ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2024 року

м. Київ

справа № 607/1662/21

провадження № 61-7239св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Зайцева А. Ю.,Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, Служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року у складі колегії суддів: Храпак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, Служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області, про відібрання дитини.

Позов мотивовано тим, що вона перебувала у шлюбі із відповідачем, у якому народився малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб розірваний на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 листопада 2017 року.

Після розірвання шлюбу, за домовленістю із відповідачем вона разом з сином залишилась проживати за адресою: АДРЕСА_1 , де створені усі умови для проживання дитини.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , не пояснивши причину своїх дій, без її згоди, забрав малолітнього ОСОБА_3 із дошкільного закладу «Затишок», приховує його від матері та не повертає його по цей час. Відповідач не допускає її до приміщення, де перебуває її син, тому вона позбавлена можливості переконатись у належних умовах його проживання та дізнатись стан здоров`я сина. На її прохання хоча б почути голос сина в телефонному режимі, відповідач відмовляє. Вважає, що подальше перебування сина разом із ОСОБА_2 становить загрозу для нормального фізичного та психологічного здоров`я.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, яке набрало законної сили, задоволено її позов та визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Проте ОСОБА_2 не повертає їй малолітнього ОСОБА_4 та продовжує його переховувати від неї. Так, 15 січня 2021 року вона прибула за місцем тимчасового проживання сина, яке вказував ОСОБА_2 , з метою виконання судового рішення, однак їй не відчинили двері. Вказаний факт було зафіксовано шляхом виклику поліції та старости села Струсів Тернопільського району, про що складено відповідні рапорти.

Зазначала, що ОСОБА_2 достеменно відомо про зазначене судове рішення, оскільки він був присутній у судових інстанціях при його перегляді та оскаржує його на час подання цього позову. Відповідач відмовляється виконувати судове рішення про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю.

ОСОБА_1 просила суд відібрати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька ОСОБА_2 та повернути її за попереднім місцем проживання.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року,позов ОСОБА_1 задоволено.

Відібрано неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька ОСОБА_2 та повернуто її для проживання разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду в частині відібрання дитини допущено до негайного виконання.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжитті ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 березня 2022 року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не довів обставин, зокрема те, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання дитини згідно з рішення суду, створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток. Не встановлено обставин, що повернення дитини буде суперечити її інтересам, так само як і підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері. Водночас відсутність бажання відповідача добровільно виконати судове рішення про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю є підставою для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України, та саме такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15 16 ЦК України.

Суд врахував також й думку дитини, яка була висловлена нею під час проведеної бесіди із спеціалістом Служби у справах дітей Микулинецької селищної ради та відображену у довідці від 25 січня 2022 року і вважає, що думку дитини сформовано в результаті впливу батька та його рідних на дитину шляхом створення негативного ставлення до рідної матері, спонукання відмовитися дитини від контактів із нею та не бажання повертатись на своє попереднє місце проживання.

З урахуванням частини третьої статті 171 СК України суд зробив висновок, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке визначене рішенням суду, буде відповідати якнайкращим її інтересам, враховуючи її вік та подальший розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Зазначив, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 січня 2022 року, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Поновлено дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року.

Зазначеними преюдиційними судовими рішеннями доведено, що для забезпечення інтересів малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , саме визначення місця проживання дитини із матір`ю відповідатиме її інтересам. Відповідач судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю добровільно виконати не бажає. Крім того відповідач не довів обставин, зокрема, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно з рішенням суду, створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що цей позов є передчасним, оскільки рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19 про визначення місця проживання дитини не набрало законної сили, з огляду на те, що як вбачається із копії зазначеного рішення: «Виготовлено з автоматизованої системи документообігу. Рішення набрало законної сили 24 грудня 2020 року. Оригінал рішення знаходиться в архіві Тернопільського міськрайонного суду при матеріалах справи № 607/10896/19». ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про відібрання дитини 29 січня 2021 року, про що свідчить печатка Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, вх. №5366 (том 1, а. с. 4), тобто після набрання законної сили рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі №607/10896/19.

Аргументи учасників справи

27 липня 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції про визначення місця проживання дитини, з яким погодився суд касаційної інстанції, та які покладені в основу судових рішень цих судів, про вплив батька (відповідача) та його рідних на дитину шляхом формування негативного образу матері, спонукання ОСОБА_3 без будь-якої правомірної причини відмовитися від контактів з нею, що призвело до штучного відчуження ОСОБА_1 від її сина, нічим не підтвердженні, мають характер припущення. Об`єктивно встановлено те, що ОСОБА_3 майже три останні роки з березня 2019 року до 10 січня 2022 року (день ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції) проживає з батьком, де йому створено всі належні умови, і, будучи заслуханий в судовому засіданні та під час дослідження психолога, висловив бажання залишатися проживати з батьком, до якого виявляє більшу прихильність і який для нього є найбільш значущою фігурою та незаперечним авторитетом.

Щодо нібито уявних перешкод матері у побаченнях з ОСОБА_4 , то справа щодо скасування цього рішення та висновку органу опіки та піклування Микулинецької селищної ради щодо участі матері ОСОБА_1 у вихованні сина ОСОБА_3 знаходиться на розгляді Теребовлянського районного суду (справа № 606/2178/21), а відтак такий висновок немає юридичної сили і виконуватися не може.

Правових підстав звернення з цим позовом немає, оскільки у постанові від 29 травня 2019 у справі № 357/17852/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, проте в цій справі відсутнє рішення суду, яким б встановлювалося місце проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю ОСОБА_1 .

Також судом першої та апеляційної інстанції не прийнято до уваги те, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Тобто, місцем проживання дитини є місце проживання одного з батьків з ким вона на даний час проживає, ОСОБА_3 не був викраденим. Таким чином, ОСОБА_3 проживає з батьком ОСОБА_2 на законній підставі.

Перед тим, як забрати ОСОБА_4 з дитячого садочку, батько ОСОБА_2 поставив до відома ОСОБА_1 про це, тому відсутній елемент самочинності та відсутності згоди матері. Разом з тим, він забрав ОСОБА_4 з садочку до свого дому через незадовільний стан здоров`я дитини. Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 проживав разом із матір`ю з понеділка по четвер, а з ним з четверга по понеділок, він забирав його з садочка щочетверга та привозив у садочок щопонеділка. Тому судами неправильно зроблений висновок, що після розлучення ОСОБА_4 проживав з мамою. З початку проживання сина з ним ОСОБА_1 жодних спроб побачитися з сином за місцем їхнього проживання здійснено не було.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року встановлено при допиті ОСОБА_4 наступний факт: «колегія суддів, вважає, що хлопчик, ОСОБА_3 на свій вік шість з половиною років є розвинутим, думку свою висловлював чітко, що дає можливість зробити висновок, що його вік і рівень розвитку дозволяє усвідомлено висловити думку стосовно питання визначення місця його проживання». Таким чином і в цій справі слід враховувати думку ОСОБА_4 , яка є однозначною, він хоче жити з татом. Суди безпідставно не врахували вказані докази. Також висновком психолога щодо результатів бесіди з малолітнім ОСОБА_3 , встановлено: дитина, відповідно до її вікових особливостей та нормативних даних усвідомлює свої власні потреби, та інтереси при висловленні власної думки. Варто зазначити логічність побудови речень та формулювання міркувань ОСОБА_4 стосовно ставлення до ситуації, яка склалася між його батьками.

Суди обґрунтували рішення доказами, які подані позивачем на стадії судового розгляду та обставинами, які існували станом на січень 2022 року, тоді як позов ОСОБА_1 подавався в січні 2021 року.

Органом опіки та піклування при наданні висновку про доцільність відібрання дитини від батька, не обстежено житлово - побутові умови батька, чим порушено частини 4, 5 статті 19 СК України, в ньому відсутні встановлені факти для негайного відібрання дитини, передбачені статтею 170 СК України.

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив селищного голови Микулинецької селищної ради на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржені судові рішення є законними і обґрунтованими, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає. Негайне відібрання ОСОБА_3 від батька і передача його матері ОСОБА_1 якнайкраще відповідатиме інтересам дитини.

У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржені судові рішення є законними і обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Зазначає, що твердження скаржника про те, що стороною позивача подавались докази з порушенням норм процесуального права не заслуговують на увагу. Всі докази стороною позивача подавались виключно на стадії підготовчого провадження і були прийняті судом.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою від 14 вересня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі

№ 638/8532/16-ц, від 03 вересня 2021 року у справі № 223/306/20, від 26 листопада 2019 року у справі № 241/402/19, від 29 травня 2019 року у справі

№ 357/17852/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 201/17854/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 757/68957/17-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року передано справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року повернуто справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2023 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду справи № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23).

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини

Суди встановили, що з 17 жовтня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 листопада 2017 року розірвано.

У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_3 .

Після розірвання шлюбу за взаємною згодою батьків - сторін у справі малолітній син ОСОБА_4 залишився проживати разом із матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , де був зареєстрований у встановленому законом порядку разом із позивачем.

За час проживання із матір`ю, малолітній син ОСОБА_4 відвідував дошкільний навчальний заклад «Затишок».

22 березня 2019 року ОСОБА_2 забрав малолітнього сина ОСОБА_4 із зазначеного дошкільного закладу та перевіз його за місцем свого проживання: АДРЕСА_2 , де він проживає на цей час.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, яке набрало законної сили та залишено без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 січня 2022 року, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 15 січня 2021 року зверталась із заявою до начальника Теребовлянського відділу поліції щодо невиконання відповідачем рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року та відмови його повернути сина ОСОБА_4 за місцем проживання матері.

ОСОБА_3 з 14 вересня 2021 року навчається в Струсівському обласному мистецькому ліцеї, що підтверджено довідкою від 16 листопада 2021 року № 45. Згідно з характеристики учня Струсівського обласного мистецького ліцею ОСОБА_3 , батько приділяє належну увагу навчанню та вихованню сина.

Згідно з характеристикою від 27 жовтня 2021 року № 94, виданої Микулинецькою селищною радою Тернопільського району Тернопільської області, ОСОБА_2 проживає та зареєстрований в с. Струсів Тернопільського району Тернопільської області та характеризується добре, дотримується усіх норм і правил поведінки, поважає права своїх сусідів, конфліктних ситуацій із сусідами та жителями села зафіксовано не було, до адміністративної відповідальності виконкомом селищної ради не притягувався.

Відповідно до акта обстеження умов проживання від 25 січня 2022 року, складеного працівниками служби у справах дітей Микулинецької селищної ради та старостою Струсівського старостинського округу, за адресою: АДРЕСА_2, проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - проживає без реєстрації, ОСОБА_6 ? проживає без реєстрації. Для виховання та розвитку дитини створено такі умови: окрема кімната, умебльована, наявні іграшки та розвиваючі ігри, дитина забезпечення одягом та взуттям. Стосунки у сім`ї добрі, щирі, доброзичливі. ОСОБА_2 повідомив, що проти відібрання дитини у зв`язку із тим, що дитина із чотирьох років проживає з ним, син має друзів, відвідує по місцю проживання школу, для дитини буде стрес.

Як вбачається з довідки про проведену бесіду з малолітнім ОСОБА_3 в присутності батька ОСОБА_2 від 25 січня 2022 року, складеної головним спеціалістом Служби у справах дітей Микулинецької селищної ради ОСОБА_7 : «…зі слів ОСОБА_8 стало відомо, що він навчається в першому класі, отримав грамоту за навчання. На запитання: "Хто допомагає з уроками?", відповів - " татусьо і мамуся перевіряє домашнє завдання". ОСОБА_4 повідомив, що має друзів... На запитання: "Яких пам`ятає родичів?", відповів, що у нього є бабуся ОСОБА_10 та дідусь ОСОБА_11 , а також сестра татуся, ОСОБА_12 , ОСОБА_13 . Зі слів ОСОБА_4 стало відомо, що він пам`ятає маму ОСОБА_14 , також сказав, що мама його била, пила та кричала на нього…».

Відповідно до висновку органу опіки і піклування щодо доцільності відібрання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : «…мати дитини ОСОБА_1 на засіданні комісії повідомила, що батько дитини не виконує рішення Тернопільського міськрайонного суду про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_8 разом із матір`ю ОСОБА_1 . ОСОБА_2 постійно чинить перешкоди щодо її участі у вихованні та спілкуванні з дитиною. За період проживання малолітнього ОСОБА_4 разом із батьком, їй вдалось лише три рази на декілька хвилин побачити сина. Батько дитини ОСОБА_2 оскаржує рішення виконавчого комітету Микулинецької селищної ради щодо участі матері ОСОБА_1 у вихованні сина ОСОБА_3 . Також, ОСОБА_1 повідомила, що є приватним підприємцем і має самостійний дохід. Мати дитини зазначила, що має власне житло на праві власності за адресою: АДРЕСА_1 , в якому створені всі необхідні умови для проживання, навчання та розвитку малолітнього ОСОБА_4 , що підтверджено актом обстеження умов проживання від 18 жовтня 2021 року. Батько дитини, ОСОБА_2 на засіданні комісії повідомив, що малолітній ОСОБА_4 бажає проживати разом із ним в с. Струсів, Теребовлянського району. Відповідно до інформації Служби у справах дітей Микулинецької селищної ради від 18 січня 2022 року №45, провести бесіду з малолітнім ОСОБА_4 не виявилось можливим, оскільки на момент перевірки було зачинено… З малолітнім ОСОБА_4 в телефонному режимі по відеозв`язку проведено бесіду, під час якої з`ясовано, що він проживає разом із батьком і надалі бажає проживати разом із татом ОСОБА_15 , з мамою ОСОБА_14 він не хоче проживати, бо вона його б`є». Враховуючи постанову апеляційного суду Тернопільської області від 10 січня 2022 року, беручи до уваги пропозиції комісії з питань захисту прав дитини, орган опіки і піклування рекомендує відібрати малолітню дитину ОСОБА_3 від батька ОСОБА_2 ».

Позиція Верховного Суду

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у статті 7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно врахувати дві умови: по-перше, у найкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HANT v. UKRAINЕ, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19), на яку є посилання у касаційній скарзі, зроблено висновок, що «положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2019 року у справі № 241/402/19 (провадження № 61-8390св19), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що «суд апеляційної інстанції врахував зазначені положення закону та з`ясував, що на час розгляду справи судами місце проживання дітей встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування не було, а тому вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК України є передчасною та задоволенню не підлягає».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справа № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) зазначено, що:

«результати аналізу відповідної практики ЄСПЛ засвідчують, що тривале невиконання органами влади Договірних держав рішень національних органів щодо передачі дітей під опіку одного з батьків, як правило, має наслідком констатацію ЄСПЛ порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Зокрема, це обумовлено тим, що значні затримки з виконанням таких рішень часто призводять до порушення нормальних сімейних зв`язків між дітьми і одним із батьків, ускладнюючи чи взагалі унеможливлюючи їх возз`єднання в майбутньому.

Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них. Зміст статті 162 СК України свідчить про те, що сфера її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця проживання малолітньої дитини. Отже в статті 162 СК України відбувається внормування тієї ситуації застосовується, коли після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно змінене другим із батьків.

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».

Касаційний суд констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.

Тому Об`єднана палата вважає, що мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

За таких обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18)».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається:

29 січня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про відібрання дитини, мотивуючи тим, що відповідач не виконує рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року, яким визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із матір`ю;

згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень дата набрання законної сили рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19 - 10 січня 2022 року;

суди встановили, що після ухвалення рішення у справі № 607/10896/19 та на час розгляду цієї справи малолітня дитина проживає з батьком, який утримує дитину за своїм місцем проживання та не повертає дитину матері;

суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про те, що повернення малолітньої дитини матері за місцем її проживання, створює загрозу її життю та здоров`я, або негативно впливатиме на розвиток чи суперечитиме її інтересам. Відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність обставин, за яких дитину неможливо повернути матері.

За таких обставин суди обґрунтовано вважали, що є підстави для задоволення позову про відібрання малолітньої дитини на підставі статті 162 СК України.

Доводи касаційної скарги про те, що малолітній син проживає з батьком на законній підставі, є необґрунтованими, оскільки рішення суду про визначення місця проживання дитини з матір`ю набрало законної сили та не виконано відповідачем і впродовж розгляду цієї справи.

Водночас Верховний Суд враховує, що суди помилились щодо визначення дати набрання законної сили вказаного рішення ? 24 грудня 2020 року, проте наведене не призвело до ухвалення незаконного рішення, так як мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини у разі, коли один із батьків змінив без згоди іншого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справа № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23), не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судове рішення - без змін, а тому судовий збір за її подання покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

А. Ю. Зайцев

Є. В. Краснощоков