Постанова

Іменем України

20 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 607/12250/15-ц

провадження № 61-20209св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року у складі суддів Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України», навчальний заклад) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання.

Позов обгрунтований тим, що 27 липня 2005 року до ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» на бюджетну форму навчання зараховано ОСОБА_1 та 01 вересня 2005 року укладено з нею угоду № 51 про підготовку фахівців із вищою освітою. Відповідно до пункту 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (далі - Порядок), випускник зобов`язаний прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу.

Згідно з протоколом засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів від 07 грудня 2011 року відповідача було направлено до Київської міської лікарні № 10 на посаду лікаря-терапевта, про що свідчить вручене їй направлення та особистий підпис у списку працевлаштування, однак відповідач не приступила до роботи за місцем призначенням на посаду лікаря-терапевта. Вартість навчання ОСОБА_1 становить 63 460,27 грн, крім того, у період її навчання у вищому навчальному закладі їй сплачувалася стипендія на загальну суму 28 955,83 грн.

Просив стягнути з ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 92 416,10 грн.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» про визнання угоди про підготовку фахівця з вищою освітою нікчемною.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що 01 вересня 2005 року між нею та навчальним закладом укладено угоду № 51 про підготовку фахівців із вищою освітою. На час укладення цієї угоди вона була неповнолітньою, а тому відповідно до статті 32 ЦК України не мала права укладати таку угоду. Деканат навчального закладу застосував до неї примус про необхідність в укладенні такої угоди, оскільки в іншому випадку студенти будуть відраховані.

Просила визнати нікчемною вказану угоду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року первісний позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» виплачену стипендію в розмірі 28 955,83 грн, судовий збір - 289,26 грн, всього - 29 245,09 грн. В іншій частині первісного позову відмовлено.

У зустрічному позові відмовлено.

Задовольнивши частково первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 після закінчення у 2011 році навчання у ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України», влаштувавшись за направленням на роботу, не відпрацювала відповідний термін на користь держави. Згідно з довідкою про доходи загальна сума доходу ОСОБА_1 (стипендія) за період її навчання з вересня 2005 року до липня 2011 року у ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» становила 28 955,83 грн, тому вказані кошти підлягають примусовому стягненню.

Відмовивши у стягненні 63 460,27 грн фактичних затрат на навчання відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження понесення ним витрат за навчання відповідача.

Відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність та недоведеність позову, оскільки зустрічний позов подано до суду у 2016 році, тобто після подання первісного позову, а також після здобуття ОСОБА_1 протягом шести років вищої медичної освіти та більше двох років відпрацювання за направленням.

Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року апеляційну скаргу ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» відхилено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 26 червня 2019 року касаційну скваргу ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року в частині відмови в первісному позові щодо стягнення коштів за навчання скасовано, направлено справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, направивши справу в частині стягнення коштів за навчання на новий рогляд до суду апеляційної інстанції виходив з того, що переглянувши рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги та не спростував їх належним чином, не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не дослідив розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням та не надав йому правової оцінки.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» задоволено. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року в частині відмови у первісному позові та відшкодуванні судових витрат скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» кошти за навчання у розмірі 63 460,27 грн та судовий збір - 924,16 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, відмовивши в частині первісного позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача 63 460,27 грн, суд першої інстанції виходив з того, що ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» не надав розрахунок вартості навчання відповідача. Проте позивач додав відповідний розрахунок до апеляційної скарги, згідно з яким фактичні затрати на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2011 року становлять 63 460,27 грн.

Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що, звертаючись до суду з позовом, ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» додав до позовної заяви копію розрахунку вартості навчання, про що зазначив у додатку до позовної заяви (том 1, а. с. 4). Однак, вказаний розрахунок у матеріалах справи відсутній.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що долучений позивачем до апеляційної скарги розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням має суттєве значення для вирішення спору.

Крім цього, відповідно до заперечень представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 проти позову ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» ОСОБА_1 підтверджує надання позивачем доказів, зокрема, калькуляції витрат, які були понесені ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» за час її навчання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року, просила скасувати оскаржуване судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Стаття 52 Закону України «Про освіту» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки в частині визначення обов`язку відпрацювання здобувачем вищої освіти за направленням не узгоджується із Законом України «Про вище освіту».

При вирішенні спору суд мав керуватися лише статтею 56 Закону України «Про вищу освіту», яка містить посилання на угоду між керівником вищого навчального закладу й випускником та не містить посилань на роботу за направленням. Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 (далі - Порядок), прийнято на виконання вимог статті 52 Закону України «Про освіту», а тому також не вирішує цей спір. Указ Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин з тих підстав, що Конституцією України не передбачено, що цивільно-правова відповідальність може встановлюватися Указами Президента.

Також суд апеляційної інстанції не дослідив докази, які підтверджують наявність чи відсутність її вини у порушення зобов`язань за угодою. Відповідно до записів у трудовій книжці вона перебувала у трудових відносинах із Київською міською клінічною лікарнею № 10, тобто не відмовилася їхати за призначенням.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотань її адвоката про відкладення розгляду справи у зв`язку із його зайнятістю в інших судових провадженнях.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що наказом від 27 липня 2005 року №117-Д ОСОБА_1 зарахована до ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» за державним замовленням на медичний факультет за спеціальністю «лікувальна справа».

01 вересня 2005 року між сторонами укладено типову угоду № 51 про підготовку фахівців з вищою освітою, згідно з якою ОСОБА_1 зобов`язалася прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови прибуття за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

Згідно з протоколом засідання державної комісії з розподілу молодих спеціалістів ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» від 07 грудня 2011 року ОСОБА_1 направлено на роботу до Київської міської лікарні № 10 Головного управління охорони здоров`я Київської міської ради Київської міської державної адміністрації на посаду лікаря-терапевта та вручено відповідне повідомлення, про що свідчить її підпис у списку працевлаштування випускника факультету.

Наказом Київської міської клінічної лікарні № 10 від 24 березня 2014 року № 24-к ОСОБА_1 звільнено з посади лікаря-терапевта за власним бажанням у зв`язку з подальшим продовженням навчання.

Загальна сума доходу (стипендії) ОСОБА_1 за період її навчання з вересня 2005 року до липня 2011 року у ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» становила 28 955,83 грн, що підтверджується довідкою навчального закладу від 08 липня 2015 року № 07/2931.

Згідно з листом Київської міської клінічної лікарні № 10 від 31 липня 2015 року, адміністрація лікарні не заперечує проти поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-терапевта для подальшого відпрацювання на користь держави.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в частині задоволення первісного позову.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору є стягнення з ОСОБА_1 , яка закінчила вищий медичний заклад, коштів за навчання з тих підстав, що вона не виконала своїх обов`язків перед державою, а саме щодо відпрацювання за направленням, відповідно до встановленого Кабінетом Міністрів України порядку, а також визнання угоди про підготовку фахівця з вищою освітою нікчемною.

Верховний Суд зазначає, що переглядає законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення суду в межвах доводів касаційної скарги.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі стверджує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше актом. Оскільки Закон України «Про вищу освіту» є спеціальним щодо Закону України «По освіту», прийнятий пізніше, то до спірних правовідносин необхідно застосувати частину другу статті 56 Закону України «Про вищу освіту».

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Громадяни України мають право на здобуття вищої освіти. Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності (частина перша статті 4 Закону України «Про вищу освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати визначено частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинна з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, зокрема, на час укладення типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року № 51), пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року № 51) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року, регулюються саме ними.

Відповідно до частини другої статті 56 Закону України «Про вищу освіту» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Відповідно до пунктів 4, 6, 8, 14 Порядку керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком 1; згідно з угодою випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Згідно з пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Крім того, пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, тобто і виплати стипендії, які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Про питання стипендіального забезпечення» виплачується за рахунок коштів загального фонду державного бюджету або коштів відповідних бюджетів. Розмір стипендій визначається відповідно до установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата.

Отже, дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилася за власним бажанням, відмовилася від виконання взятих на себе зобов`язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі.

Згідно із частиною першою статті 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Відповідно до частини першої статті 54 Закону України «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2005 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Згідно з частиною першою статті 62 Закону України «Про вищу освіту» особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11).

Отже, студенти, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.

Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.

Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.

Академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.

Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію необхідно вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).

Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.

До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20, наведена практика Європейського суду з прав людини щодо обов`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором про навчання кількість років, а саме справи Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява № 51637/12), Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14), Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява № 51743/17) .

Суди встановили, що ОСОБА_1 , добровільно підписавши угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, погодилася на її працевлаштування навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.

Разом з тим, вимог законодавства України та угоди № 51 від 01 вересня 2005 року в частині зобов`язання відпрацювати три роки після закінчення вищого навчального закладу відповідно до направлення на роботу ОСОБА_1 не виконала, тобто порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання, у зв`язку з чим має відшкодувати в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Суд першої інстанції стягнувши з відповідача за первісним позовом лише стипендію, та відмовивши в стягненні усієї суми за навчання, виходив з того, що ДВНЗ «Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» не надав розрахунок вартості навчання відповідача.

Суд апеляційної інстанції перевіривши рішення суду першої інстанції, обгрунтовано зазначив, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що, навчальний заклад звертаючись до суду з позовом додав до позовної заяви копію розрахунку вартості навчання, про що зазначив у додатку до позовної заяви, проте, вказаний розрахунок у матеріалах справи відсутній.

У зв`язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що долучений позивачем до апеляційної скарги розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням має суттєве значення для вирішення спору.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 зобов`язана повернути витрачені кошти на навчання до державного бюджету, за рахунок якого вона здобула освіту у вищому навчальному закладі та стипендію.

Розмір витрат, які мають бути відшкодовані відповідачем за первісним позовом у зв`язку із порушенням нею зобов`язання щодо відпрацювання за направленням, суд апеляційної інстанції встановив із належних та допустимих доказів у справі, які перевірено на предмет достатності та взамозв`язку, повноваження щодо їх переоцінки касаційним судом не передбачені процесуальним законом.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що стаття 52 Закону України «Про освіту» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки в частині визначення обов`язку відпрацювання здобувачем вищої освіти за направленням не узгоджується із Законом України «Про вищу освіту» з урахуванням РішенняКонституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2005 року, регулюються саме ними.

З цих підстав також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що Порядок та Указ Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що вона не відмовилася їхати за призначенням, що звільняє її від обов`язку повернути вартість навчання, є безпідставними, оскільки зобов`язання відпрацювати за направленням обумовлене трирічним строком, якого вона не дотрималася.

Необгрунтованими є доводи касаційної скарги, що суд безпідставно відмовляв у задоволенні клопотань представника відповідача про відкладення розгляду справи, з огляду на таке.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 12 вересня 2019 року, 10 жовтня 2019 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи та шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті Київського апеляційного суду. Заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Остап`юк М.В. 09 жовтня 2019 року надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивоване неможливістю адвоката взяти участь у судовому засіданні у зв`язку із зайнятістю в іншій справі за межами м. Києва (м. Черкаси). Проте жодного доказу на підтвердження цієї обставини адвокат Остап'юк М.В. не надала.

Таким чином, суд апеляційної інстанції обгрунтовано визнав причини неявки представника відповідача неповажними.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не виклала доводів про те, що розгляд справи без її участі чи її представника вплинув на вирішення справи по суті та порушив її право на справедливий розгляд.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко