ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 607/12573/18

провадження № 61-1444св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 2018 року, ухвалене у складі судді Ромазана В. В., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 5 грудня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Бершадської Г. В., Ткач О. І., Ткача З. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про видачу обмежувального припису, яку згодом уточнив, і остаточно просив визнати ОСОБА_2 кривдником, а неповнолітню ОСОБА_3 - особою, яка постраждала від домашнього насильства. На підставі зазначеного просив видати обмежувальний припис, яким протягом двох календарних місяців з моменту винесення рішення заборонити ОСОБА_2 наближатись на відстань ближче 100 метрів до ОСОБА_4 та в будь-який спосіб спілкуватись і контактувати з нею особисто або через третіх осіб; повідомити про видачу обмежувального припису уповноважені підрозділи виконавчих органів влади Тернопільської міської ради з метою проведення профілактичної роботи з ОСОБА_2 щодо запобігання вчинення психологічного насильства по відношенню до дочки в подальшому; направити ОСОБА_2 на проходження програми для кривдників.

Заяву обґрунтовував тим, що протягом 2007-2015 років він проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дочка ОСОБА_5 . Вказував, що сімейне життя не склалося і з серпня 2015 року вони разом не проживають; органом опіки та піклування визначено місце проживання дочки з матір`ю - ОСОБА_2 .

У червні 2016 року ОСОБА_2 з дочкою виїхала в невідомому напрямку і лише в кінці 2016 року йому вдалося отримати інформацію про місце проживання та навчання дочки ОСОБА_5 .

З квітня 2017 року він регулярно відвідував дочку в школі, зустрічі відбувалися переважно в присутності педагогів. Відвідуючи дитину, він постійно зустрічався з її негативним та навіть ворожим ставленням до нього, проявами страху, невпевненості та іншими ознаками психологічного насильства. Це питання за його ініціативою неодноразово розглядала комісія з питань захисту прав дитини Тернопільської міської ради, проте рекомендації ОСОБА_2 не виконувала. Через бездіяльність та навіть протидію ОСОБА_2 психоемоційний стан дитини під час їхніх контактів погіршувався. Так, під час чергового візиту до ОСОБА_5 14 березня 2018 року він знайшов свою дочку у загрозливому психоемоційному стані та вирішив терміново її відвезти до психолога з метою надання дитині невідкладної психологічної допомоги. Проте реакція дитини на його слова, зауваження та дії виявилась неадекватною, що спричинило сумніви у вчителів школи щодо доброчесності його намірів. Результатом перешкоджання у самозахисті дочки стало їхнє падіння, що спричинило легкі тілесні ушкодження дитині. Замість конструктивного пошуку шляхів виведення дитини з психоемоційної кризи ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про обмеження його у контактах з дочкою шляхом видачі обмежувального припису. У заяві ОСОБА_2 стверджувала про побоювання дитини за свою безпеку, її емоційну невпевненість та шкоду психічному здоров`ю дитини, покладаючи відповідальність за це на нього.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 5 квітня 2018 року у задоволенні заяви відмовлено. Цим же рішенням встановлено, що психоемоційний стан дитини не пов`язаний з вчиненням відносно неї психологічного насильства з боку батька ОСОБА_1 , а є наслідком конфліктної ситуації, що виникла між батьками, які не можуть домовитися щодо виховання дитини, а також страхом дитини бути ізольованою від матері без її згоди.

Вказував, що системна бездіяльність та протидія ОСОБА_2 щодо подолання негативного психоемоційного стану дитини, пов`язаного із конфліктом батьків, у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є психологічним насильством. З урахуванням принципу забезпечення «найкращих інтересів дитини» заявник просив про задоволення заяви.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 2018 року у задоволенні заяви відмовлено.

Зобов`язано службу у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради вжити дієвих заходів, направлених на усунення негативного впливу конфліктної ситуації між батьками на психіку неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , формування її особистості, контролю за неприпустимістю порушень прав дитини зі сторони обох батьків, а також дотримання ними принципу рівності прав та обов`язків щодо дитини.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для визнання ОСОБА_2 кривдником, а ОСОБА_3 - особою, яка постраждала від домашнього насильства, оскільки матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 вчиняла психологічне насильство по відношенню до своєї неповнолітньої дочки.

Покладення певних обов`язків на службу у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради суд першої інстанції мотивував обов`язком держави в особі її компетентних органів зашкодити негативному впливу на дитину конфліктної ситуації між батьками.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 5 грудня 2018 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 2018 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 5 грудня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.

Вирішуючи справу, вважає заявник, суди не врахували, що негативний психоемоційний стан дитини пов`язаний з конфліктною ситуацією, що виникла між батьками, які не можуть вирішити питання спільної участі у вихованні дитини, і не дали жодної оцінки зусиллям батьків щодо подолання такого конфлікту. Зазначав, що ОСОБА_2 систематично ігнорує рекомендації комісії з питань захисту прав дитини та розпорядження виконавчого комітету Тернопільської міської ради як органу опіки та піклування: до березня 2018 року не повідомляла про місце проживання дитини, з квітня 2018 року не інформувала батька про потреби дитини, її стан здоров`я, впродовж січня-червня 2018 року не з`являлась на засідання комісії з питання захисту прав дитини.

Не врахували суди і лист Тернопільського міського центру соціальних служб для сім`ї та молоді від 18 червня 2018 року № 212, в якому ОСОБА_2 повідомлено про послуги Центру щодо подолання ситуації, яка склалась. На його звернення у сприянні в побаченнях працівники служби у справах неповнолітніх та дітей телефонували ОСОБА_2 та проводили роз`яснювальні бесіди, які не дали позитивних результатів. Він, зі своєї сторони, робив кроки у налагодженні стосунків з дочкою, проте ситуація залишилась незмінною саме через бездіяльність матері. Дитині має бути забезпечена нормалізація її психоемоційного стану через налагодження стосунків з батьком і регулярна підтримка таких зв`язків, виходячи з принципу забезпечення її найкращих інтересів, а бездіяльність матері є психологічним насильством у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Посилаючись на зазначене, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 9 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Розпорядженням Дніпровської районної у м. Києві адміністрації від 3 грудня 2015 року № 622 визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_5 з матір`ю ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 малолітня ОСОБА_5 проживає з матір`ю. Другий клас дитина закінчувала у м. Києві (2015-2016 навчальний рік), а у третьому та четвертому класі (2016-2017 та 2017-2018 навчальні роки) дитина навчалась у Тернопільській спеціалізованій школі 1 ступеня повного дня з поглибленим вивченням іноземних мов.

ОСОБА_1 з квітня 2017 року систематично відвідував дочку у шкільному закладі, однак постійно зустрічався з її негативним ставленням до нього, причиною якого, на його думку, було навіювання та утиск з боку матері.

У травні 2017 року Тернопільською міською психолого-медико-педагогічною консультацією Тернопільського комунального методичного центру науково-освітніх інновацій та моніторингу проведено вивчення психологічного стану малолітньої ОСОБА_5 з метою виявлення емоційного ставлення дитини до сімейних відносин. Дівчинка намалювала маму, себе та ОСОБА_6 («тата, який проживає з ними у м. Тернополі") і пояснила, що не хоче малювати батька - ОСОБА_1 , тому що боїться з ним зустрічатися, щоб «він не забрав її від мами». Тема конфлікту, страху, драматичних подій в сім`ї була присутня, коли ОСОБА_5 розповідала про життя у м. Києві. Разом з тим, були присутні позитивні спогади про хороше враження, коли разом з татом і мамою гуляли, тато збирав із садочка, каталася з мамою на велосипедах. Розповіді ОСОБА_5 про життя її сім`ї у м. Києві час від часу супроводжувались репліками: «мені неприємно про це розмовляти, я не хочу згадувати про ті погані речі, які тато робив з мамою, забороняв їй з нею жити. Я боюсь, що тато забере мене від мами».

22 листопада 2017 року орган опіки та піклування Тернопільської міської ради за зверненням ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у спілкуванні з дочкою прийняв рішення № 853, яким зобов`язав матір ОСОБА_2 поважати батьківські права ОСОБА_1 , не чинити перешкоди у його спілкуванні з дочкою, регулярно (не менше одного разу на місяць) інформувати батька дитини через службу у справах неповнолітніх та дітей про місце проживання дитини, її стан здоров`я, потреби та інтереси, включаючи відвідування гуртків та позашкільних занять, надавати іншу інформацію, яка має суттєве значення для виховання дитини, формування її особистості та індивідуальності, належно піклуватись про стан здоров`я дитини, забезпечивши регулярні консультації у лікаря-ортопеда. За згодою обох батьків рекомендовано проведення відповідної роботи штатним психологом Тернопільської спеціалізованої загальноосвітньої школи 1 ступеня повного дня з поглибленим вивченням іноземних мов та викладачем кафедри практичної психології Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка, кандидатом психологічних наук ОСОБА_7 з малолітньою дитиною ОСОБА_5 в навчальному закладі з метою з`ясування причин негативного ставлення дитини до батька.

15 грудня 2017 року комісія з питань захисту прав дитини прийняла рішення № 384, яким звернула увагу ОСОБА_2 на необхідність виконання рішення органу опіки і піклування № 853 від 22 листопада 2017 року. Враховуючи конфліктну ситуацію між батьками, рекомендувала їм відвідувати сімейного психолога та налагодити стосунки між собою з метою збереження психоемоційного стану дитини; наголошено матері про недопустимість пропусків шкільних занять дитиною без поважних причин і порушення прав дитини в частині збереження та формування її індивідуальності через спілкування з біологічним батьком; роз`яснено про рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою; для забезпечення найкращих інтересів дитини мають бути збережені тісні та доброзичливі стосунки з кожним з батьків; обов`язок за дотриманням цих норм покладається на того з батьків, з ким згідно закону проживає дитина.

У квітні 2018 року ОСОБА_2 зверталась до суду із заявою про видачу обмежувального припису відносно ОСОБА_1 , посилаючись на те, що проведеною індивідуальною діагностичною роботою з ОСОБА_5 встановлено, що дитина відчуває психологічний тиск та супутній страх бути ізольованою під час зустрічей та спілкування з батьком, який погрожував їй викраденням, фактичним позбавлення волі та позбавленням спілкування з матір`ю, що спричинило побоювання дитини за свою безпеку та емоційну невпевненість, завдало шкоди психічному здоров`ю дитини.

14 березня 2018 року ОСОБА_1 , намагаючись реалізувати свої погрози, взяв дочку на руки і побіг з приміщення школи на вулицю, де перечепився та впав з нею на асфальтне покриття.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 квітня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовлено. Попереджено ОСОБА_1 про необхідність змінити ставлення до виховання малолітньої дочки ОСОБА_5 і покладено на службу у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради як орган опіки та піклування контроль за поведінкою ОСОБА_1 щодо виховання дочки ОСОБА_5 .

Під час вирішення вказаної заяви судом встановлено, що психоемоційний стан дитини не пов`язаний з вчиненням відносно неї психічного насильства з боку батька, а є наслідком конфліктної ситуації між батьками, а також страхом дитини бути ізольованою від матері без її згоди. Вказаний страх виник через поведінку батьків та дії ОСОБА_1 , вчинені ним 14 березня 2018 року, а саме коли він проігнорував інтереси дитини, її бажання, погляди та вразливе положення і діяв виключно у своїх інтересах.

Також судами встановлено, що за зверненням ОСОБА_1 комісією з питань захисту прав дитини прийняті рішення:

- рішенням № 141 від 11 травня 2018 року рекомендовано ОСОБА_2 інформувати службу у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради щодо зміни місця проживання з метою обстеження умов проживання дитини та наголосила батькам, що в найкращих інтересах дитини буде припинення конфлікту між ними та досягнення конструктивних домовленостей з питань виховання дитини;

- рішенням №189 від 6 липня 2018 року доручено службі у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради підготувати проект рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради щодо: забезпечення батьками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проходження дитиною повного обстеження лікарем-психотерапевтом та неухильне дотримання рекомендацій фахівця, забезпечення ОСОБА_2 налагодження доброзичливих стосунків дочки з батьком та регулярні контакти з ним та виконання рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 8563 від 22 листопада 2017 року; надання службі у справах дітей Тернопільської міської ради батьками дитини пропозицій щодо подальшого виховання дитини та забезпечення її найкращих інтересів; на підставі висновків фахівців та пропозицій батьків, комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Тернопільської міської ради розробити систему послідовних кроків щодо спілкування батька з дитиною.

З довідки Тернопільської спеціалізованої загальноосвітньої школи І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов від 18 червня 2018 року суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо подолання небажання дитини контактувати з батьком не звертались. ОСОБА_1 намагався при зустрічах з дочкою налагодити стосунки, приносив подарунки, які замовляла ОСОБА_5 (пластик для рукоділля, солодощі та інші), але з квітня 2018 року ОСОБА_5 перестала приймати подарунки. Інколи при зустрічах ОСОБА_5 відмовлялась розмовляти, мотивуючи, що батько сам знає, чому вона не хоче з ним спілкуватися.

Апеляційним судом за клопотанням ОСОБА_1 в якості спеціаліста допитана лікар-психіатр Тернопільської обласної комунальної психоневрологічної лікарні Срібна І. Б., яка суду пояснила, що стверджувати про заподіяння шкоди психологічному здоров`ю дитини можна після проведення огляду дитини та діагностики її психічного стану протягом кількох оглядів (сеансів). Визначення психічного стану здоров`я проводиться в три рівні: шкільним психологом і клінічним психологом, які дають свої висновки, а потім психотерапевтом. У разі необхідності проводиться комісійний огляд. ОСОБА_2 надавала згоду на проведення огляду дитини у відсутності батьків, однак ОСОБА_1 наполягав на проведенні такого огляду в його присутності, тому обстеження психоемоційного стану дитини вона не проводила.

В інформаційній довідці про результати роботи та психологічний стан неповнолітньої ОСОБА_4 , проведеної штатним психологом школи та викладачем кафедри практичної психології Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, кандидатом психологічних наук ОСОБА_7 , зазначено, що консультаційна зустріч була разовою, тому вичерпної інформації неможливо надати. Враховуючи незмінність конфліктної ситуації між батьками, рекомендовано батькам окремо від дитини відвідувати сімейного психолога та налагодити стосунки між собою з метою збереження психоемоційного стану дитини.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Пунктом 6 цієї ж статті передбачено, що кривдник - особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі.

Програма для кривдника - комплекс заходів, що формується на основі результатів оцінки ризиків та спрямований на зміну насильницької поведінки кривдника, формування у нього нової, неагресивної психологічної моделі поведінки у приватних стосунках, відповідального ставлення до своїх вчинків та їх наслідків, у тому числі до виховання дітей, на викорінення дискримінаційних уявлень про соціальні ролі та обов`язки жінок і чоловіків (пункт 10 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству») зазначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 8 Конвенції гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Важливим є те, що виходячи зі змісту даного права, воно включає існування як негативних, так і позитивних обов`язків держави, які невід`ємні від реальної «поваги» до приватного та сімейного життя (див. пункт 78 рішення Європейського суду у справі «Мамчур проти України»).

Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення Європейського суду у справі «Хант проти України»).

Найбільш змістовий підхід для реалізації принципу «якнайкращих інтересів дитини» вироблено Комітетом ООН з прав дитини на підставі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

У світлі цих міркувань Комітет вважає, що стосовно ситуації, яка розглядається, доречними і такими, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини, є такі елементи: погляди дитини, індивідуальність дитини, збереження сімейного оточення і підтримання відносин, піклування, захист і безпека дитини, вразливе положення, право дитини на здоров`я, право дитини на освіту.

Також Європейський суд в своїй прецедентній практиці виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною, по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (наприклад, див. пункт 100 згадуваного рішення у справі «Мамчур проти України»).

Таким чином, оцінка найкращих інтересів дитини повинна здійснюватися з врахування усіх наведених елементів з оцінкою значимості кожного з них в порівнянні з іншими.

У пункті 1 частини першої статті 4 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» зазначено, що однією із засад запобігання та протидії домашньому насильству є гарантування постраждалим особам безпеки та основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, права на життя, свободу та особисту недоторканість, на повагу до приватного та сімейного життя, на справедливий суд, на правову допомогу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пунктів 7 та 8 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Особа, яка постраждала від домашнього насильства, - це особа, яка зазнала домашнього насильства у будь-якій формі.

Частиною першою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом прав спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкуватися з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Статтею 16 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що ведення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі. Єдиний державний реєстр випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі (далі - Реєстр) - це автоматизована інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, адаптування, зміни, поновлення, використання, поширення (розповсюдження, реалізації, передачі), знеособлення і знищення визначених цим Законом даних про випадки домашнього насильства та насильства за ознакою статі.

До Реєстру вносяться відомості (окремо за кожним випадком насильства). Формування Реєстру здійснюється окремо за кожним випадком домашнього насильства, насильства за ознакою статі шляхом внесення до нього відповідної інформації. Персональні дані про особу, яка повідомила про вчинення насильства, зберігаються у Реєстрі протягом одного року з дня надходження відповідної інформації про вчинення насильства. Персональні дані про постраждалу особу зберігаються у Реєстрі протягом трьох років з дня вчинення домашнього насильства чи насильства за ознакою статі.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій встановили, що матеріали справи не містять доказів щодо внесення до Єдиного державного реєстру випадків вчинення домашнього насильства ОСОБА_2 стосовно малолітньої дитини ОСОБА_8 та притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ознаками статті 173-2 КУпАП.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Статтями 77 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що заявник належними і допустимими доказами не довів обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Та обставина, що дитина проживає з матір`ю і між батьками та малолітньою дитиною не налагоджені нормальні стосунки, не свідчить про вчинення матір`ю дитини психологічного насильства у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і касаційний суд.

Доводи касаційної скарги стосовно ненадання судами належної оцінки зібраним у справі доказам, касаційний суд відхиляє, оскільки мотиви відмови у задоволенні заяви та результати оцінки доказів суд першої інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, відобразив у рішенні, законність та обґрунтованість якого перевірив апеляційний суд.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_8 виключно зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 5 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук