№ 607/3973/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

30 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 607/3973/18

провадження № 61-12628св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є.В., Штелик С.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 травня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів Ходоровського М.В., Бершадської Г.В., Ткач О.І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про солідарне стягнення боргу за договорами позики.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 18 липня 2012 року та 02 вересня 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено Договори безвідсоткової позики, за якими він позичив ОСОБА_2 відповідно 10 000 Євро та 15 000 Євро. Отримані ОСОБА_2 внаслідок укладення вищевказаних договорів кошти повязано з підприємницькою діяльністю, а самі кошти були джерелом придбання ОСОБА_2 рухомого майна, а саме: автомобіля вантажного RENAULT MAGNUM АЕ 440, 2000 року випуску, зареєстрованого 21.07.2012 р.; причепу KOGEL SN 24 1995 p. в. зареєстрованого 21.07.2012 р., причепу SCHMITZ SFG 24 2001 p. в., зареєстрованого 08.09.2015 р.; автомобілю вантажного RENAULT MAGNUM 440, 2003 року випуску, зареєстрованого 04.11.2015 р.

На момент отримання позики, ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

Посилаючись на неповернення коштів та що вищевказане майно використовується відповідачами в інтересах сім`ї, позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 кошти за договорами позики в розмірі 25 000,00 Євро у еквіваленті згідно офіційного курсу встановленого Національним банком України.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 24 січня 2019 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 кошти за договорами позики в розмірі 25 000,00, що складає 787 250,00 грн, згідно офіційного курсу встановленого Національним банком України, станом на 24 січня 2019 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що показами свідків доведено, що при укладенні договорів позики ОСОБА_2 діяв за згодою дружини ОСОБА_4 , зазначені договори позики укладені в інтересах сім`ї, а позичені 25000 Євро витрачені на придбання у 2012 та 2015 році автомобілів та причіпів, а тому відповідач ОСОБА_4 є відповідальною в рівній мірі разом із ОСОБА_2 за невиконання умов догорів позики.

Судом апеляційної інстанції в порядку апеляційного провадження було переглянуто рішення суду першої інстанції тільки в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договорами позики.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 травня 2019 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 січня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 25000 Євро за договорами позики та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 в цій частині відмовлено.

Здійснено перерозподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_4 та відмовляючи у задоволенні в цій частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що факт витрачання отриманих ОСОБА_2 в позику коштів в інтересах сім`ї не підтверджено відповідними доказами, а відтак договори позики укладено не в інтересах сім`ї, що не створює солідарного обов`язку для відповідача ОСОБА_4 , як другого з подружжя.

Надходження касаційно ї скарги до суду касаційної інстанції та рух справи у суді касаційної інстанції

У липні 2019 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 травня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області справу №607/3973/18.

У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просив суд скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку відносно того, що позичені кошти не були використані у інтересах сім`ї. Тягар спростування презумпції спільно сумісної власності подружжя, які в даному випадку є кошти отриманні від спірних договорів позики, покладено на відповідача ОСОБА_4 .

Відповідач не довела судам що у колишнього подружжя були кошти на придбання вказаних транспортних засобів та відповідно не спростувала того факту, що вказані кошти не були використані в інтересах сім`ї.

Доводи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку відносно того, що факт витрачання ОСОБА_2 отриманих від договорів позики коштів в інтересах сім`ї не підтверджено відповідними доказами, а самі договори позики було укладено не в інтересах сім`ї.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір безвідсоткової позики, за яким позикодавець ОСОБА_1 передає позичальнику ОСОБА_2 в позику 10 000 Євро для підприємницької діяльності, а саме придбання вантажного автомобіля з причіпом. Згідно розписки від 18 липня 2012 року ОСОБА_2 підтвердив, що отримав в позику 10 000 Євро, які зобов`язався повернути до 01 січня 2016 року ( а.с.4,5).

02 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено Договір безвідсоткової позики, за яким позикодавець ОСОБА_1 передав у власність а позичальник ОСОБА_2 прийняв 15 000 Євро з зобов`язанням повернути таку ж суму до 01 вересня 2016 року. Згідно розписки від 02 вересня 2015 року ОСОБА_2 підтвердив, що отримав в позику для придбання вантажного автомобіля з причіпом 15000 євро, які зобов`язався повернути не пізніше 01 вересня 2016 року ( а.с.6,7).

Позивач ОСОБА_1 є рідним дядьком ОСОБА_2

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ( після розірвання шлюбу - ОСОБА_3 ) у період з 14 червня 2008 року по 08 лютого 2018 рік перебували у зареєстрованому шлюбі.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 придбав: автомобіль вантажний RENAULT MAGNUM АЕ 440, 2000 року випуску, зареєстровано 21 липня 2012 року; причіп KOGEL SN 24 1995 p. в. зареєстровано 21 липня 2012 року, причіп SCHMITZ SFG 24 2001 p. в., зареєстровано 08 вересня 2015 року; автомобіль вантажний RENAULT MAGNUM 440, 2003 року випуску, зареєстровано 04 листопада 2015 року.

Автомобіль вантажний RENAULT MAGNUM АЕ 440, 2000 року випуску та причіп KOGEL SN 24 1995 p. було придбано на прилюдних торгах згідно протоколу № 20-0025/12 від 04 липня 2012 р.( а.с.149).

Датою придбання ОСОБА_2 транспортного засобу - причіпа SCHMITZ SFG 24, 2001 р.в, є 01 вересня 2015 року ( а.с.71).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, предметом касаційного перегляду є законність оскаржуваного судового рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договорами позики.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Предметом розгляду даної справи є стягнення заборгованості за спірними договорами позики солідарно з відповідачів, як з подружжя.

Таким чином, в даній категорії справи, позивач має спростувати цільове направлення коштів, визначене договорами позики та довести суду, що ОСОБА_4 зобов`язана нести солідарну відповідальність за договорами позики, які підписав її чоловік під час перебування з нею у шлюбі.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судами було встановлено, що цільове використання грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 від ОСОБА_1 за договорами позики визначено для здійснення підприємницької діяльності, а саме придбання вантажного автомобіля з причіпом.

Факт укладення договору позики в інтересах сім`ї судами не встановлено. Та використання коштів в інтересах сім`ї та спростування цільового використання коштів позивачем не доведено.

В даній категорії справ, ОСОБА_4 не зобов`язана спростовувати презумпцію спільної власності подружжя, оскільки вказаний тягар, покладено на другого з подружжя, хто не погоджується з презумпцією, у справі про поділ майна подружжя, де встановлюється режим майна подружжя.

Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України вказує на те, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід, у першу чергу, спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 569/2255/17 (провадження № 61-6203св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/5555/16-ц (провадження № 61-28858св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 2-2093/10 (провадження № 61-34656св18).

Відповідно до статті 73 СК України за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У цивільній справі № 598/196/18 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя у постанові Тернопільського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, яке набрало законної сили, було встановлено, що вищезазначені транспортні засоби були придбані ОСОБА_2 за власні кошти для здійснення підприємницької діяльності, які ним були отримані на підставі договорів позики, які є предметом розгляду даної справи.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено використання коштів за спірними договорами позики в інтересах сім`ї, а тому відсутні підстави для солідарного стягнення боргу з обох з подружжя.

Таким чином, доводи касаційної скарги відносно того, що позичені кошти не були використані у інтересах сім`ї, а тягар спростування презумпції спільно сумісної власності подружжя, покладено на відповідача ОСОБА_4 не заслуговують на увагу та спростовуються вищенаведеним.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги відносно того, що відповідач не довела судам що у колишнього подружжя були кошти на придбання вказаних транспортних засобів та відповідно не спростувала того факту, що вказані кошти не були використані в інтересах сім`ї не заслуговують на увагу, оскільки вказане було предметом розгляду цивільної справи № 598/196/18, та не спростовує того факту, що кошти отримані скаржником за договорами позики не були використані в інтересах сім`ї.

Таким чином, доводи касаційної скарги як підстава для скасування оскаржуваного судового рішення зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції та є переоцінкою доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в чинній редакції.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін,

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

С. П. Штелик