правовідносин, які виникли між сторонами, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що суди помилково ухвалили рішення про стягнення коштів в іноземній валюті, а не в гривневому еквіваленті, є безпідставними з огляду на таке.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України, а тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. При цьому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц,
від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц).
З огляду на зазначене, ураховуючи, що предметом договору позики є грошові кошти в іноземній валюті, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили про стягнення з боржника суми коштів саме у тій валюті, яка визначена договором, а тому доводи касаційної скарги про неврахування судами висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (щодо необхідності визначення
в судовому рішенні суми, що підлягає стягненню, у гривневому еквіваленті)
не знайшли свого підтвердження та свідчать про помилкове тлумачення заявником норм права.
Доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20, від 17 лютого 2021 року у справі № 303/7132/18, від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, є безпідставними з огляду на таке.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі
№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами
й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили
у відповідні відносини).
Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта,
з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що судами не враховано висновків щодо застосування норми права, оскільки предмети позовів та їх нормативно-правове обґрунтування не є подібним зі справою, що переглядається, у вказаних справах на підставі їх доказової бази встановлені інші фактичні обставини.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що полягає у тому, що зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 судами не була розглянута, оскільки ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2021 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року, цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу в розмірі 200 000,00 грн, зобов`язання ОСОБА_1 повернути 33 куби дошки на суму 97 000,00 грн, а також стягнення з ОСОБА_1 1 000,00 доларів США, що еквівалентно 28 200,00 грн, передано на розгляд Гусятинського районного суду Тернопільської області (справа № 338/716/21).
Інші доводи касаційної скарги свідчать про незгоду заявника з рішеннями судів по суті та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України з огляду на екстраординарність касаційного перегляду не входить до повноважень Верховного Суду.
Вищевикладене свідчить про те, що наведені в касаційній скарзі доводи
не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевикладене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Відповідно до статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2023 року було зупинено виконання рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 21 червня 2022 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судових рішень на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 389 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 14 червня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 21 червня 2022 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 21 червня 2022 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров