Постанова

Іменем України

23 березня 2020 року

м. Київ

справа № 601/1505/18

провадження № 61-16146св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Жолобівська сільська рада Кременецького району Тернопільської області,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 липня 2019 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Ткач О. І., Ходоровського М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Жолобівської сільської ради Кременецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Жолобівської сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 16 квітня 2002 року № 18 його сім`ї була надана земельна ділянка площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, якою він безперервно користується по даний час.

Звертав увагу на те, що рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ним, ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ,та встановлено порядок користування земельною ділянкою площею 4 020,00 кв. м між ним та ОСОБА_2 , виділено в користування кожному земельну ділянку площею по 2 010,00 кв. м згідно запропонованого експертом варіанту розподілу земельної ділянки. На виконання рішення суду державним виконавцем складено акт від 04 липня 2013 року про примусове виконання вищезазначеного рішення.

Стверджував, що з 2002 року він добросовісно, відкрито і безперервно користується цією земельною ділянкою та просив визнати за ним право власності на земельну ділянку розміром 1 250,00 кв. м, що становить 0,1250 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями за набувальною давністю.

Зазначав про те, що він звертався до Жолобівської сільської ради із заявою про передачу йому у приватну власність земельної ділянки в порядку статті 119 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), однак відповідач вирішив надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою в порядку статті 118 ЗК України у розмірі, що обмежує його право - на 10 сотих, а не 12,5 сотих.

РішеннямКременецького районного суду Тернопільської області від 07 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за набувальною давністю за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку розміром 1 250,00 кв. м, що становить 0,1250 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 , виходив з того, що позивач добросовісно заволодів спірною земельною ділянкою, відкрито та безперервно користується нею на протязі більше 15 років.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 16 липня 2019 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 07 лютого 2019 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 не може бути об`єктом набувальної давності в розумінні статті 344 Цивільно процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Апеляційний суд зазначив про те, що рішенням сесії Жолобівської сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 16 квітня 2002 року № 18 виділено ОСОБА_2 земельну ділянку розміром 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку.

Також апеляційний суд зазначив про те, що рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та проведено реальний поділ будинковолодіння з встановленням порядку користування земельною ділянкою площею 4 020,00 кв. м між ним та ОСОБА_2 , виділено в користування кожному земельну ділянку площею по 2 010,00 кв. м згідно додатку № 1 висновку земельно-технічної експертизи від 21 вересня 2011 року № 691.

Крім того, апеляційний суд врахував, що на виконання рішення суду від 20 жовтня 2011 року державним виконавцем складено акт від 04 липня 2013 року про примусове виконання виконавчого листа, згідно якого рішення суду виконано частково в межах виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1250 га.

З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що у позивача наявні документи, які підтверджують його право на спірну земельну ділянку, що виключає можливість визнання за ним права власності на вказану земельну ділянку за набувальною давністю.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2019 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 липня 2019 року у якій просить скасувати оскаржувану постанову і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не враховано умови набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю і тому, суд прийшов до помилкового висновку про те, що у позивача наявні документи, які підтверджують його право на спірну земельну ділянку.

Звертав увагу на те, що відповідно до статті 126 ЗК України право власності і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами та не передбачає будь-якого іншого документа, зокрема, і рішення суду, як помилково, вважає суд апеляційної інстанції.

У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому третя особа просить касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на необґрунтованість її доводів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 липня 2019 року, витребувано матеріали справи № 601/1505/18 з Кременецького районного суду Тернопільської області та встановлено особам, які беруть участь у справі, строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувана постанова - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що рішенням сесії Жолобівської сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 16 квітня 2002 року № 18 року виділено ОСОБА_2 земельну ділянку розміром 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та проведено реальний поділ будинковолодіння із встановленням порядку користування земельною ділянкою площею 4 020,00 кв. м між ним та ОСОБА_2 , виділено в користування кожному земельну ділянку площею по 2 010,00 кв. м, згідно з додатком № 1 висновку земельно-технічної експертизи від 21 вересня 2011 року № 691.

На виконання вказаного рішення суду державним виконавцем складено акт від 04 липня 2013 року про примусове виконання виконавчого листа, згідно якого рішення суду виконано частково в межах виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1250 га.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державні реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду, та ухвалюючи нове рішення

про відмову у задоволенні позову виходив із того, що правовою підставою набуття ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою є рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 жовтня 2011 року про поділ спільного майна подружжя, яким визнано право власності на 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та проведено реальний поділ будинковолодіння із встановленням порядку користування земельною ділянкою площею 4 020,00 кв. м між ним та ОСОБА_2 , виділено в користування кожному земельну ділянку площею по 2 010,00 кв. м, згідно з додатком № 1 висновку земельно-технічної експертизи від 21 вересня 2011 року № 691, тобто володіння спірною земельною ділянкою спирається на певну правову підставу (законне володіння), що виключає можливість визнання за ОСОБА_1 права власності на вказану земельну ділянку за набувальною давністю, адже в цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Посилання у касаційній скарзі на те, що право власності і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами та не передбачає будь-якого іншого документа, зокрема і рішення суду, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх спростували. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик