Постанова

Іменем України

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 596/177/17

провадження № 61-14395св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Лучком Романом Михайловичем, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року в складі колегії суддів Шевчук Г. М., Бершадської Г. В., Ходоровського М. В.,

ВСТАНОВИВ :

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.

В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 25 липня 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ТЕМLGK00520056, відповідно до умов якого їй надано кредит в сумі 30 000 Євро через касу строком до 24 липня 2027 року зі сплатою відсотків в сумі 0,875% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % суми виданого кредиту - щомісяця в період сплати. Крім того, передбачено обов`язок сплачувати винагороду за проведення додаткового моніторингу відповідно до пункту 6.2 договору.

Посилаючись на Закон України «Про захист прав споживачів», пункт 2.1, пункти 3.1-3.8 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту від 2007 року № 168, частину першу статті 203, частини першу, другу статті 215, частину першу статті 230 ЦК України, вважає кредитний договір недійсним, оскільки в діях банку наявний факт недобросовісної підприємницької практики, та посилаючись на норми частини п`ятої 5 статті11, частин 5, 7, 8 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту від 10 травня 2007 року № 168, вважає недійсними умови вказаного договору в частині нарахування комісій, оскільки вони не відповідають Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема:

пункт 2.2.7. договору щодо письмового погодження банком страхувальника;

пункт 2.3.1 договору щодо наявності права в односторонньому порядку змінювати умови кредитного договору;

пункт 7.1 договору в частині надання кредитних коштів в сумі 6750 Євро на сплату страхових платежів, які включені до суми не поновлюваної кредитної лінії, яка не входить до вартості споживчого кредиту, однак кошти на сплату якої у примусовому порядку надано в якості додаткових кредитних зобов`язань;

пункт 7.1. щодо обов`язку сплачувати винагороду за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.

Вважаючи зазначені умови договору незаконними, ОСОБА_1 просила визнати кредитний договір № ТЕМLGK00520056від 25 липня 2007 року недійсним в цілому.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 10 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено; визнано недійсним кредитний договір № ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк».

Суд першої інстанції виходив з того, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту не відповідають вимогам частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, що свідчить про незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок, що є підставою для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору.

Враховуючи, що зобов`язання за кредитним договором не припинені та що початок перебігу позовної давності не пов`язаний з моментом укладення правочину, суд не вбачав пропуску позивачем позовної давності за пред`явленими вимогами у цій справі та відмовив у задоволенні заяви АТ КБ «ПриватБанк» про застосування позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено; рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 10 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення спірного договору позичальник не заявляла додаткових вимог щодо надання додаткової інформації відносно умов договорів та у подальшому виконував їх; зміст кредитного договору містить повну інформацію щодо умов кредитування, вартості кредиту, процентної ставки, не встановлено обставин, які б свідчили про невідповідність умов кредитного договору вимогам законодавства та про несправедливість його умов позивачем не доведено, що спірний договір укладений нею під впливом обману, у зв`язку з чим апеляційний суд вважав відсутніми підстави для визнання кредитного договору недійсними у повному обсязі.

Разом з тим, апеляційний суд зазначив, що положення оспорюваного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». У разі, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

Оскільки умови кредитного договору № ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року в частині встановлення банком винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемними, то вимоги про визнання таких умов договору недійсними є неналежним способом судового захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року, просить її скасувати як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права і залишити в силі законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивує тим, що суд апеляційної інстанції:

не застосував положення частин першої, другої, шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та не врахував, що кредитний договір укладено з використанням банком нечесної підприємницької практики, банком не надано споживачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, не надано повної інформації для здійснення свідомого вибору банківських послуг. Ненадання інформації для здійснення свідомого вибору вводить споживача в оману, що є нечесною підприємницькою практикою відповідно до вимог частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» і, в такому разі, кредитний договір є недійсним за законом, а отже нікчемним; .

не звернув увагу, що пункт 7.1. кредитного договору, відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є істотним для споживача, тобто кредитний договір не був би вчинений без включення до нього цього пункту, тому його нікчемність має наслідком нікчемність кредитного договору в цілому (стаття 217 ЦК України);

порушив частину першу статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

помилково виходив з того, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину є неналежним способом захисту прав та інтересів, установленим законом та не може бути ефективним для захисту порушених прав ОСОБА_1 ;

не застосував до спірних правовідносин положення пункту 2 частини другої статті 16, частини другої статті 215 ЦК України та не врахував, що невідповідність положень пунктів 2.3.1, 2.3.7 та 7.1 кредитного договору вимогам чинного законодавства свідчить про те, що ці правочини здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, яка відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» вводить споживача в оману, що відповідно до вимог частин першої, шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», частини другої статті 215 ЦК України тягне за собою їх нікчемність. Оскільки положення кредитного договору щодо встановлення комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є істотними, тобто, кредитний договір не був би вчинений без включення до нього цих пунктів, то їх нікчемність має наслідком нікчемність кредитного договору в цілому;

в порушення статті 367 ЦПК України прийняв нові докази у справі, при цьому не навів відповідного обґрунтування прийняття таких доказів та неможливості їх подання до суду першої інстанції.

У вересні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 446/2768/15 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного оскарження

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

В ухвалі Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України - незастосування судами при вирішенні справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15-ц та від 22 липня 2020 року в справі № 190/981/16-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 25 липня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № TEMLGK00520056, відповідно до умов якого банк надав їй кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу у розмірі 36 750 Євро у вигляді непоновлюваної кредитної лінії, з яких: 30 000 Євро на придбання житла; 6750 євро - на сплату страхових платежів строком до 24 липня 2027 року.

У забезпечення виконання зобов`язань за цим договором 30 липня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до якого іпотекодавець надала в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею 100,8 м2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Для виконання кредитного договору банк відкриває позичальникові рахунок № НОМЕР_1 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості по кредиту, відсотках, винагороді та інших платежах (пункт 7.2 договору).

Відповідно до пункту 5.1 договору договір у частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту набуває чинності з моменту його підписання сторонами, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів або оформлення касових документів з метою використання кредиту в межах зазначених у них сум і діє в обсязі виданих позичальникові коштів до повного виконання сторонами зобов`язань за даним договором.

Відповідно до пункту 2.1.1 договору банк зобов`язується надати кредит шляхом й у межах сум, зазначених у пункті 7.1 договору, а також за умови виконання позичальником умов передбачених пунктом 2.2.7 договору.

Згідно пункту 7.1 договору банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом надання готівки через касу на строк до 24 липня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 36 750 Євро на придбання житла у розмірі 30 000 Євро на придбання житла, а також 6750 Євро на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору, із сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,875 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 6.2 договору.

Позиція Верховного Суду

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки».

Отже, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано, що:

«24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною.

29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

37.Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним».

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконувала його; банк перед укладенням кредитного договору повідомив позичальника та ознайомив з усіма його умовами, а також надав ОСОБА_1 інформацію щодо сукупної вартості кредиту, з урахуванням відсоткової ставки за ним та її складових. Протягом дії кредитного договору позивач не зверталася до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були їй не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору. За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому.

Разом з тим, суди встановили, що оспорюваними умовами пункту 7.1 кредитного договору №ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця.

За встановлених обставин справи колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що сплата винагороди за надання фінансового інструменту, тобто коштів, які супроводжують кредит, є несправедливою умовою кредитного договору, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що є підставою для визнання недійсною умови кредитного договору про таку плату згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України та частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Тому суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про нікчемність оспорюваного положення кредитного договору, не вказав підстав для такого висновку та не врахував, що під час вирішення питання про недійсність умови про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору; частина п`ята статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції на момент укладення відповідного кредитного договору № ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року передбачала, що якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У справі, яка переглядається ПАТ КБ «ПриватБанк» заявив про застосування наслідків сливу позовної давності до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 вказав, що позивач звернулася з цим позовом в межах визначеного законом строку позовної давності, оскільки початок перебігу позовної давності не пов`язаний з моментом укладення правочину.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком районного суду з огляду на таке.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».

Оскільки порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» допущено саме в момент укладення кредитного договорувід 25 липня 2007 року, умови якого оспорюються, саме з цього моменту позивач була обізнана про такі умови договору, однак з позовом звернулася у лютому 2017 року. Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Схожий за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21).

За таких обставин апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, але частково помилився у мотивах такого рішення, оскільки вимоги про визнання недійсним положень кредитного договору щодо встановлення комісії підлягають задоволенню, проте позивач пропустила позовну давність на звернення до суду з таким позовом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду зміні з викладенням її мотивувальної частин у редакції цієї постанови.

Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 402 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Лучком Романом Михайловичем, задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук